Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Він, Гаррі, нехтував людьми, що хиляться під ударами долі. Коли на чомусь знаєшся, то не станеш тим захоплюватись. Він думав, що здатен узяти гору над усім — адже ніщо не подужає його, коли він на те не зважатиме.
Гаразд. Тепер він не зважатиме на смерть. Єдине, чого він завжди боявся, — це біль. Він міг терпіти біль, як і всякий чоловік, аби тільки він не тривав занадто довго й не виснажував його; одначе тепер його діймало до самого серця, та коли він уже відчув, що от-от знеможеться, біль ущух.
Він згадав, як одної давньої ночі офіцера-мінометника Вільямсона влучила граната, кинута з німецької засідки,
Що ж до нього, то це ще пусте, і, коли не погіршає, турбуватись нема чого. От якби тільки товариство було краще.
Деякий час він міркував, яке товариство волів би мати поруч себе.
Ні, думав він, коли все, що ти робиш, робиться задовго й запізно, годі й сподіватися, що коло тебе зостануться люди. Вони всі вже порозходились. Вечірка скінчилась, і ти лишився удвох із господинею.
«Мені набридло помирати, як і все інше», — подумав він.
— Набридло, — промовив він уголос.
— Що набридло, любий?
— Усе, що робиш занадто довго.
Він подивився на неї — за нею було вогнище. Вона сиділа, відхилившись на стільчику, відсвіти полум'я падали на її миле обличчя, і він побачив, що її змагає сон. Десь зовсім близько, поза світлом вогнища, обізвалася гієна.
— Я писав, — сказав віy. — Але потім стомився.
— Як тобі здається, ти зможеш заснути?
— Ще й як. Чого ти не йдеш у намет?
— Мені хороше тут з тобою.
— Ти не відчуваєш нічого дивного? — запитав він.
— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.
— А я відчуваю, — сказав він.
Він щойно відчув, як поруч знову промайнула смертъ.
— А знаєш, з усього, що в мене було, я не втратив тільки цікавості,— сказав він.
— Нічогісінько ти не втратив. Тобі нічого не бракує, єдиному з усіх, кого я будь-коли знала.
— О Боже, — сказав він. — Які ви, жінки, нетямущі. Де ж та ваша хвалена інтуїція?
Саме ж бо в ту мить смерть підійшла й поклала голову в ногах ліжка, і він почув її віддих.
— Ніколи не вір, що вона з косою і черепом, — сказав він. — Вона може бути й двома поліцаями на велосипедах, і птахом. Або ж мати тупу круглу морду, наче в гієни.
Смерть посунулась вище, але тепер вона втратила подобу. Просто щось бовваніло в нього перед очима.
— Прожени її геть.
Смерть не пішла, а присунулась ще ближче.
— Який гидотний від тебе дух, — мовив він до неї.— Смердюча падлюка.
Вона ступила ще крок, і він уже не міг говорити до неї, а побачивши, що він не може говорити, вона знову подалася вперед, і тепер він силкувався відіпхнути її мовчки, але вона все насувалася на нього, стискала йому груди, і, коли вона там обсілася і він не міг уже ні ворухнутись, ані вимовити слова, він почув, як жінка сказала:
— Бвана заснув.
Він не міг сказати їй, щоб вона відігнала смерть, а та все дужче наважувала йому на груди, і він уже не мав чим дихати. Аж ось служники підняли ліжко, і все враз минулось, і тягар, що гнітив йому груди, відкинувся.
Був ранок, і вже не ранній, коли він зачув гуркіт літака. Віддалік показалася маленька цяточка, тоді літак виписав у небі широке коло, і служники побігли й підпалили вогнища, поливши їх гасом, а потім поприкидали травою, так що по краях галявини зайнялися два великих курища, і ранковий вітрець поніс дим до наметів. Літак зробив ще два кола, тепер уже зовсім невисоко, тоді ковзнув донизу, вирівнявсь і плавно спустився на землю, і ось уже до них простує друзяка Комптон, у бахматих штанях, твідовій куртці й коричневому фетровому капелюсі.
— Що з тобою таке, старий шалапуте? — запитав Комптон.
— Погано з ногою, — відказав він. — Снідати будеш?
— Ні, дякую. А от чаю вип'ю. Ти знаєш, я прилетів «метеликом». Мемсаїб узяти не зможу. Місця тільки на одного. Ваша машина вже виїхала.
Елен відвела Комптона вбік і щось йому пояснила. Комптон повернувся ще жвавіший, ніж перед тим.
— Зараз же тебе й повеземо, — сказав він. — А потім я прилечу по мемсаїб. Мабуть, нам доведеться сісти в Аруші, заправитись пальним. То краще поквапитися.
— А чай?
— Та правду кажучи, не такий я до нього охочий.
Служники підняли ліжко й понесли навколо зелених наметів, попід горбом і далі галявиною, повз багаття, що, випаливши траву, горіли тепер ясним палахкотливим на вітрі полум'ям, — туди, де стояв маленький літак. Вони насилу втягли його в кабіну, а коли нарешті втягли, він одкинувся на спинку шкіряного сидіння, простягнувши хвору ногу перед себе, збоку від Комптонового крісла. Комптон пустив мотор і заліз у літак. Гаррі помахав рукою Елен та хлопцям, і, коли стугін мотора перейшов у звичний рівний гук, Комптон став повертати на зліт, пильнуючи, щоб не вскочити у вепрячу яму; і ось уже літак, ревучи й підстрибуючи на грудді, помчав галявиною між багаттями, тоді підстрибнув востаннє й відірвався від землі, і він побачив, як ті, внизу, махають їм руками; а онде й намети під пагорбом, вони швидко сплощуються, і долина стає все розлогіша, а купи дерев та чагарники наче вгрузають у землю; зате виразно видно, як збігаються до пересохлих водопоїв звірині стежки, а там он якась вода — він досі й не знав про неї. Онде зебри — тепер він бачить лише їх невеличкі округлі спини, а онде антилопи гну — оті довгі низки головатих плямок, що розтяглись по долині, й здається, ніби вони повзуть догори; ось на них упала тінь літака, і вони сипонули врозтіч — їх уже ледь видно, і важко навіть повірити, що вони скачуть чвалом; уся долина, скільки око сягає, тепер сірожовта, а попереду просто нього — твідова спина й коричневий фетровий капелюх друзяки Компі.
Потім вони летіли над передгір'ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постала темна зелень пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах і знову — буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси вершин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новою долиною, уже розжареною сонцем, аж багряно-рудою; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад — побачити, як почуває себе він, Гаррі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.