Прогулянка
Шрифт:
«Навпаки — я мала б зрадіти, — жваво відповіла прекрасна жінка, — однак я мушу вас розчарувати щодо вашого припущення. Я ніколи не була акторкою».
Це спонукало мене заявити: «Не так давно я переїхав у цю місцевість із холодних та сумних, до того ж бідних околиць, внутрішньо зламаний, цілковито позбавлений віри, довіри й певності, будь-якої надії на краще, відчужений від світу та розісварений із собою. Зневіра і боязнь охопили мене всього і супроводжували на кожному кроці. Згодом це підле й жахливе упередження стало поступово відходити. Я задихав тут і спокійніше, і вільніше — і знову став кращим, теплішим, щасливішим. Страхи, що сковували моє серце, здається, поступово розтанули; смуток і душевна пустка, як і безнадія, поволі замінились радісним примиренням та живою позитивною відкритістю, яку я знову навчився відчувати. Я був мертвий, а тепер мені так, наче хтось підняв мене і запустив у рух. Там, де я міг очікувати лише потворностей, труднощів і тривог, мені трапляються краса й доброта, а також усе, що несе заспокоєння, довіру і благо».
«Тим краще», — сказала жінка з приязню на обличчі та в голосі.
Оскільки мені здалося, що надійшла
Дрібне запитання: чи не час тепер приділити трохи особливої уваги та, можливо, стриманого схвалення розташованій під зеленими деревами зграбній ґалантерейній крамниці?
Я твердо переконаний (і наважуюся це відповідально засвідчити), що коли йшов собі й маршував отак найгарнішою з доріг, моя горлянка, сама чогось подібного ніколи не сподіваючись, видала із себе недоладно-дитинний і голосний вереск радості. Що нового, нечуваного й небаченого відкрилось мені? Та ніщо інше, як уже згадувана мила ґалантерея з модним салоном. Париж і Петербург, Бухарест і Мілан, Лондон і Берлін — усе, що в думках пов’язуємо з елеґантністю, столичністю та легковажністю, виринувши на моєму шляху, підійшло впритул, щоб захоплювати й чарувати. Однак у столицях світу немає такої ніжної зелені дерев, такої краси і благості привітних лугів, таких тремких листочків і, не в останню чергу, такого солодкого подиху квіток, які я мав тут. «Усе це, — вирішив я, спинившись і завмерши в тиші, — я обов’язково змалюю колись у своїй новелі чи іншій фантазії, що її назову „Прогулянка“. І там у жодному разі не повинно забракнути цієї крамниці з дамськими капелюшками. Інакше-бо мій твір буде позбавлений однієї з найголовніших принад. Я мушу всіма силами уникати такої прогалини, та що там — просто унеможливити її». Пера, стрічки, штучні овочі та квіти на симпатичних милих капелюшках здалися мені такими ж близькими серцю, як і сама природа, що власною зеленню, всіма іншими своїми барвами огортала і вбирала в себе штучні кольори і фантазійні форми моделей, і завдяки цьому крамниця виявлялася малим малярським шедевром в її, природи, обрамленні. При цьому, як уже говорилось, я розраховую на витончене читацьке розуміння, щодо якого перебуваю в постійних тривогах. Це нещасне зізнання боягуза не має вас дивувати. Подібне діється і з усіма куди мужнішими авторами.
Боже! Яку прекрасну і знадливу, просто феєричну м’ясарню з рожево-червонястими свинячими, телячими та яловичими тушами я побачив! І знов поміж листям, до речі. Усередині орудував продавець, там же стовбичили й покупці. Ця крамниця, безумовно, заслуговує такого ж захопленого вигуку, що й капелюшна ґалантерея перед тим. Третім я стримано згадаю ларьок із прянощами. Щодо всіляких генделиків, то на них ще, здається, зарано. До такого штибу закладів просто неможливо запізнитися вдень — і кожен з нас достеменно знає наслідки їх відвідин. Найпристойніший із нас, мабуть, не заперечить, що йому також іноді хочеться трохи непристойностей. На щастя, всі ми люди й тому так легко це собі пробачаємо. Завжди можна послатися на загальне ослаблення організму.
Тепер я мушу зорієнтуватися наново. Смію припустити, що зміна становища і перегрупування вдаються мені не гірше, ніж якомусь фельдмаршалові, що здатний бачити всю повноту ситуації наскрізь, а всі випадкові ексцеси та контрвипади вміло накриває — дозволю собі такий вислів — сітями свого геніального розрахунку. Сумлінні люди нині постійно читають про таке у щоденних газетах, фіксуючи в пам’яті вирази на зразок «фланговий прорив». Останнім часом я дійшов висновку, що воєнне мистецтво, як і загалом ведення війни, є майже так само складним і вимагає ледь не стільки само терпіння, що й мистецтво поезії. Ну й навпаки. Письменники, як і генерали, часто мусять здійснювати тривалі приготування, перш ніж кинутись у битву, себто жбурнути на ринок нову книжку чи інший виплід зусиль, що іноді сприймається як виклик і спричинює цілу серію потужних контрударів. Книжки породжують рецензії, й останні нерідко виявляються такими нищівними, що книжці доводиться вмирати, авторові ж — провалитися в розпач!
Нікого з вас не мав би заскочити факт, що всі ці, сподіваюся, зграбно збудовані і красиві рядки я виписую власноруч пером із німецької судової райхсканцелярії. Звідси мовна стислість, абсолютна влучність і гострота, які можуть відчуватися в певних місцях цього тексту — прошу надалі їм не дивуватися.
І все ж коли нарешті надійде пора заслуженої учти в гостинної пані Ебі? Боюся, що досить нескоро: спершу я мав би усунути деякі поважні перешкоди. Мій апетит мав би вже давно розгулятися на повну.
Поки я йшов отак собі, мов неостанній волоцюга, явний безхатько й нероба чи, скажімо, прогульник або і бродяжник, попри всілякі сади з вибуялою в них щільною городиною, попри квітники з їхніми пахощами, садові дерева, квасолеві тички, обвиті гронами квасолі, попри високі жита, пшениці та вівси, попри дровітню з колодами й поліняками, попри соковиті трави і приязне джеркотіння води, малої річки або струмка, попри всіх людей, включно з милими продавчинями з ринку, попри оздоблений радісними прапорцями народний дім, як і попри інші корисні та добрі об’єкти на зразок тонкої феєподібної яблуні, як і Бог знає попри які ще можливі речі, — наприклад, розквітлі полуничні кущики або — ще краще — достиглі червоні полуниці, тож поки я цілком добропорядно йшов попри все це, а в голові мені снувалися глибокі та приємні думки (адже під час прогулянки в нас буває проблискують і спалахують численні ідеї, дуже варті пізнішого якнайстараннішого опрацювання), назустріч мені звідкись узявся чолов’яга, потвора, дивовижа, що заступив мені вмить ледь не всю світлу дорогу — височезний зростом і здоровенний дядько, що його я, на жаль, знаю не так і погано, цього найвищою мірою монстра і велетня на ймення
Я сподівався б його зустріти в будь-якому іншому місці та на будь-якій іншій дорозі — лиш не на цій, мальовничій і лагідній. Його сповнена жахіть і смутку поява, як і його трагічне й потворне єство, нагнали на мене страху, зруйнувавши і красу краєвиду, і всі мої радощі та веселощі. Томцак! Правда ж, любий читачу, що й само вже ім’я відлунює понурістю й ляком? «Навіщо ти з явився переді мною, навіщо заступив мені шлях, нещасливцю?» — закричав я на нього. Але Томцак не відповідав. Він дивився на мене, великий — себто дивився на мене згори; він-бо суттєво переважав мене у зрості. Поруч із ним я уявляв себе якимось гномиком або малим, бідним і слабким дитинчам. Велетень міг запросто розчавити або розтоптати мене. Так, я знав, хто він. Спокою для нього не існувало. Розбурханий, ходив він білим світом. Він ніколи не спав у м’якому ліжку й ніколи не жив у затишному зручному домі. Він мешкав повсюди й ніде. У нього не було батьківщини, тож і будь-яких законів над ним не було. Він мусив животіти без вітчизни і щастя, цілковито позбавлений любові та людської втіхи. Не цікавився нічим, від усього закритий, тож і ним ніхто не цікавився, його життям і поривами. Минуле, теперішнє і майбутнє були для нього єдиною безмежною пустелею, а життя було затісне й завбоге. Ніщо не мало для нього значення, тож і він нічого ні для кого не означав. З його великих очей виблискувала надземна і підземна скорбота. Безкінечний біль читався в його втомлених млявих рухах. Він був не живий і не мертвий, не старий і не молодий. Мені здавалося, що його вік налічує сотні тисяч років і що він мусить жити вічно, щоб вічно лишатися неживим. Він умирав щомиті, щоб не змогти померти зовсім. Для нього не існувало жодної заквітчаної могили. Прослизаючи повз нього, я промимрив собі під ніс: «Бувай здоров і на все добре тобі, друже Томцак».
Не озираючись більше на привида, чи то пак на жалюгідного колоса-надлюдину, до чого не мав ані найменшої охоти, я йшов далі. Невдовзі, спокійно крокуючи в м’якому й теплому повітрі та долаючи недобре враження, справлене химерною постаттю чолов’яги, а краще сказати велетня, я досягнув ялицевого лісу, що його протинала немов усміхнена, шельмувато-зміїста стежина, на яку я із задоволенням збочив. Стежка і лісова поверхня піді мною здавалися суцільним килимом, у лісовій товщі було тихо, мов у душі щасливця або у храмі, або в палаці чи зачарованому і приспаному казковому замку сплячої королеви, де все поснуло й замовкло ще довгі сотні років тому. Я занурився глибше і — скажу так, хоч це і звучатиме надто красиво — почав здаватися собі самому золотоволосим принцом у бойовому спорядженні. Настрій лісу був такий урочистий, що вразливому перехожому неминуче навіялися всілякі гарні й дивовижні видіння. Скільки щастя принесли мені ця солодка лісова тиша і цей супокій! Від часу до часу в оцю милу відособленість і чарівливу темряву вдиралися ззовні якісь ледь чутні звуки, щось наче стукіт або свист, або щось іще, відлунюючи здалека, вони ще більш увиразнювали лісову безшелесність, яку я вдихав на повні груди, досхочу, і впливом якої я просто-таки впивався. Там і тут велике мовчання й тишу пронизував з потаємного і святого сховку радісний голос птаха. Я зупинявся, вслухаючись, і раптом мене охопило невимовне відчуття світової всеприсутності, а слідом за ним мою душу переповнила вдячність. Ялиці стояли рівно, ніби свічки, увесь великий, тонко промальований ліс застиг без найменших порухів, переповнений і, здавалося, наскрізь пронизаний недочутими голосами. До моїх вух не знати звідки продиралися звуки Прасвіту. «Отак я йшов би до кінця, щоб тут і померти, раз така мить однаково настане. В могилі мене втішатиме спогад, а вдячність оживлятиме й після смерті — за насолоди, радощі та захоплення; вдячність за це життя і за радощі понад радощами». Згори, від ялицевих верховіть, долітав тихий шемріт. «Кохання й цілунки в такому місці, мабуть, надзвичайно красиві», — сказав я собі. Само вже ходіння по зеленому килиму справляло насолоду, а спокій запалював молитву в чуйній душі. «Бути тут мертвим, лежати незримо у прохолодному лісовому ґрунті — як це, мабуть, приємно! Ех, якби можна було по смерті відчувати, яка вона, смерть! Може, так і є. Було б чудово мати в лісі свою сумирну могилку. Напевно, я міг би слухати з неї пташиний спів, лісові шерехи. От чого мені хочеться». Колони сонячного проміння стояли поміж дубових стовбурів, і весь ліс постав мені прегарною зеленою гробницею. Невдовзі я все ж вийшов на залитий світлом простір і так повернувся до життя.
Тепер на моєму шляху міг би виринути ошатний і гарний, ба навіть і хвали гідний заїзд, розташований на самому краєчку лісу, звідки я саме вийшов — заїзд із гідним замилування садком, що його цілком наповнював би прохолодний затінок. Садок розмістився б на зручному пагорбі з чудовими видами; впритул до нього височів би особливий оглядовий пункт, чи то пак майданчик, де можна було б упродовж відносно довгого часу тішити око прекрасною панорамою. Скляночка пива або й вина так само не була б зайвою. Проте чоловік, який тут прогулюється, своєчасно нагадує собі, що його виправа не надто виснажлива. Тяжкі для долання гори лежать попереду в ясно-блакитній імлавій далині. Чоловікові доводиться визнати, що його спрага не є ні смертельною, ні нестерпною, а шлях, який він пройшов дотепер, відносно недовгий. Усе-таки йдеться радше про легеньке скромне гуляння і в жодному разі не про мандрівку чи подорож; про комфортний екскурс, а не форсований марш. Тож цілком правомірно й розсудливо він вирішує не освіжатися й не заходити до закладу, а йде в обхід. Усі поважні добродії, що читають ці рядки, обов’язково зустрінуть це його рішення та вияв сильної волі гучними оплесками.