Шрифт:
Від перекладача
Якби не Рето Зорґ, керівник Центру Роберта Вальзера в Берні, я ніколи не взявся б за цей переклад. Тому передусім я хочу скласти свою подяку Рето Зорґові — за те, що він зміг переконати і захопити.
Моє попереднє уявлення про Роберта Вальзера було дуже приблизне. Швейцарський письменник, літературний ровесник, наприклад, Рільке, наприклад, Кафки, сам «трохи Рільке», «трохи Кафка». Деякі німецькомовні друзі часом про нього згадували як про «надзвичайно важливого прозаїка» і великого майстра німецької мови. Я вірив їм, але рука до Вальзерових творів не тягнулася.
Швейцарія — країна абсолютно літературна, але з її письменників ми найкраще знаємо пізніших за Вальзера Фріша і Дюрренматта. За бажанням Швейцарію можна розглядати як своєрідний письменницький цвинтар, дуже фешенебельний, виплеканий і чудово доглянутий. Наші улюблені письменники (Гессе, Томас Манн, Джойс, Канетті, Набоков, Рільке) у ній не народжувались, але в ній помирали. У цьому сенсі Швейцарія — це така перехідна зона між письменницьким пеклом (батьківщиною) та раєм. Можливо, це навіть перша фаза письменницького раю, його передпокій.
Тільки навряд чи Роберт
Та ясно, що ніяк. Його проект приречений, і він це знає, але все одно його здійснює. Між нами кажучи, це не проект — це доля. Тобто прогульникові Вальзеру просто нікуди подітися.
Це філософська драма, що має непогані шанси розвинутись у трагедію.
Роберт Вальзер помер на прогулянці. Це сталося в перший день Різдва 1956 року. Він упав на сніг і більше не підвівся. Цій події передувало кілька зовсім глухих десятиліть, проведених у психіатричних закладах. Прогульника змусили стати довічним пацієнтом. Він особливо не пручався, але прогулюватись йому залишалося вже тільки на вкрай обмеженій території.
Я щойно перечитав написане й подумав, що у вас може скластися хибне враження. Насправді це дуже радісна «Прогулянка», справжній гімн людському існуванню. Читайте — і відчуєте.
Роберт Вальзер
Прогулянка
Я маю сказати, що певного погідного ранку, не пригадую вже точно о котрій годині, захотілося мені прогулятися, тож я, посадивши на голову капелюха, вийшов зі свого кабінету, чи то пак кімнати духів, і сходами вниз поквапився на вулицю. Можу додати, що на сходовій клітці я перетнувся з жінкою іспанської, перуанської або креольської зовнішності. Вона демонстративно несла на собі якусь побляклу зів’ялу велич. Проте я змушений був якнайстрогіше заборонити собі навіть і двосекундну зупинку коло цієї бразилійки, чи хто там вона така, — адже не смію марнувати ні часу, ні простору. Наскільки сьогодні, пишучи ці рядки, я ще можу згадати, в мить, коли вийшов на простору, світлу і радісну вулицю, я перебував у тому романтично-авантюрному душевному стані, що так глибоко мене ощасливлює. Ранковий світ переді мною здавався таким чудовим, наче я бачив його вперше. Усе, на що я дивився, справляло враження прихильності, доброти і свіжості. Я відразу ж забув про те, як лише деякий час тому у своїй комірці нагорі понуро гибів над чистим аркушем. Увесь біль, усі смутки й обтяжливі думки мов розтанули, хоч попереду, як і позаду себе, я все ще виразно, ніби незатихлий звук, відчував ноту деякої суворості. У радісних передчуттях я потягнувся назустріч усьому, що могло спіткатися на прогулянці. Мої кроки були розмірені і спокійні; наскільки пригадую, ступаючи отак своїм шляхом, мав я вигляд, цілком сповнений гідності. Я люблю приховувати почуття перед очима ближніх, але не докладати до цього якихось крайніх зусиль, що з мого боку могло б уважатися суттєвою помилкою та істотною дурістю. Не встиг я пройти і двадцяти-тридцяти кроків широкою й людною площею, як зустрів пана професора Майлі, величину найвищого рівня. Як і належить незаперечному авторитетові, пан професор Майлі крокував урочисто, поважно, з усією природною зверхністю; у руці він тримав свою незламну, науково обґрунтовану прогулянкову палицю, що навіювала мені острах і шанобливе схиляння. Ніс професора Майлі був строгий, красивий і гострий — орлиний чи яструбиний, а його рот — по-правничому заціплений і стиснутий. Хода видатного вченого нагадувала бронзовий кодекс; усесвітня історія та ореол давно відбуялих подвигів зблискували з прихованих під кущуватими бровами карих професорових очей. Капелюх його свідчив про вічного самовладця. Потаємні володарі відзначаються найвищою пихою та твердістю. Проте загалом професор Майлі поводився радше м’яко — ніби з жодних міркувань не вважав за необхідне демонструвати, скільки влади і вагомості він уособлює; постать його попри всю свою непохитність і силу здавалася мені симпатичною, тож я наважився подумати, що особи, які ніколи не посміхаються красиво і солодкаво, є справді доброчесними і надійними. Відомо ж бо, що існують негідники, здатні зіграти людей люб’язних і милих та наділені жахливим талантом — улесливо й поштиво шкіритися при кожному злодіянні.
Я ловлю в повітрі наближення до книгаря та його книгарні; не можу при цьому обійти увагою й не згадати хвацьких золотих літер на вивісці в пекаря. Але спершу я маю віддати належне особі священика. Муніципальний хімік з приязним та одутлим лицем протискається верхи на велосипеді за волосину від перехожого, тобто від мене, слідом за ним — гарнізонний лікар. Скромний пішохід також не повинен лишитися незауваженим і невідзначеним — він так і проситься, щоб я бодай побіжно згадав про нього. Це лахмітник, продавець старизни, що віднедавна розбагатів. Дівчата і хлопці вільно гасають навколо, подурівши від сонця. «Хай же надуріються вволю, — подумалося мені, — незчуються, як підростуть, а відтак і заспокояться. На жаль, як завжди, зарано». Собака не може натішитися бризками з водограю, ластівки виспівують у погідній блакиті. Дві дами в напрочуд коротких спідницях і приголомшливо витончених високих барвистих чобітках тримаються в полі зору так же виразно, як і все інше. Далі привертають увагу два літні солом’яні брилі. Ситуація з чоловічими брилями виглядає так: я зненацька зауважую в ніжно-прозорому повітрі оті два брилі; під ними — двох симпатичних добродіїв, які за допомогою згаданих брилів, а саме трохи піднявши їх і чемно ними помахуючи, бажають собі навзаєм доброго ранку. Брилі в усій цій виставі здаються відчутно важливішими за своїх носіїв і власників. А взагалі дуже хочеться попросити автора бути дещо обережнішим з усіма цими посмішечками й насмішечками. Хай би він усе-таки тримався поважніше. Маймо сподівання, що він затямив це раз і назавжди.
Позаяк мій погляд уже деякий час як радісно привернула показна добротна книгарня, я відчув бажання завітати до неї з коротким і мимобіжним візитом, тож не забарився на цілком гідний манір увійти досередини, дозволивши собі при цьому думку, що можу здатися радше ревізором-інспектором або збирачем новинок і тонким поціновувачем, аніж завжди бажаним та улюбленим заможним покупцем і постійним клієнтом. Чемним, підкреслено обережним тоном, виразно добираючи кожен вислів, я поцікавився найновішими й водночас найвидатнішими явищами в царині красного письменства. «Чи міг би я, — запитав я дещо боязко, — взяти до рук, щоб у ту ж таки мить якнайвище поцінувати щось найвдаліше, найсерйозніше і тим самим, ясна річ, найпопулярніше, найлегше впізнаване і найкраще куповане? Я був би вам безмежно зобов’язаний, коли у своїй величезній ласці ви б люб’язно зволили вказати мені на книжку, яка — а цього, поза всяким сумнівом, ніхто не знає краще за вас — здобула собі й надалі здобуває найхвалебніші відгуки не тільки читацької публіки, але й нещадно вимогливої й через це завжди оточеної підлабузництвом критики. Ви навіть не уявляєте, як мені важливо щонайскоріше дізнатись, котра саме з вилаштуваних тут у стоси і виставлених на огляд книжок, який саме з присутніх тут витворів пера є тим очікуваним улюбленцем, що його лиш побачивши, я міг би з найвищою ймовірністю та з усім мені властивим ентузіазмом уявити негайне своє перетворення на радісного і натхненного покупця! Потреба дізнатись ім’я провідного в цивілізованому світі автора і торкнутись його дивовижного, зустрінутого бурхливими оплесками шедевра, щоб, як уже сказано, швидше за все тут-таки його придбати, спричинює трепет і дріж в усіх моїх членах. Чи смію я уклінно просити вас: покажіть мені цю найуспішнішу книжку, щоб жага, яка заволоділа всією моєю істотою, врешті заспокоїлась і перестала мене мучити?» «З великою приємністю», — сказав на це книгар. Він стрілою зник із мого поля зору та вже наступної миті повернувся до спраглого відвідувача й можливого покупця — і не просто так, а з найпопулярнішою та найчастіше купованою, непроминальної вартості книжкою. Коштовний продукт духовної діяльності він ніс до такої міри турботливо і врочисто, наче то була священна реліквія. Його обличчя світилося захватом, вся міміка випромінювала найвищу шанобливість; із усмішкою, що властива лиш особам глибоко релігійним та внутрішньо просвітленим, він у найлюб’язніший на світі спосіб виклав переді мною щойно доставлену цінність. Я оглянув книжку і запитав:
«Ви можете поклястися, що це найпопулярніша книжка року?»
«Безсумнівно — так».
«І ви можете стверджувати, що цю книжку треба прочитати обов’язково?»
«Так, обов’язково».
«І вона до того ж дійсно хороша?»
«Це запитання вже цілком зайве, та навіть і некоректне!»
«Щиро вам дякую», — сказав я холоднокровно, кладучи на місце абсолютно рекордну за популярністю книжку, що її мусив би обов’язково прочитати кожен, — і без галасу вийшов з приміщення, не проронивши жодного слова більше. «Неосвічений темний невіглас!» — закричав мені вслід книгар зі слушним і глибоким обуренням. Не заводячи з ним суперечки, я преспокійно рушив далі — а саме (на цьому я зупинюся детальніше і викладу ситуацію зрозуміліше) в напрямку сусідньої імпозантної будівлі — банку.
Туди я збирався завітати, щоб отримати вичерпну довідку щодо деяких цінних паперів. «Буду проходити поруч — заскочу на хвилинку до фінансових експертів, — думав я собі чи навіть і нашіптував, — обговорю з ними деякі справи й поставлю запитання, що їх варто вимовляти лише тихцем; ідея чудова, і сприймуть її відповідно».
«Дуже гарно і вельми доречно, що ви зайшли до нас власною персоною», — мовив до мене з віконця якнайприязнішим тоном відповідальний службовець і, всміхаючись дещо хитрувато, але водночас цілком люб’язно та життєрадісно, додав:
«Як я вже щойно зауважив, добре, що ви тут. Ми саме готувалися звернутись до вас письмово аби сповістити, — на щастя, тепер це може відбутись і в усній формі — про безумовно приємну для вас подію: у зв’язку з розпорядженням певного товариства чи навіть гуртка вочевидь позитивно до вас налаштованих, добросердих і людяних дам наш заклад записав вам навіть не в дебет, а навпаки — сповіщаємо це зі ще більшою приємністю — у кредит
факт чого ми вам підтверджуємо і всіляко вас заохочуємо, коли ваша на те ласка, чимшвидше занотувати це у своїй голові чи де вже вам буде зручніше. Сміємо припускати, що такого штибу надходження мало б вас вельми втішити; щиро зізнаючись, ви справляєте враження, яке — дозволимо собі цю заувагу — з ледь не максимальною однозначністю вказує на пильну потребу з вашого боку такої делікатної й за своєю природою благодійної підтримки. Віднині ці гроші у вашому розпорядженні. Цієї миті можна побачити, як вашим обличчям, усіма його рисами заволодіває велика радість. Ваші очі сяють; ваші вуста знову намагаються всміхнутися, чого з ними, напевно, вже довший час не траплялося з огляду на дошкульний тиск постійних нестач і клопотів та пов’язане з ним перебування у переважно похмурому настрої, з огляду на який тінь від лихих і печальних думок не могла не затьмарювати ваше чоло. Тож тепер потирайте руки від задоволення і радійте: кілька шляхетних, сповнених добротою діячок, мотивованих піднесеними ідеями, що втамовувати чужі страждання — красиво, а допомагати іншим у біді — правильно, не обійшли своєю турботливою згадкою й бідного та не зовсім успішного поета (яким ви, коли не помиляюсь, є), що аж так потребує допомоги. З нагоди того факту, що знайшлося кілька людей, які зволили пам’ятати і про вас, як і тієї обставини, що не всі сучасники однаково байдуже ставляться до всіляко зневаженого поетового існування, прийміть наші вітання».