Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Що це таке? — запитала вона офіціанта й показала на довгий кістяк великої рибини, що був тепер звичайним собі сміттям, і його скоро мав понести геть відплив.
— Tiburon [60] ,— сказав офіціант. — Одна акула… — Він хотів пояснити, що сталося.
— А я й не знала, що в акул такі гарні, досконалої форми хвости.
— Я теж не знав, — мовив її супутник.
А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви.
60
Tiburon —
ОПОВІДАННЯ
Сніги Кіліманджаро
Кіліманджаро — вкрита снігом гора заввишки 19710 футів, яку вважають найвищою в Африці. Її західна вершина мовою масаї звється «Нгає-Нгаї», тобто «Божий дім». Майже біля самої тієї вершини лежить висхлий і замерзлий труп леопарда. Чого шукав леопард на такій височині — ніхто пояснити не може.
— Найцікавіше те, що мені зовсім не боляче, — сказав він. — Отак і знаєш, коли воно починається.
— Справді не боляче?
— Анітрохи. Єдине, що мене турбує,— це дух. Тебе, напевне, аж верне.
— Годі-бо, прошу.
— Онде, поглянь — сказав він. — Що їх так сюди вабить — видовище чи дух?
Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залиту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз у раз мелькали на землі.
— Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина, — сказав він. — А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись для оповідання. Та тепер смішно про це й казати.
— Ну годі вже, прошу тебе, — мовила вона.
— Та я ж нічого, — відказав він. — Просто легше стає, коли говориш. Я зовсім не хочу тебе засмучувати.
— Ти ж знаєш, не це мене засмучує. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.
— Або доки він не прилетить.
— Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.
— Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитись, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Я тебе навчив, правда?
— Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?
— Що?
— Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.
— Не можу я того слухати, — сказав він. — Краще розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.
— Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.
— Я не хочу нікуди їхати, — сказав чоловік. — Та й навіщо — хіба тільки щоб тебе заспокоїти?
— Ти говориш як боягуз.
— Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?
— Ти не помреш.
— Не кажи дурниць. Я вже помираю. Спитай-но
— Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічає. Ти не помреш, якщо не опустиш руки.
— Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.
— Можеш собі думати про когось іншого.
— Боронь Боже, — сказав він. — Я все життя тільки те й робив.
Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись крізь мерехтливе повітря над розжареною сонцем долиною туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козенят, що видавалися білуватими цяточками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір'я, там була добра вода, ще й зовсім близько — в майже пересохлому джерелі, до якого вранці зліталися куріпки.
— То не хочеш, щоб я тобі почитала? — спитала жінка. Вона сиділа на брезентовому стільчику біля ліжка. — О, вітрець повіяв.
— Ні, дякую.
— Може, приїде машина.
— Мене анітрохи не обходить, приїде вона чи ні.
— Зате мене обходить.
— Тебе обходить бозна-скільки такого, до чого мені байдужісінько.
— Не так уже й багато, Гаррі.
— А що, як ми вип'ємо трохи?
— Тобі може зашкодити. У Блека [61] сказано не вживати алкоголю. Краще не треба.
61
У медичному довіднику Блека.
— Моло! — гукнув він.
— Слухаю, бвана [62] .
— Принеси-но віскі з содовою.
— Тобі не можна, — сказала вона. — Оце і є опустити руки. Там же пишеться, що пити шкідливо. Я знаю, що шкідливо.
— Ні,— мовив він. — Корисно.
От і кінець, думав він. Тепер він уже не зможе нічого завершити. І ось як воно все кінчається — суперечкою через ковток віскі. Відколи в його правій нозі почалася гангрена, біль зовсім ущух, а з болем зник страх, і тепер він не відчував нічого, крім безмежної втоми та лютої досади, що це вже кінець усьому. Те, що мало статись, анітрохи його не цікавило. Багато років над ним тяжіла страшна неминучість, а ось тепер і смерть уже нічого не важила. Просто дивно, яку полегкість дає справжня втома.
62
Бвана — Хазяїн, пан (суахілі).
І тепер він ніколи не напише тих речей, що їх усе приберігав на майбутнє, доти, доки зможе написати їх гарно. Ну що ж, зате й невдачі вже нема чого боятися. А може, він взагалі не зміг би їх написати, тим-то й не брався до них і все відкладав на потім. Та тепер він уже ніколи про це не дізнається.
— Даремно ми сюди поїхали, — сказала жінка. Вона дивилася на склянку в його руці й кусала губи. — У Парижі з тобою ніколи б такого не сталося. Ти ж завжди казав, що любиш Париж. Ми могли залишитися в Парижі або ж поїхати десь-інде. Я б поїхала з тобою куди завгодно. Я ж казала, що поїду куди ти тільки схочеш. Коли вже тобі треба було пополювати, ми могли б поїхати до Угорщини, там було б набагато зручніше.