Рiднi дiти
Шрифт:
– Я його на хвилинку до наших понесу, не турбуйтеся, я його зараз віддам. Давно на руках пацана не тримав.
І він поніс у вагон Андрійка, пригортаючи його до себе і лоскочучи неголеною щокою…
Він виніс Андрійка, вдягнувши на нього свою пілотку, і ще кілька червоноармійців проводжали Андрійка. Мені було приємно це. Адже й Андрій, напевне, приміряв би на нього свій кашкет.
– А де ж твій батько? – спитав червоноармієць, коли вже ешелон рушав.
– На фронті, – відповів серйозно і впевнено Андрійко.
– Ну, ми йому передамо,
А в мене, чим ближче ми під'їздили до Києва, німіли ноги, і я не тільки не побігла, а не могла примусити себе вийти на перон.
– Танечко, піди поглянь, як там з нашими речами, – сказала я їй. Мені все ще здавалося, що вона вбіжить і скаже:
– Мамо, мамо, там нас тато чекає. і вона таки вбігла, але сказала:
– Мамо, швидше, там уже всі з речами вийшли.
І от ми з Танею і Андрійком повернулись додому. Тільки втрьох. Ми не знали, де Андрій, а дідусь був похований під високими соснами на Уралі.
Ми поклали наші мізерні речі в квартирі, яка нічим не нагадувала мій дім, моє життя – обпалені стіни, порожні брудні кімнати й лише по кутках батареї пляшок з-під рейнвейну – і вийшли у місто. Ми йшли по Хрещатику, ніби по кладовищу, мовчки схиливши голови. Тільки Андрійко таращив свої круглі очі й повідомляв:
– Ванни висять.
Ванни справді висіли між поверхами зруйнованих будинків. Де було найкраще кіно, – на руїнах височіла статуя, зовсім непошкоджена жіноча
постать однієї з муз. Вона стояла там колись у великій залі. Якийсь художник стояв осторонь і замальовував цю купу каміння і білу античну постать.
Заклопотані дівчата пройшли, сміючися, мимо нас. Таня болісно скривилася і мовила:
– Як можна тут сміятися…
Але диктові вікна, талончики, ліміти, порожні кімнати і з першого ж дня напружена робота на радіо, концерти, виступи, – все це навіть не давало змоги виплакатися!
Сусіди, які лишалися тут, повернули піаніно, на якому з дитинства бренькала я, вчилася Таня і так добре грав Андрій…
На базарі я зробила неприпустиму витрату – в одного з стариків, які продавали різний господарський мотлох, книги й ноти, замість необхідних у господарстві речей, я купила Патетичну сонату Бетховена. Вдома, стоячи, бо жодного стільця не було, погано і сумно заграла перші сторінки. Андрюшка стояв зачарований.
Він був взагалі захоплений всім. Після уральської кімнати-клітушки, після вузенького номерка в Московському готелі – така велика своя квартира, до того ж зовсім порожня! Можна було бігати скільки завгодно!
– До кінця війни ми не будемо думати про затишок, – сказала я Тані, і вона, звичайно, погодилася. – Аби було необхідне, аби ти вчилася, я працювала і Андрійко був здоровий.
Мене не манив затишок, мене не спокушали ніякі речі, мене гріли і вабили лише людські почуття, і я ревниво стежила, як хто дивиться на Таню і Андрійка, і була вдячна за кожне тепле слово.
Якось Андрійко прибіг з двору і повідомив:
– Мамо, тебе питає військова тьотя!
«Може з палати № 5», майнуло у мене в голові. Я не збагнула, що вони ж не знали моєї київської адреси!
Але я зраділа не менше! У дверях стояла моя любима подруга, мій друг – Саша Обозна. Вона мало змінилася, тільки коси, закручені, як ще в інституті, над вухами, були зовсім сиві. Ми кинулися одна одній в обійми, сміялися і плакали, потім цілу ніч розмовляли. Адже ми загубили одна одну з перших днів війни. Це ж їй я дзвонила з вокзалу в Харкові, коли ми проїздили ешелоном, і вона не встигла приїхати…
Скільки ми розповіли одна одній за ту ніч! Більше вона. Адже вона була на фронті. А Надійка, бідна моя сестричка, не встигла вивезти своїх ясельних малят з Харкова, Саша чула, що вони живі, десь під Харковом. Саша була, як завжди, спокійна, організована, і завжди я перед нею почувала себе молодшою сестрою. І зараз вона, мимохідь, між іншим, дала тисячі порад щодо Андрійка (до війни вона була педіатром), уважно розпитала про мою роботу, про Танине навчання, про все, і мені стало якось спокійніше і легше.
– Я рада, що ти не розгубилась. Я задоволена тобою, – сказала вона.
– А я ні, – похитала я головою. – Я за все хапаюся і нічого не встигаю. І знаєш, мені здається, я даю менше, ніж могла б. Про мене піклуються більше, ніж я про інших. – І я розказала їй про палату № 5. – Розумієш, я загубила їх, я не знаю, яка їхня доля. А я ж мусила допомогти б кожній, не пройти повз жодну дитину байдуже.
– Радянська влада всім допоможе, – сказала Саша словами Олі.
– Але ж Радянська влада – це радянський народ, радянські люди, ми з тобою, значить, на кожному лежить обов'язок і відповідальність, і не лише ж у тому мій обов'язок і моя відповідальність, що я граю для дітей! Та життя дуже складне, і важко справитися з ним, – сказала я.
– Отак завжди почуваєш… відповідаєш за кожного, хто проходить через твої руки, – замислено мовила Саша.
Саша поїхала другого дня, лишила номер своєї польової пошти, взявши з мене слово писати.
Так, тепер я весь час стрічалася із давніми друзями, з якими не бачилась ці роки, і ще дужче цінувала любов і дружбу, але й нові друзі для мене були дорогі. Я листувалася з друзями на Уралі, в Ленінграді, в Москві. Якось я почула радісний, здивований Танин голосок.
– Мамо, подивись, хто до нас завітав!
З нею в кімнату зайшла Поля – та бідолашна Поля, з якою ховали ми разом нашого дідуся і її дитинку.
Ну, ми, звичайно, розцілувалися, розплакалися, як належить жінкам, вона залишилась у нас ночувати. Поля поверталася в Білу Церкву до своїх батьків.
– А знаєте, Галино Олексіївно, ви мене тоді так зворушили своїм оповіданням про палату № 5, що я вирішила піти туди працювати. Спочатку я була там санітаркою, а потім, коли Наташа Малишева пішла вчитися, я стала культпрацівником і бібліотекарем, адже я скінчила ще до війни бібліотечні курси.