Рiднi дiти
Шрифт:
Отака була руда Надійка, яку Саша вирішила перевести до себе.
«Так, – подумала вона, – в будинку № 1, в цій самій «Дитинці Єзус», не вистачає живого ферменту, дріжджів, бадьорого тону, – спробуємо туди перевести нашу руду співуху, вона ж благала перевести її в це місто, бо її син Петрик служить в Армії і їй хочеться бути коло мене».
Саша з нею часто говорила навіть суворо, але Саші дозволялося все. І тепер Надія вислухала, як школярка, всі накази і настанови Саші щодо будинку № 1.
– Сашо, ти будеш задоволена мною, – сказала вона. – Я буду дисциплінована і витримана,
За тиждень, коли Саша підходила до «Дитинки Єзус», вона мимоволі засміялася.
За півквартала лунав дзвінкий високий, «рудий», як сміялися колись подруги, голос Надійки, і Саша розібрала давно знайомі слова;
В'ється стежка, в'ється стежка То полога, то крута.
Надійка любила старі українські пісні, сентиментальні романси і все співала майже на один мотив.
Потім залунав сміх, якась голосна швидка розмова. Двері відчинила Мелася Яремівна. Вона ще не встигла досміятися і одразу пояснила:
– Надія Петрівна з «повзунками» у саду гуляють.
У саду на сонячній полянці були зроблені манежики. Там борсалися повзунки. На полянку були винесені й ліжечка, і в них, розкинувшися, лежали «груднячки» – одні зосереджено засунувши ніжки в рот, інші здивовано розглядаючи свої пальчата на всіх чотирьох лапах, треті просто дригали ніжками і блаженно всміхалися. А Надійка носилася між цими ліжками, поправляла, бавилася і, перекручуючи слова, виспівувала:
Вам у дар подарували Землю з небом і водою!..
Мелася Яремівна склала руки На животі і з блаженним виглядом промовила:
– Справді, ніби подарували…
* * *
Ні, вона таки зробила вірно, Олександра Самійлівна. Ніякі директиви, ніякі лекції не могли б так змінити весь тон будинку, як жива Надійка. Вона найменше про це думала, але для неї було як повітря, про яке не думаєш щохвилини і без якого не можеш жити, – з усім запалом готуватися до Жовтневих свят, у кімнатах старшої групи повісити і любовно прикрасити портрети вождів.
На Жовтневі свята вона приготувала Саші сюрприз. Старші діти, які вже ходили і починали розмовляти, в костюмах зайчиків вийшли під музику з зірочками і прапорцями в руках і пройшлися двічі по кімнаті, розмахуючи цими прапорцями. Це була вся їхня програма, до якої старанно готувалися всі в будинку. «Що можна ще вимагати від цих запікунів. Вони чудово пройшли!» – прошепотіла схвильована Надійка.
Саша сказала кілька теплих слів привітання персоналу. Вона ніколи не була красномовною. Лекції і виступи її завжди були цікаві, конкретні, без зайвих слів. На великих зборах вона виступати не любила. Але зараз – це ж було в своїй сім'ї – слова її мусили дійти до серця кожного – Меласі Яремівни, сестри Софії і всіх нянь і сестер.
– Наше найбільше багатство, наша найбільша радість – це наші діти, – казала Саша. – Батьки їхні загинули в боротьбі з фашистами за нас, за наше щасливе життя. Але вони не залишили їх сиротами в нас. У Радянському Союзі і не може бути сиріт. Це наші рідні діти, і за кожного з них ми відповідаємо перед усім радянським народом, перед рідною Комуністичною партією.
Що було з дітьми «Дитинки Єзус», ви знаєте. їх здавали в притулок, і край. Притулок випускав безслівних, покірних наймичок
А для нас це, – Саша показала на малят, які сиділи на килимі з іграшками, і довгі білі заячі вуха на їхніх шапочках кумедно ворушилися, – для нас це найдорогоцінніший фонд нашої Батьківщини. Ми їх вирвали з пазурів хоппертів, щоб росли наші діти весело і радісно, щоб любов і ласка оточували їх, наших майбутніх інженерів, льотчиків, художників, артистів.
У ту ж мить один з майбутніх льотчиків потягнув у другого гумового ведмедя, і обидва залилися плачем. Надія підскочила до них.
Промова лишилась незакінченою, але ж головне було сказано…
Та Саша не забувала. Надійку треба було завжди тримати в руках і не попускати віжки. От, наприклад, історії хвороб. Як вона їх не любила писати! Завжди намагалася відкрутитися від цього і звести все до жартів.
Дома у Саші вона казала:
– Сашок, ти ж знаєш, я навіть на листи ніколи не відповідаю. Я органічно не виношу ні мемуарного, ні епістолярного мистецтва!
Але Саша супила брови і вичитувала їй.
– Я не буду тобі доводити про потребу цього. Для кожного лікаря це азбучна істина, і просто не варто витрачати час, щоб говорити про це. Пам'ятаєш слова Горького: «Любити дітей – це й курка вміє». Треба, щоб любов твоя була розумна. Як ти не можеш зрозуміти, що ти не маєш права, розумієш, не маєш права працювати гірше за Меласю Яремівну, Софію. Ти ж мусиш подавати приклад. Врешті, ти підводиш мене.
Надійка робила очі ще круглішими і щиро казала:
– Даю слово, Сашо, даю слово. Ти мені ще хоч трошечки віриш? Коли ти прийдеш наступного разу, усе буде в порядку.
Але як була б здивована Саша та й усі, хто знав Надійну, коли б дізналися, що вона вела… щоденник! Власне, це був щоденник не Надійки. Це був щоденник… дітей!..
Так, щоденник тих малят, що лежали в ліжечках і повзали по манежиках будинку № 1.
Правда, щоденником його теж не можна було назвати. Вона писала його в найсхвильованіші свої дні, а найсхвильованішими її днями були ті, коли когось із дітей забирали на всиновлення. Як багато забирали їх тепер, після війни!
– У «Дитинці Єзус» ніколи, ніколи такого не бувало, – казала сестра Софія.
Сестри дивувалися. Люди ще не влаштувалися, не одійшли від війни, а вже їх вабить взяти дитинку.
Але Мелася Яремівна розуміла і казала сумно і задумливо:
– Що за дім без дитини? Ніякого затишку. От візьме маля і навіть у чужих стінах одразу почує себе вдома. Клопоту навалиться, що ніколи й сумувати за всім тим, що загинуло.
А Надійка просто не хотіла віддавати дітей. Це були її діти, вона певна була, що в будинку їх найкраще виховують.