Рiднi дiти
Шрифт:
– За нашу перемогу, за всіх дітей, за всіх чоловіків,- сказала я. її син був на фронті, а чоловік на заводі – однаково, як на фронті.
Ми поцілувались, і вона пішла чекати Семена і писати листа синові, а я сіла чекати Танечку і писати Андрієві листа, що так само повернувся, як і інші листи… Та я тоді ще думала: повернеться Андрій, перечитає їх всі, наче мій щоденник…
Танечка повернулася, коли вже зовсім розвиднілося, така збуджена, що навіть її бліді щічки порожевіли трошки, і ніби зовсім не втомлена після безсонної ночі.
– Ти не сердишся, не сердишся, мамусю? Ніяк не можна було покинути. Тільки я й Фаня прийшли, і там були дуже задоволені, що ми прийшли. Ти знаєш, я навіть сама перев'язку одну робила. Ну, легку, звичайно. Мамочко, я тобі потім усе розкажу… Я рада, що пішла, соромно було б, коли б ми з Фанею не пішли, але це потім… Уяви, мамо, ні, ти тільки уяви, кого я зустріла! Я зустріла Льоньку, Льоньку з нашого класу! Хіба ти не пам'ятаєш – найбільшого дезорганізатора в школі? А ти його завжди захищала. Пам'ятаєш, коли ти одержала орден, він приходив тебе вітати з делегатами від нашого класу, підніс горщик з квітами, почав промову і сплутався.
Ну, звичайно, я пам'ятала Льоньку, руденького, худенького урвиголову, закоханого в театр.
– Як ми зустрілися! Ми кинулися один до одного і поцілувалися, як брат і сестра. Так от, уяви, він був на фронті, добровольцем, і тепер поранений, їде після госпіталю до родичів, тут у нього була пересадка. Я дуже хотіла, щоб він до нас прийшов, відпочив, попоїв, але його поїзд уже мав іти, і ми тільки дві години побули разом, і то я бігала весь час. Мамо… що він мені сказав…
Очі Тані враз наповнилися сльозами…
– Я не зрозуміла, як він довідався. Мамо… дуже багатьох забрали до Німеччини… Дівчат… Хлопців…
– Танечка… я тобі казала вже про це…
– Мамо… До Німеччини забрали і Ліну… Вона нікуди не виїхала…
…Я знала, яке це горе для Тані. Ліна була її найближчим другом, це була така дружба, яка народжується в тринадцять-чотирнадцять років і лишається на все життя. Я сама теж дуже любила Ліну, здібну, розвинену дівчинку, трохи замкнену і відлюдну, через різні сімейні драми, але в нас у родині всі її відчували цілком своєю і особливо її любив наш дід, любив слухати, як вона грає. Ми навіть вирішили йому нічого не говорити, але, звичайно, сказали…
А потім я розповіла, що бачила і чула в палаті № 5.
– Що це за жінки! – казала я. – Це ж героїні! Олександра, Оля, обидві Тоні. А тримаються так, ніби нічого надзвичайного і нема в їхньому житті.
– Мамо, ти обов'язково поїдеш ще до них? – спитала Таня.
– Обов'язково! Як може бути інакше!
Я поїхала ближчої суботи. Подзвонила Наташі Малишевій і поїхала. Як ми добре зустрілися! Наче давні, близькі знайомі, але цього разу я була недовго. Вірі недавно зробили операцію, і сьогодні їй було якось погано. Я сіла коло неї, давала їй пити, міняла компрес, потім посиділа трохи біля Олі, яка жадібно розпитувала, що нового в літературі, що ставлять у театрі. Вона багато читала і всім цікавилась.
Але до Віри зайшов головлікар, у неї підвищилась температура.
Я пообіцяла приїхати незабаром ще, потихеньку попрощалася з усіма і пішла. Я ще дзвонила Наташі – питала про Віру, Сашу, Олю, про всіх. Але якось закрутилася з усім, з роботою. Таня захворіла, а потім дід – довелося його покласти в лікарню, і звідти він уже не вийшов…
Не те що години, не було вільної хвилинки, навіть до діда я не мала змоги забігати щодня, хоча мені дали на це перепустку. Але він не скаржився, він усе розумів, він казав:
– Ну, біжи, біжи швидше до дітей. Побачив тебе – і все гаразд. У мене все гаразд. Все як треба, я тут у теплі, мене доглядають. А Андрій тим, може, на снігу… в лісі… не треба про мене думати. Я вже віджив своє. Коли б тільки знати, що їх уже вигнали. Перед смертю він спитав раптом:
– Є лист від Андрія?
І я не могла йому збрехати.
– Коли б знати тільки. Одне тільки слово про нього. Ну, біжи, біжи до дітей. До Андрусика. До Тані.
Але той останній вечір я нікуди не поспішала. Я сиділа і тримала його за руку, і так він і вмер, ніби відійшов тихо і лагідно.
За містом на кладовищі я вибрала місце під високими соснами.
До мене підійшла молода, скромно, але охайно вдягнута жінка, заплакана, сумна.
– Ви дорого дали, щоб викопати могилу? – спитала вона. – Я бачила, ви домовлялися з могильниками… У мене вмерла дитина. І в мене нічого нема, щоб заплатити. Я загубила хлібні картки. Сюди йшла і загубила. Що мені робити? Я тут нікогісінько не знаю…
Вона була у розпачі.
– Хочете покласти в цю могилу? – сказала я і додала тихо, згадавши нашого дідуся: – Він дуже любив дітей…
…Він, справді, ніколи не минав жодної дитини, обов'язково, було, всміхнеться, скаже щось приємне матері.
– Яка я вам вдячна, – сказала жінка і заплакала ще дужче. – Я тут зовсім, зовсім сама.
І другого дня в могилу під високими трьома соснами опустили труну нашого дідуся і маленьку труну дитинки, і жінка плакала разом з нами.
Ми поверталися втрьох з кладовища. Жінка попросила дозволу зайти, колись до нас.
Незабаром вона зайшла до нас увечері.
– Як важко було з ним, – сказала вона і заплакала, – воно ж уже тут народилося, а без нього ще важче. В сто разів важче. Хоч я з ним була одна-однісінька.
– А де ж ваш чоловік? – спитала я.
– Ми з ним розійшлися, – відповіла вона, червоніючи, – та я не шкодувала за ним. Я дуже раділа дитинці – і от не доглянула, туберкульозний менінгіт. – І жінка заплакала ще дужче.
– Ну, ви тут не винні, – заспокоїла я її. – А звідки ви самі?
– Я з Білої Церкви, з-під Києва!
Ми лишили Полю – так її звали – пити чай, намагалися її розважити, хоч і самим нам було сумно.
Я розповіла їй про свою роботу, про виступи.
– Важко тепер жінкам, – сказала Поля. – От самі крутитеся.