Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Спочатку вона була задоволена. Казала, що їй тут подобається. Їй завжди подобалось неспокійне життя, з переміною обставин, з новими знайомствами та цікавими враженнями. А він плекав ілюзію, ніби до нього вертається колишня сила й снага до праці. І тепєр, якщо такий має бути кінець, — а він знав, що це кінець, — нема чого звиватися, мов та змія з перебитим хребтом, що кусає сама себе. Ця жінка ні в чому не винна. Якби не було її, була б якась інша. Коли вже він жив брехнею, то повинен і померти так само…
З-за пагорба до нього долинув постріл.
Вона дуже влучно стріляє, ця добра повія, ця повійниця-благодійниця, дбайлива доглядачка й згубниця
Тож чи дивно, що кожна нова жінка, в яку він закохувався, неодмінно була багатша, ніж попередня? Та тепер, коли він утратив здатність кохати і жив самою брехнею, як от із цією жінкою, багатшою від усіх інших, що мала силу-силенну грошей, що раніш була одружена й народила двох дітей, що перед ним брала собі коханців і з жодним не знала втіхи, а його щиро любила як письменника, як чоловіка, як товариша і як свою завидну власність, — і от, хоч як це дивно, саме їй, котрої він зовсім не любив і котрій увесь час брехав, він міг давати за її гроші куди більше, аніж тим жінкам, що їх кохав був по-справжньому.
«Певно, всі ми створені для того, що робимо, — подумав він, — Хто який має хист, так і заробляє собі на прожиток». Сам він усе життя в той чи інший спосіб продавав свою снагу, а коли до неї не долучаються почуття, за ті самі гроші даєш набагато більше. Він давно зрозумів це, але й про це вже тепер не напише. Ні, не напише, хоч і варто було б…
Онде вона — з'явилася на видноті, простує до табору. На ній бриджі, у руках — рушниця. Слідом за нею двоє служників тягнуть на жердині забите козеня. Все така сама приваблива, подумав він, і тіло в неї гарне. Вона мала неабиякий хист до любощів, добре на них зналася, і, хоч була й не вродлива, йому подобалось її обличчя; вона дуже багато читала, залюбки їздила верхи, полювала на дичину і, певна річ, забагато пила. Чоловік її помер, коли вона була ще порівняно молода, і на якийсь час воша віддалась турботам про своїх майже дорослих дітей, що вже не потребували цього й почували себе з нею незручно, багато часу приділяла своїм коням, книжкам і чарці. Вона любила читати в надвечірні години, перед обідом і, читаючи, пила віскі з содовою. До обіду була вже добре напідпитку і, вихиливши за столом ще пляшку вина, здебільшого швидко засинала.
Так було, поки вона не завела собі коханців. Відколи з'явилися коханці, вона вже не пила стільки: тепер їй не треба було впиватися, щоб заснути. Але коханці їй надокучали. Перед тим вона жила в шлюбі з чоловіком, що ніколи їй не надокучав, а ці надокучали страшенно.
Потім одне з двох її дітей загинуло в авіаційній катастрофі, і, коли все минулося, вона порвала з коханцями, а що віскі не вгамовувало болю, то мусила влаштовувати своє життя якось по-новому. Нараз її посів болісний страх перед самотністю. Але їй потрібна була людина, яку
Це почалося дуже просто. Їй подобались його твори, і вона давно заздрила на його життя. Гадала, він робить тільки те, до чого має охоту. Способи, до яких вона вдалася, щоб заволодіти ним, та причини, з яких урешті закохалася в нього, — то все були щаблі неухильного поступу, і кінець кінцем вона побудувала собі нове життя, а він спродав решту свого життя колишнього.
Спродав за убезпечений добробут, за вигоди — тут ніде правди діти, — ну, а ще за що? Він і сам не міг сказати. Вона ладна купити все, чого йому забагнеться. Це він знав. А до того ж і коханка була чудова. Він лягав з нею в ліжко так само радо, як і з будь-якою іншою, навіть ще й радніш: вона була багатша від інших, мала гарне тіло, добре зналася на любощах і ніколи не влаштовувала сцен. І ось тепер це життя, яке вона побудувала наново, мало урватись, бо два тижні тому він не вдався до йоду, подряпавши коліно об терня, коли вони продиралися крізь чагарі сфотографувати табун антилоп, що стояли з високо піднесеними головами й, роздимаючи ніздрі, нашорошивши вуха, видивлялись уперед і прислухалися до найменшого шереху, готові ту ж мить шугнути в хащі. І таки втекли, перше ніж він устиг зробити знімок.
Ось вона, прийшла.
Не підводячись, він повернув голову й подивився на неї.
— Привіт, — озвався він.
— Я підстрелила козеня, — сказала вона. — Буде тобі добрий бульйон, і ще загадаю зробити картопляного пюре. Як ти себе почуваєш?
— Куди краще.
— От і чудово! Знаєш, я так і думала, що тобі має полегшати. Коли я пішла, ти спав.
— Я добре поспав. А ти далеко ходила?
— Ні. Тільки зайшла за пагорб. Я поклала його з першого пострілу.
— Ну, стріляєш ти чудово.
— Я люблю полювати. І Африку полюбила. Справді. Якщо ти видужаєш, це буде найкраща пригода в моєму житті. Ти не уявляєш собі, яка це втіха — полювати разом з тобою. Я полюбила цю країну.
— Я теж люблю її.
— Коханий, як це добре, що тобі полегшало. Мені так прикро, коли ти отакий, як був. Ти не будеш більше такого казати, правда ж? Обіцяєш?
— Не буду, — відповів він. — Я вже й не пам'ятаю, що казав.
— Не треба доводити мене до знемоги, чуєш? Я всього лиш немолода жінка, що кохає тебе і хоче робити все, що й ти. Я вже й так скільки разів у житті знемагала. Ти ж не хочеш, щоб таке було знову, правда?
— Я б залюбки знеміг тебе в ліжку, — відказав він.
— Еге ж. Ото приємна знемога. Задля неї ми й живемо. Завтра прилетить літак.
— Звідки ти знаєш?
— Я певна. Неодмінно прилетить. Служники наготували галуззя і трави для багаття. Я сьогодні ще раз ходила туди подивитися. Там цілком досить місця, щоб сісти літакові, і ми запалимо вогнища з обох кінців.
— Чому ти думаєш, що він прилетить завтра?
— Я певна, що прилетить. Давно вже час. У місті тобі вилікують ногу, і тоді ми добряче знеможемо одне одного. Не так як цими жахливими розмовами.
— Може б, нам випити? Сонце вже сіло.
— Ти гадаєш, тобі не зашкодить?
— Одна не зашкодить.
— То вип'ємо її разом. Моло, віскі з содовою! — гукнула вона.
— Ти б узула чобітки проти москітів, — сказав він.
— Потім, коли помиюся.
Поки вони пили, сутінки все густішали, а коли майже зовсім споночіло і стріляти стало темно, долину перебігла гієна й зникла за пагорбом.
— Ця падлюка бігає тут кожного вечора, — сказав він. Кожного вечора, ось уже два тижні.