Приречені на щастя.
Шрифт:
– Єво!..
– раптом сказав Адам, зібравши всю свою мужність і сміливість.
– А я тебе, уяви... люблю.
І ледве на планеті Леонія вперше за мільярди літ її існування пролунало слово “люблю”, як світ обом видався чарівним і прекрасним.
– Ти-и?
– вражено перепитала Єва.
– Ме-не?..
Адам розгубився, бо його сміливості вистачило ненадовго.
– Ти чудовий товариш, - забелькотів він, - і на тебе завжди можна покластися...
Та Єва вже отямилась.
– Спасибі. Ти теж... надійний товариш і друг.
– І додала іронічно: - Як кажуть дипломати: обмінялися нотами...
Ще кілька днів трудився Адам над відлитими речами - зачищав нерівності, точив на камені лезо сокири та наконечник списа, мудрував над сокирищем і над древком для списа, гострив наконечники для стріл.
Зрештою, коли все було готове, зайнявся луком. Потім нарізав палички для стріл, понадівав бронзові наконечники, а з другого кінця волокнами поприв’язував чаїні пір’їни. Стріл вийшло п’ять - більше не було наконечників.
Другого дня вранці, коли ще й сонце не витикалося із-за Східних Мідних гір, Адам зібрався на полювання. Несподівано Єва теж пристала до нього (не хотілося самій сидіти в печері), і вони вдвох вирушили на перше полювання на Великі Рівнини.
Дичину побачили неподалік озера. Серед невисокої степової трави то там, то тут ходили невеликі стада дрохв, повиставлявши попелясто-сірі голови.
– Дрохви - найпрекрасніша дичина, - відзначив Адам, зняв з плеча лук і поклав на тятиву стрілу.
Єва залишилась на березі озера, а він, крадучись, почав наближатися до одного стада. Підкрадався, певно, не зовсім вдало, бо птиці його відразу ж помітили і, повитягувавши шиї, уважно за ним стежили. Та, не відчувши небезпеки, почали спокійно шукати поживу. Адам звів лук, вибираючи жертву. Ближче до нього знаходився чималий, метрової довжини, вусатий дрохвач. Голова і груди в нього були попелясто-сірі, на спині пір’я - іржаво-жовте, а знизу - бруднувато-біле. Самки були безбарвними. Дрохви тихо тріщали між собою і зовсім не звертали уваги на людину. Адам натягнув тятиву, але дрохвач, подивившись на нього темно-карим оком і не виявивши ознак тривоги чи хоча б неспокою, знічев’я щось шукав у траві. На Адама та його лук - найменшої уваги.
– Е-гей!..
– стиха мовив Адам і дрохвач, рвучко звівши голову, подивився на Адама одним оком, як на порожне місце, і знову опустив голову у траву.
– Та стріляй же!
– прошепотіла позад нього Єва.
– Хіба не бачиш, що вони тебе не бояться?
– Вони ніколи раніше не бачили людей, тому й не бояться, - пошепки одказав Адам.
– Ми для них незрозумілі істоти, від яких їм ще ніколи не приходила біда.
– Чекаєш, доки вони самі себе прикінчать, ще й засмажаться на багатті?
– Вони підпустили нас, бо довіряють.
– Взагалі, шкода. Такі гарні й довірливі птиці, - зітхнула Єва.
Й Адам опустив лук.
– Я теж так думаю, - погодився він.
– Вони й справді не чекають від нас біди. От якби вони од нас тікали, а ми їх переслідували, тоді інша річ. А при довір’ї - не можу.
– Пішли додому, - сказала Єва.
– Все одно з тебе мисливець не вийде.
Вони вечеряли печеними мідіями.
Адам повернувся в полудень.
І приніс із собою дрохвача - великого, кілограмів на десять, птаха-велетня, птаха-красеня.
– Ось!
– кинув трофей Єві до ніг.
– Цей подвиг я присвячую тобі, дамі, так би мовити, мого серця.
Адам весело дивився на Єву.
– Ти, я бачу, на щось здатний. І як це ти його, га? Невже з лука?
– З оцього, - Адам потряс луком.
– Р-раз - і готово! З першої стріли поклав. От що таке епоха бронзи!
– А він же тобі довіряв.
– Я його змусив тікати - налякав. А коли дичина втікала, то в мені прокинувся інстинкт первісного мисливця.
– Такий гарний птах, - скрушно мовила Єва, розглядаючи вусатого дрохвача.
– І тобі не було його шкода?
– Шкода, - зізнався Адам.
– Навіть дуже.
– Так навіщо ж ти його вбив, як шкода було?
– здивувалась Єва.
– Хто тебе просив такого гарного птаха губити?
– Як - хто?
– вкрай здивувався Адам.
– Ти.
– Я-а?..
– аж відступила од нього Єва.
– Сам убив, а на мене звалюєш? Та після цього я тебе бачити не хочу!
Єва не дивилась на Адама хвилин сім. А може, й більше. На восьму хвилину буркнула:
– Адаме, я хочу їсти.
– Бери дрохвача і готуй, бо я теж хочу їсти.
– Що-о?
– Єва різко повернулася до Адама.
– Ти щось сказав чи мені вчулося?
– Я сказав: готуй птицю, яку я чесно добув на цій планеті, і будемо вечеряти.
Єва подумала якусь мить і сердито запитала:
– А чому це я?
– На Землі склалася така традиція, що чоловік добуває їжу, а жінка готує.
– То на Землі, а на Леонії складається своя традиція, яка звучатиме приблизно так: чоловік добуває дичину і готує вечерю. Крім того, я не твоя дружина, а лише товариш по нещастю. А товаришу по нещастю завжди треба допомагати. І взагалі, - Єва ще раз обійшла навколо дрохвача.
– Взагалі, я не шеф-кухар. Не кулінар. І... Я не готувала вдома, за мене все робила Пріся. А коли вдома набридло, то ходила в ресторан.