Прощавай, кохана!
Шрифт:
— У в'язниці. Моє прізвище Меллой. За силу мене прозвала Лось Меллой. Брав Великий Бенд-банк. Сорок тисяч. Сам. Непогано, га?
— І от тепер їх витрачаєш?
Він пильно глянув на мене. Позаду почувся якийсь шум. Викидайло вже звівся на ноги, стояв, похитуючись. Він тримався за ручку дверей позаду грального столика. Потім відчинив двері і зник за ними. Клацнув замок.
— Що то за двері? — спитав Лось Меллой.
Очі бармена забігали і нарешті зупинилися на дверях, за якими зник викидайло.
— Це… Це контора містера
— От хто може знати, де Вельма, — сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі. — Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.
Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.
Запала тиша. Я дивився на бармена. Він на мене. Його погляд був напружений. Він витер стойку, зітхнув. Сперся на неї правою рукою.
Я нахилився через стойку і схопив його за руку. Вона була тонка й тендітна. Усміхнувся йому.
— Що в тебе заховано там, унизу?
Він облизав губи. Глянув на свою руку, але нічого не сказав. Обличчям посірів.
— Цей хлопець грубий, — сказав я. — Він може наробити хтозна-чого. Ще й віскі. Він шукає дівчину, яку колись знав. Це кафе раніше було для білих. Зрозумів?
Бармен знову облизнув губи.
— Його не було довгий час, — сказав я. — Вісім років. Він навіть не може собі уявити, як це довго. Майже ціле життя. Він думає, що люди тут мають знати, де його дівчина. Зрозумів?
Бармен повільно промовив:
— Я думав, ви з ним.
— Ні, я сам по собі. Він спитав мене щось унизу і затягнув із собою. Я ніколи раніше його не бачив. Але мені зовсім не світило, щоб він мене зашвиргонув десь за будинок. Що в тебе там унизу?
— Обріз.
— Тс… Це незаконно, — прошепотів я. — Слухай. Ми з тобою удвох. Ще щось є?
— Є револьвер, — відповів бармен. — У коробці з-під сигар. Відпусти руку.
— Гаразд, — сказав я. — А тепер трохи посунься. Не час влаштовувати стрілянину.
— Ще чого, — проскиглив бармен. Він намагався звільнити руку. — Ще…
Він затнувся. Очі забігали. Голова затіпалася.
Із-за дверей, що за гральним столиком, долинув глухий звук. Наче грюкнули двері. Але я так не думав. Бармен теж.
Бармен скам'янів. Я прислухався. Ніяких звуків. Я миттю досяг кінця стойки. Але прислухався занадто довго.
Двері розчахнулися. Меллой неквапом вийшов звідти і застиг. На блідому обличчі майнула широка усмішка. Армійський кольт сорок п'ятого калібру здавався в його руці іграшкою.
— Не здумайте лізти в кишені, — сказав він, не підвищуючи голосу. — Руки на стойку!
Бармен і я поклали руки на стойку.
Лось Меллой уважно оглянув зал. Обличчя його було напружене. Він мовчки попрямував через зал, скидаючись на людину, яка може й сама пограбувати банк, навіть у такому одязі.
— Руки вгору,
Бармен високо підняв руки. Здоровань наблизився до мене і старанно обмацав мене лівою рукою. Його подих обпалив мою шию. Потім я перестав його відчувати.
— Містер Монтгомері теж не знає, де Вельма, — сказав він. — Хотів порозумітися зі мною за допомогою цієї штуки. — Його могутня долоня торкнулася пістолета. Я повернувся й глянув на нього.
— Отак, — сказав він. — Ти ж мене знаєш. Не забувай, друже. Нагадай поліцейським нишпоркам, що головне — це обережність. — Він помахав пістолетом.
— Ну, на все добре, невдахи. Мені ще треба встигнути на трамвай, — і подався до сходів.
— Ти не розплатився за випивку, — кинув я йому навздогін. Він зупинився і пильно поглянув на мене.
— Певне, в тебе є якийсь дріб'язок, — сказав він, — тож не скупися.
Потім зник за дверима, і його кроки залунали на сходах, віддаляючись.
Бармен нахилився. Я кинувся за стойку і відштовхнув його. На полиці під стойкою лежав, накритий рушником, обріз. Поруч коробка з-під сигар, а в ній — автоматичний пістолет 38-го калібру. Я взяв і те і друге. Бармен притиснувся спиною до полиці з посудом. Я вийшов з-за стойки і ступив до розчинених дверей за гральним столиком. Там був ледь освітлений коридор у формі літери Г. На підлозі лежав непритомний викидайло. Я нахилився, узяв ножа і закинув його на чорні сходи. Викидайло дихав хрипко, кисть правиці була зламана.
Я переступив через нього і відчинив двері, на яких чорною фарбою, що місцями облупилася, було написано; «Контора».
Біля вікна на половину забитого дошками стояв подертий стіл. Тіло людини, що сиділа на стільці, було зовсім пряме. Потилиця торкалася спинки стільця. Скручена шия перехилялася через високу спинку так, що ніс стирчав до вікна.
Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.
На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.
Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе.
Розділ 3
Вести справу було доручено людині на прізвище Налті, вузьколицьому буркуну, з довгими жовтими пальцями. Розмовляючи зі мною, він весь час тримав їх сплетеними на колінах. Лейтенант розшукової поліції, він був прикріплений до 77-ї дільниці. Розмову ми вели у порожній кімнаті, де один проти одного під стінами стояли два невеликі столи. На підлозі брудний рудий лінолеум, повітря просякнуте запахом сигарних недопалків. Сорочка у Налті була заношена до дірок, вилоги піджака загнуті… Його зовнішній вигляд засвідчував, що він людина чесна, але навряд чи підходяща для розшуку Лося Меллоя.