Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

Налті запалив недокурену сигару й кинув сірника на підлогу, де їх і так уже було повно.

— Негри. Знову вбивство негра, — сумно мовив він. — Ось чим я займаюсь після вісімнадцяти років служби. Ані грошей тобі, ані кабінету, ані навіть чотирьох рядків у графі «Заслуговує на підвищення».

Я промовчав. Він узяв моє посвідчення, переглянув його і кинув на стіл.

— Філіпп Марлоу. Приватний детектив. Отже, з тієї публіки. Чорт забери, зовні ти досить міцний. Що ти робив увесь цей час?

— Який?

— Поки Меллой

скручував в'язи тому негрові?

— Був в іншій кімнаті, — відповів я. — Меллой не попереджав, що має намір скрутити комусь в'язи.

— Кепкуєте з мене, — сумовито констатував Налті. — О'кей, смійтеся на здоров'я! Кожен би так зробив. Чому б ні? Бідний старий Налті. Краще йдіть і розкажіть про нього кілька анекдотів. З Налті завжди можна покепкувати.

— Я ні з кого не хочу кепкувати, — сказав я. — Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.

— Авжеж, — кинув Налті крізь клуби сигарного диму. — Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?

— Не для такої ж роботи.

— Якої саме?

— Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки. Вона певна, що його можна переконати повернутися додому.

— Ти маєш на увазі чорнопикого?

— Та ні. Грека.

— Гаразд, — сказав Налті і сплюнув у кошик для сміття. — Де ви зустрілися з тим здорованем?

— Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.

— Підштовхуючи пістолетом у спину?

— Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.

— Ну, не кажи, — засумнівався Налті, — хіба так легко затягти тебе нагору?

— Навіщо сперечатися, — сказав я. — Цього чолов'ягу я бачив, а ви — ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.

— Чому ти так подумав, — спитав Налті майже лагідно. — Він брав той банк з пістолетом, чи не так?

— Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у «Флоріані», чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.

— Звісно, — сказав Налті. — Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.

— У нього може бути інший костюм, — сказав я. — І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.

Налті знову сплюнув у кошик.

— Знайду, — сказав він. — До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній

побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із «Хронікл», репортер, йде з ганку й сідає в машину, скривив міну й каже: «Негри, дідько їх забери», плюхнув на сидіння й поїхав. До будинку навіть не зазирнув.

— А що коли Лось порушив правила умовного звільнення? — сказав я. — Тоді беріть його обережно, бо інакше він переколошматить два наряди поліції. От тоді про вас вже напишуть у газетах.

— І позбавлять цього діла, — пирснув Налті.

Задзеленчав телефон на його столі. Він послухав, і сумно усміхнувся. Поклав трубку, щось занотував у записнику. Очі йому зблиснули — так далеке світло осяває запорошений коридор.

— Еге, у них є дані про нього. Телефонували з архіву, ну й тип. На зріст — шість футів п'ять із половиною дюймів, важить двісті шістдесят п'ять фунтів без краватки. Оце хлопець. Ну та біс з ним. Про його розшук оголосять. Певно, наприкінці списку викрадених автомашин. Нічого не вдієш, доведеться чекати. — Він кинув сигару в плювальницю.

— Спробуйте знайти оту дівчину, — сказав я. — Вельму. Здоровань шукатиме її. З неї все й почалося. Займіться Вельмою.

— Ти займися, — запропонував Налті. — Я не бував у розважальних домах років із двадцять.

Я підвівся, сказав «гаразд» і попрямував до виходу.

— Гей, зачекай, — зупинив мене Налті. — Я пожартував. Адже ти не дуже зайнятий?

Я покрутив сигарету, глянув на нього і зупинився у дверях.

— Я гадаю, у тебе буде час, щоб розшукати цю даму. Як тобі моя ідея? Ти міг би щось і дізнатися, і працювати можеш відкрито.

— Що мені з того?

Він сумно розвів руками. Його усмішка нагадувала поламану мишоловку.

— Ти ж бував з нами у бувальцях і раніше. Не відмовляйся. Бо чого не буває. Хіба кепсько мати друга в поліції?

— Нащо це мені?

— Слухай, — наполягав Налті. — Я тільки звичайний поліційний служака. Але будь-який служака з нашого департаменту може стати тобі у пригоді.

— Попрацювати з почуття дружби, чи ви трохи заплатите?

— Про гроші цить, — відповів Налті і зіщулив свого сумного носа. — Але мені конче потрібна твоя допомога. Я не забуду цього, друже. Ніколи.

Я глянув на годинника.

— Гаразд, коли щось надумаю, повідомлю вас. Зателефонуйте мені, як надійдуть фотографії, щоб я міг упізнати його.

— Але це буде не раніше ніж, після ленчу за твій рахунок.

Ми потиснули один одному руки, і я вийшов у брудний коридор, що вів до виходу, де стояла моя машина.

Минуло дві години відтоді, як Лось Меллой з армійським кольтом залишив кафе «Флоріан». Я поснідав в аптеці, придбав пінту «бурбону» і поїхав на схід, на Центральну авеню, тоді звернув на північ. Моя інтуїтивна здогадка була така непевна, як тремтливе повітря над розпеченим шосе.