Прогулянка
Шрифт:
Хіба не збирався я деяку часину тому заповісти появу молоденької співачки? От і вона.
Дивиться з вікна на першому поверсі.
Саме тепер, коли пройшовши лісове відгалуження, я повернувся на головний шлях, то почув…
Але ні, стривайте! Невеличка перерва задля пристойності. Письменники, що знаються на своєму ділі, ставляться до нього якомога стриманіше. Час від часу вони охоче спиняються, віклавши перо вбік. Тривале писання виснажує незгірш від гарування на полі.
Так от. Із вікна першого поверху я почув пречудовий і пречистий народний та оперний спів; у моїх вражених вухах він залунав, ніби дармова ранкова учта вкупі з безплатним передполудневим концертом. Юна дівчина у світлій сукні, ледь не школярка ще, але вже досить висока на зріст і струнка, стояла у вікні вбогого будинку на передмісті, виспівуючи на весь білий світ просто-таки чарівно. Заскочений у найчудовніший спосіб і захоплений музичною несподіванкою, я зупинився збоку, щоб не сполохати співачку й тим самим не позбавити себе слухацької радості. Пісня, яку виконувало дівчатко, лунала погідно і весело; її звуки здавалися втіленим щастям життя й любові. Вони злітали до неба, мов янгольські створіння у сніжно-білому сяйливому оперенні, а потім знову спадали донизу, щоб, здавалося, з усмішкою померти. Це нагадувало вмирання від туги або від непомірної радості чи від надлюдського щастя любити й жити, або від незмоги витримувати всю буйність і красу власних уявлень про життя, а витончена, сповнена щастя й любові і зухвало проникла в суть існування думка, здавалося, спотикалась і заламувалася сама на собі. Коли дівчина доспівала свою просту й водночас багату, чарівливу пісню Моцарта, а може, й народну пастораль, я підійшов
Дівчина поважно і здивовано вслухалась у слова, які я вимовляв радше в ім'я власного задоволення, аніж у сподіванні, що мала слухачка їх зрозуміє — для цього їй бракувало необхідної зрілості.
Звіддалік я вже бачу залізничний переїзд, який мені доведеться подолати, хоч до нього ще слід наблизитися. Тут я мушу зазначити, що спершу мав би залагодити два-три важливі моменти і відрегулювати кілька цілком неуникних необхідностей. Про все це є сенс відзвітувати якнайточніше та якнайдетальніше. Ласкаве читацтво дозволить мені зауважити, що я в міру можливості мав би зазирнути дорогою до елегантної майстерні з індивідуального пошиття чоловічого одягу або, кажучи простіше, кравецького ательє — з огляду на новий костюм, що його саме час приміряти, а відтак розпорядитися щодо усунення можливих недоліків. По-друге, в будинку місцевого самоврядування я повинен сплатити свій вагомий податковий внесок, а по-третє, занести на пошту і вкинути до скриньки певний цілком особливий лист. Тепер ви бачите, як багато в мене турбот і як ця на перший погляд така легковажна та приємна прогулянка насправді повниться практичними завданнями й діями, через які я прагну розраховувати на деяку поблажливість щодо затримок і спізнень, а мої затягнуті розмови зі службовцями та всілякого штибу фахівцями виявляться для вас не тільки стерпними, але й такими, що радо сприймаються як гумористично-розважальні елементи й додатки. Я заздалегідь прошу вибачення за деяку затягнутість моєї розповіді, як і за всі її відступи вшир і вглиб. Чи хоч один провінційний або і столичний автор звертався до грона своїх читачів з більшою за мене скромністю та ввічливістю? Я дуже в цьому сумніваюсь, а тому зі спокійним сумлінням рухаюся далі у своїй багатослівній оповіді і сповіщаю от про що.
Боже ти мій, це ж уже крайня пора бігти до пані Ебі на її обідній почастунок! Щойно пробило пів на першу. На щастя, ця добродійка мешкає зовсім поруч. Мені залишається прослизнути, як вугор, до її дому — немов до криївки або притулку для вічно голодних і знедолених.
зустріла мене якнайпривітніше. Моя пунктуальність була твором мистецтва. А твори мистецтва, як відомо, є рідкістю. На мою появу пані Ебі завсміхалася просто-таки надзвичайно ввічливо. Вона щиро і переконливо подала мені в цілком чарівливий спосіб свою милу маленьку ручку і відразу повела до їдальні, де запросила присісти коло столу, що я й виконав негайно з величезною приємністю та зовнішньою розкутістю. Без жодних сміху вартих церемоній я почав безтурботно й невимушено частуватися, хоробро потягнувшися до наїдків і гадки не маючи про те, що зі мною невдовзі трапиться. Тобто я рішуче став собі накладати і сміливо їсти. Такого штибу сміливість зазвичай видатних зусиль не вимагає. Проте з деяким здивуванням я запримітив, що пані Ебі вдивляється в мене ледь не з побожністю. Якось так це впадало в очі. Пані Ебі, схоже, була просто захоплена тим, як я собі накладаю, наминаючи. Це дивовижне явище вразило мене, але я не присвятив йому надто значної уваги. Коли ж я схотів завести з нею якусь балачку, пані Ебі стримала мене, сказавши, що з величезною радістю уникла би будь-яких розмов. Ця незрозуміла заява призвела мене до остовпіння, мені почало робитися лячно і млосно. У глибині душі я вже починав її боятися. Коли я вирішив припинити шматування й жування, виразно відчувши, що вже наситився, вона з ніжністю на обличчі, тоном, у якому протремтів материнський докір, мовила: «Ви зовсім нічого не їсте. Стривайте — я зараз покладу вам ще один добрячий та соковитий кусень». Мене охопив жах, і я з усією можливою чемністю зважився на репліку, що прийшов сюди головно для того, аби розгорнути крила духовності, на що пані Ебі з люб’язною усмішкою відповіла, що не бачить у цьому жодного сенсу. «Я вважаю за неможливе їсти далі», — сказав я глухо і здушено. Ледь не давлячись, я почав пітніти зі страху. Пані Ебі мовила: «Нізащо не повірю, що ви вже хочете відкласти ножа й виделку, й ніколи в житті не подумаю, що ви вже наїлися. Ви явно не кажете правди, коли стверджуєте, що от-от удавитеся. Мені залишається вважати, що ви говорите це тільки з увічливості. Як ви вже знаєте, я із задоволенням утримуюся від будь-якого штибу глибокодумних балачок. Ви прийшли до мене передусім для того, щоб довести свій могутній апетит і продемонструвати силу в поїданні. І я від цього не відступлюся жодною ціною. Я щиро прошу вас цілком покластися на неминуче, бо смію запевнити: у вас не існує іншої можливості встати з-за мого столу, як тільки дочиста зібрати і позапихати у себе все, що я тут наготувала, наклала і ще накладу на вашу тарілку. Боюся, що ви безнадійно згубились у реальності — інакше ви мусили б знати, що деякі господині вимагають від своїх гостей докладати й напихатися так довго, аж поки ті не луснуть. Так ось — вам випав гідний жалю та співчуття жереб, але ви протримаєтеся цілком мужньо. Кожен із нас раніш чи пізніше повинен принести якусь велику жертву. Послухайтеся мене і їжте! Послух — це ж так приємно. Нічого страшного не трапиться, якщо при цьому ви навіть і постраждаєте. Дивіться-но, який ніжний і ласий шматок — я певна, що ви негайно проковтнете його! Сміливіше, мій найдорожчий друже! Нам так потрібна відвага. Чого були б ми варті, якби завжди лише впирались і викручувалися? Зберіть же волю в кулак і змусьте себе до найвищого зусилля, найтяжчого страждання та найжорсткішого випробування. Ви навіть собі не уявляєте, з якою радістю я вдивляюсь у вас, поки ви їсте ледь не до втрати притомності. І як би мене засмутила ваша відмова; але ні, такого ви мені не вчините, правда ж? Відкушуйте ж і ковтайте не спиняючись — навіть якщо й напхалися вже по саму, як кажуть, зав’язку».
«Страшна жінко, чого вам від мене треба?» — заверещав я, різко зриваючись із-за столу і роблячи вигляд, ніби хочу його перекинути. Проте пані Ебі стримала мене, щиро й гучно розсміялася і пояснила, що дозволила собі трохи піджартувати, тож я, коли така моя ласка, не повинен би взяти їй цього за зле: «Я тільки хотіла зобразити приклад, як чинять окремі господині, що подекуди просто не знають міри у догоджанні гостям».
Тут і я не стримався від сміху — мушу визнати, що пані Ебі з її пустощами таки припала мені до смаку. Вона хотіла, щоб я лишався в неї протягом усього пополудня, й ледь не образилася, почувши від мене, що я, на жаль, не можу більше втішатись її товариством, позаяк маю залагодити кілька важливих справ, жодної з яких ніяк не вийде відкласти. Мені дуже лестило те, як гірко вона пошкодувала, що я вже хочу й повинен її покинути. Пані Ебі спитала, чи я справді мушу зараз утікати, на що отримала від мене абсолютне запевнення: лише крайня терміновість могла би спричинити мій такий стрімкий відхід із такого приємного місця ще й від такої привабливо-хвальної особи. З цими словами я попрощався.
Тепер слід було захопити зненацька, приборкати, здолати і підімнути твердолобого й норовливого, під кожним оглядом явно переконаного у власній непомильності та професійній майстерності, цілком і повністю пронизаного відчуттям особистої цінності та величі і непохитного у своїй щодо цього твердості пана кравця, чи то пак уже навіть marchand tailleur. Підважувати незламну самовпевненість кравецького майстра — затія, що її слушно можна поставити серед найскладніших та найобтяжливіших завдань, тож потрібна неабияка мужність, щоб за нього взятись, і така ж рішучість, щоб виконати. Назагал кравці та їхній світогляд завжди викликають у мене якийсь нищівний переляк, що його я навіть і не дуже соромлюся, позаяк вважаю цілком зрозумілим і виправданим. Тож я приготувався до всього включно з найгіршим і рушив на війну з усіма її небезпеками, озброєний такими рисами, як відвага, твердість, гнів, обурення, погорда й навіть зневага до смерті — з таким поза сумнівом вартісним оружжям я сподівався успішно й переможно дати відсіч їдкій іронії та прихованій під машкарою добросердя насмішці. Сталось усе інакше, але я наразі мовчу про це, тим більше, що маю відіслати згадуваного вже листа. Власне кажучи, я щойно так і вирішив: спочатку зайти на пошту, потім до кравця й аж по тому віднести до сплати місцевий податок. Апетитна будівля поштамту була вже просто перед моїм носом; я жваво ступив досередини і запросив у відповідного службовця одну поштову марку, що її негайно наклеїв на конверт. Цей останній я обережно пустив у вільний політ крізь шпарину скриньки, зосереджено зважуючи й обдумуючи те, що написав у листі. Я чудово пам’ятав, що текст його звучав так:
Дуже поважаний пане!
Це незвичне звертання має впевнити Вас у тому, що відправник ставиться до Вас із холодною байдужістю. Я знаю, що не повинен очікувати шани від Вас та подібних Вам осіб; адже Ви і Вам подібні занадто високої думки про себе самих, і це дуже заважає Вашому проникненню в суть та її розумінню. Я цілком переконаний, що Ви належите до людей, які мають себе за видатних, тому що, безцеремонні й неввічливі, почуваються самовпевнено, користаючи з високих протекцій, і вірять у власну мудрість, позаяк це слово — «мудрість» — вони іноді чують. Такі, як Ви, не гребують нахабним, жорстким і брутальним ставленням до вбогих та незахищених. Такі, як Ви, надзвичайно легко доходять висновку про необхідність у всьому бути згори, завжди добиватися переваги й о кожній порі дня насолоджуватися своїми тріумфами. Такі, як Ви, не здогадуються, що все це глупота й вона перебуває поза межею як можливого, так і бажаного. Такі, як Ви, лише чваняться і щомиті готові ревно прислужитися тупій силі. Такі, як Ви, неймовірно відважні в униканні будь-якої справжньої відваги, тому що знають: будь-яка справжня відвага здатна їм зашкодити; крім того, вони геть відважно докладають усі свої хіть і запал тільки на те, щоб здаватися добрими й гарними. Такі, як Ви, не шанують ні віку, ні заслуг, ні жодною мірою праці. Такі, як Ви, шанують гроші — причому так, що вже не здатні пошанувати щось інше. Той, хто працює чесно, хто спромігся на ретельні зусилля, в очах таких, як Ви, абсолютний віслюк. Я в цьому не помиляюся: навіть мізинець мій підказує, що я маю рацію. Я не забоюся сказати Вам просто у вічі, що Ви зловживаєте своїм становищем, адже чудово знаєте, якими проблемами та неприємностями супроводилась би будь-яка найменша спроба піймати Вас за руку. Однак у схилянні та лестощах, до яких Ви звикли, і в найсприятливіших передумовах, що ними Вас оточено, Ви все одно почуваєтеся жахливо загроженим, безперечно усвідомлюючи всю хиткість Вашої ситуації. Ви зраджуєте довіру, не дотримуєте слова, бездумно завдаєте моральної шкоди всім, хто має з вами до діла, під прикриттям благодійності безжально визискуєте, провалюєте службові обов’язки і зневажаєте службовців, до того ж Ви страшенно нестійкий, ненадійний і демонструєте риси, що їх можна вибачити хіба що якомусь дівчиську, та ніяк не чоловікові. Пробачте, що смію вважати Вас таким слабким, і прийміть належну порцію та неминучий ступінь визнання від людини, якій випали честь і невелика по суті приємність із Вами знатися, разом із найщирішим запевненням, що в майбутньому я хотів би триматися від Вас якомога далі.
Я вже ледь не розкаювався в тому, що таки довірив пошті з її опікою й доставкою такого розбишацького, як мені саме почало здаватися, листа; адже той, кому я з максимальною гіркотою та злістю оголосив війну, розриваючи будь-які дипломатичні, а краще сказати — господарські стосунки, був як-не-як особою керівною і впливовою. І все ж я дав хід своєму виклику, знаходячи розраду у твердженні, що мій вельмидостойний адресат однаково мого послання не читатиме, бо напевно матиме його досить уже на другому-третьому слові, а відтак, не тратячи на нього багато часу й зусиль, найімовірніше викине весь мій полум’яний слововилив туди ж, куди викидає будь-який інший непотріб — до сміттєвого кошика. «Крім того, подібні речі самі собою забуваються протягом півроку чи навіть і кварталу», — підсумував я по-філософському, бойовито спрямовуючи свій маршовий крок до кравця.
Той перебував у доброму гуморі та, схоже, преспокійному душевному стані посеред свого елегантного салону, чи то пак модного ательє, цілком заваленого пахкими сувоями й обрізками тканини. Для повноти ідилії з клітки галасувала кімнатна птаха, а пройдисвіт-учень з усією старанністю розкроював матеріал. На мою появу майстер Дюнн поштиво підвівся з робочого місця, де енергійно орудував голкою, щоб як належить ушанувати відвідувача. «Ви, очевидно, зайшли по свій готовий і бездоганно точно пошитий на моїй фірмі костюм», — сказав він, дещо занадто по-панібратському подаючи мені руку, що її я все ж не погордував стиснути якнайміцніше. «Я зайшов, — була моя відповідь, — щоб, відкинувши страх і сповнившися надії, приміряти ваш виріб, щодо якого маю деякі тривожні сумніви».
Пан Дюнн мовив, що всі мої побоювання вважає зайвими і ручається за крій та фасон; при цьому він уже провадив мене до сусідньої комірчини, звідки відразу ж позадкував. Щойно він знову почав ручатися й божитися, ситуація зовсім перестала мені подобатися. Невдовзі стали доконаним фактом і сама примірка, і найтісніше з нею пов’язане розчарування. Насилу долаючи в собі буйно закипіле обурення, я різко покликав пана Дюнна і з максимальними спокоєм та зверхністю видушив йому просто в лице нищівну фразу: «Хіба ж я не казав?»
«Коханий і дорогий пане, прошу вас, не хвилюйтеся без причини!» — сказав на це майстер.
У відповідь я з великими труднощами видобув із себе: «Причин для хвилювання та навіть розпачу тут більше ніж досить. Притримайте ж, коли ваша ласка, для себе всі свої геть не відповідні моментові потішання і негайно перестаньте мене заспокоювати! Усе, що ви зробили для пошиття мені бездоганного костюма, викликає найвищої міри сумнів. Усі мої побоювання — від найлегших до найповажніших — знайшли собі підтвердження, а найгірші передчуття здійснилися. Як смієте ви ґарантувати бездоганний крій та фасон і звідки берете відвагу запевняти мене у своїй кравецькій майстерності, якщо мінімальна чесність, елементарна правдивість і повага до іншого мали б змусити вас до визнання: мене спіткала жахлива невдача, а виготовлений на вашій славетній фірмі бездоганний костюм цілком спартачено?»