Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Все за твої кляті гроші,— сказав він.

— Ти несправедливий, — сказала вона. — Вони завжди були такі самі твої, як і мої. Я все покинула і їздила з тобою скрізь, де ти хотів, і робила все, що ти хотів. Але сюди ми поїхали даремно.

— Ти ж казала, що тобі тут подобається.

— Подобалося, поки все було гаразд. А тепер мені тут осоружно. Не збагну, чому таке мало скоїтися з твоєю ногою. За що нас спіткало це лихо, що ми такого зробили?

— За себе я можу сказати. Передусім, забув одразу ж припекти подряпину йодом. Потім не звертав на неї уваги, бо ніяка зараза до мене не пристає. А ще згодом, коли мені погіршало, робив примочки слабким карболовим розчином, бо всі інші дезинфекційні засоби в нас кінчилися. Мабуть, саме від цього омертвіли дрібні кровоносні судини й почалася гангрена. — Він подивився на жінку. — Хіба не досить?

— Я не про те.

— Коли б ми найняли тямущого механіка, а не того недоука-тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи

не спалив би підшипника.

— Я не про те.

— Коли б ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча, і не злигалася зі мною…

— Та я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?

— Ні,— відказав він. — Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.

— Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.

— Ні. Я не маю чого втрачати.

— Не пий, — сказала вона. — Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.

— От ти й роби, — сказав він. — А я стомився.

Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розітнув темряву, — він тоді від'їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що їх він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівчатам: «От бачите, ніякий то не сніг», — і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки всі загинули ще до кінця зими.

Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень, — того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замєло снігом.

У Шрунці на перший день різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з'їжджали з великого льодовика над «Мадленер-гаузом», і сніг був гладенькій, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам'ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.

Того року несподіваний снігопад заскочив їх у «Мадлєнер-гаузі», і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження, Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir [63] . Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру.

Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійськіх офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!»

З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої біля Пасубіо, про наступ на Пертіку й Асалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьєро.

Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири… Нараз йому спав на пам'ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий Kirsch [64] з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо,

наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.

63

Sans voir — Не дивлячись, «на темну» (франц.).

64

Kirsch — Вишнівка (нім.).

— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці.

— У «Крійоні». Ти ж сам знаєш.

— Звідки мені знати?

— Ми завжди там спинялися.

— Ні. Не завжди.

— Там або ж в «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити.

— Любов — це купа гною, — сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікає.

— Навіть якби ти мав померти, — сказала вона, — то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло й зброю кинути в огонь?

— Атож, — відказав він. — Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя.

— Замовч.

— Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати.

— Тепер це вже, мабуть, трохи запізно.

— От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене.

— Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося.

— Ой, Бога ради, не хвалися!

Він подивився на неї і побачив, що вона плаче.

— Слухай-но, — сказав він. — Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. А тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе.

Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний.

— Ти дуже добрий до мене.

— Ти повія, — сказав він. — Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії.

— Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився?

— Не хочу нічого залишати, — сказав він. — Нічого по собі не залишу.

Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер якнайдалі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой.

— Мемсаїб пішла стріляти, — сказав хлопець. — Бвана чогось хоче?

— Ні.

Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, Щоб не порушити спокою в тій місцині, яку він міг бачити. Вона ніколи нічого не забуває, подумав він. Жодної дрібниці, про яку прочитала, або колись почула, або ще якось дізналася.

То не її провина, що вони зійшлися, коли він був уже спустошений. Звідки жінці знати, що твої слова нічого для тебе не важать, що ти говориш їх тільки за звичкою, бо так тобі спокійніше? Відтоді як він перестав надавати ваги своїм словам, його брехня була жінкам любіша, аніж колись правда.

Не те головне, що він брехав, а те, що не мав за душею і слова правдивого. Він прожив своє життя, воно давно вже скінчилось, а тоді він став жити далі, серед інших людей, мав тепер більше грошей і подорожував по найкращих із знайомих місць, та й нові вибирав найкращі.

Атож, ти волів ні про що не думати, і тоді все було чудово. Здоров'я мав залізне, через те й не став неврастеніком, як більшість тих людців, і вдавав, ніби тобі начхати на роботу, яку ти робив перед тим і яка тепер стала тобі не до снаги. Але сам собі ти казав, що неодмінно напишеш про цих людей, про великих багатіїв, що ти чужий серед них, розвідник у їхньому таборі, що ти покинеш його і змалюєш словом, і то вперше буде розповідь людини, яка знає те, про що пише…

Та він так нічого й не написав, бо кожний день у неробстві й розкошах, у зневазі до тих, ким і сам він тепер був, притуплював його здібності, послаблював снагу до праці, і зрештою він зовсім покинув писати. А людям, з якими він тепер знався, так було куди зручніше. Колись, за давньої милої пори, він почував себе найщасливішим саме в Африці, і от знову приїхав сюди, щоб почати все наново. В цю мисливську подорож вони вирушили без особливих вигод. Не терпіли ні в чому нестатків, але й не розкошували, і він сподівався, що в такий спосіб знову збереться на силі, що спроможеться скинути з душі жир, як ото роблять боксери, їдучи в гори працювати й тренуватися, щоб зігнати зайву вагу.