Рiднi дiти
Шрифт:
Страшно подумати, що така педантичність у роботі Хопперта, замаскована «науковими експериментами», в свій час створювала йому авторитет серед деяких жінок «Дитинки Єзус». Їм здавалося: гадючі очі Хопперта – це одне, а його науковий досвід – зовсім інше. Треба влити туди таких радянських людей, які б тактовно, непомітно допомогли б їм перебудувати роботу, використавши хороші риси в роботі Меласі Яремівни, Софії і їхніх помічників.
Ніякі сили не могли порушити режиму, запропонованого нею, Сашею, всім дитячим яслам і який для Меласі Яремівни став абсолютним законом. Але треба
– Мамо, чого ти? – спитала Яринка.
– Знаєш, кого я надумала сюди перевести? Руду Надійку!
– Надійку? – перепитала здивовано дочка.
– Так, саме її.
Саме тут, в колишній «Дитинці Єзус», їй згодиться шумна, химерна Надійка, за одну рису якої нею завжди дорожили на роботі: вона пристрасно, «божевільно» любила дітей.
Це була якась одчайдушна любов матері, яка відчуває всім своїм єством, коли дитині погано, коли їй щось болить, яка могла ночами просиджувати над хворою дитинкою. Вона танцювала і співала, коли дитина видужувала, вона переживала першу усмішку, перший зубик, перше слово кожного малятка, як свого власного, сповіщала про це всім у будинку, сама сяяла і раділа.
Це в ній було несподіване для всіх товаришок, з якими вона вчилася і які звикли в ній бачити лише дуже гарну, досить легковажну, сумбурну жінку. Колись вона вчилася співати в консерваторії, але рано вийшла заміж і покинула вчитися. Усе було тепер для чоловіка і для сина, і раптом, коли Петрикові йшов уже сьомий рік, чоловік покинув її. Це було несподіваним ударом. Вона лишилася з дитиною на руках без спеціальності, без кваліфікації. Двоюрідна сестра Галинка і Саша – її ровесниці вже давно самостійно працювали і перегнали її в усьому, вони радили знову поступити в консерваторію, працювати в хорі. Але Надійка пішла вчитися до Медінституту на педіатричний факультет. Вона була здібна, але вчилася посередньо. Їй ніби завжди було ніколи.
Навіть Саша не розуміла її і, з деяким острахом підписуючи перше призначення Надійки лікарем у ясла, казала їй повчально:
– Дивись, Надійко, не підведи мене!
Але Надя знала, чому вона вступила саме на педіатричний.
Уся її нестримна, палка натура виявилася раптом у ставленні до дітей так щиро і буйно, що мимоволі полонила всіх, захоплювала, заражала. Одразу ж у тих яслах запанувала непідробна сімейна атмосфера, як у щасливій родині, коли з'являється бажана, жадана дитина. У Надії не було улюбленців. У кожній дитині вона знаходила якісь надзвичайні риси і з першого ж дня знайомства з новенькою вже не могла її ні з ким сплутати. Увечері, навіть не в своє чергування, вона кілька разів обходила дитячі ліжка, поправляла подушки, ковдрочки, корчила кумедні гримаси, показуючи, як сплять Оленка, Оксанка, Вовка, Юрко.
І Галина, і Саша, хоча були далеко одна від одної під час війни, обидві однаково з острахом подумали про Надію, коли дізналися, що вона нікуди не виїздила.
Що з нею? Як вона?
Та про Надію ніхто не міг би сказати й півслова поганого. Змарніла, запнута в стару драну хустину, вона коли й виходила з будинку, то тільки нишком, намагаючися пройти непомітно.
В її паспорті не було німецького штампа. Вона паспорт «загубила» і знайшла в перший день звільнення. Ніколи вона не згадувала, а про це розповіли дитбудинківські няні, як вона сховала і виходила пораненого червоноармійця і допомогла йому втекти.
Вона працювала лікарем в будинку для малят фактично завідувачкою.
Кому потрібні були ці малята під час окупації? Вони мерли від пошесті, від холоду, від голоду, і Надія кидалася на неймовірні витівки, щоб урятувати їх. Вона була одчайдушна і смілива, бо на себе махнула рукою.
Одного разу, вже біля одинадцятої ночі, коли надворі йшов дощ, вона, захекана, збуджена, постукала у вікно чергової, яке виходило в сад.
– Відчиніть двері на кухню, обидві половинки. Я дітям корову привела.
Надіє Петрівно, що ви? Як? Де взяли?
– Швидше, швидше, потім розповім!.. Маню! Маню! – тихо звернулася вона до корови. – Ходімо, Манечко!
Корова покірно йшла за нею, поглядаючи великими, сумними і лагідними, як у всіх корів, очима.
– Її тут не можна лишати, її треба в кімнату на третьому поверсі… в ізолятор… А ізолятор ми перенесемо в інше місце.
– Надіє Петрівно, та як же корову на третьому поверсі? Ми її можемо в дровнику влаштувати.
– Аякже! Щоб причепилися, де я її взяла!.. За це ж розстріляти ще можуть.
– А де ж ви її взяли?
– Це корова фашистська… отих чортів, що за рогом живуть. Вона в садку там паслася щодня… Тим пикам проклятим щодня молоко носять, а наші діти з голоду вмирають. Хай їм буде!
– А як знайдуть?
– Де? В ізоляторі, на третьому поверсі? Дощ сліди позмиває, ач як періщить… Треба скрізь соломи підіслати… І хліба дайте… Хоч трохи є? Посипте сіллю, поманіть, ну, швидше, швидше. Поки вона сама отямиться – ми її втягнемо.
Це була одна з божевільних Надійчиних витівок.
Але Маня таки йшла, озираючися своїми великими очима.
– От корова, і не повернеться! Йди, йди, Манечко! – сміялася збуджено Надійка. – Знаєте, це мені нагадує казку Андерсена. Пам'ятаєте, як корову на горище тягли, щоб нагодувати хлібом з сіллю. Ну, що ж, довелося і нам такими дурними стати. Соромно, а нічого не поробиш.
Надія не могла дочекатися ранку.
– Її треба подоїти одразу, Ганно Тимофіївно, подоїть її швидше, – благала вона, – я не вмію, вона мене обов'язково брикне, я боюся.
– Що ви, Надіє Петрівно, ну хто ж таки корів уночі доїть? – докірливо мовила стара няня Ганна Тимофіївна.
– А у кого вони на третьому поверсі в ізоляторі мешкають? Хіба тепер є якісь правила життя?
Все ж таки Надю вмовили чекати ранку. Яка це була радість! Вранці кожне з дітей одержало по півпляшечки молока!
– Ви побачите, ви побачите, – переможно сяяла Надя. – Вони у нас очуняють на цьому молоці. І наші швидко повернуться.
Так корова і пробула в ізоляторі дитбудинку майже два місяці, поки місто не визволили наші.