Рiднi дiти
Шрифт:
Я познайомилася з багатьма московськими і ленінградськими письменниками і подружилася із старою письменницею – автором багатьох чудових книг, якими ми з Андрієм захоплювалися. Мені ставало легше на серці, коли вона лаяла мене інколи нарівні з своїми дочкою і невісткою. «Зустріч з нею для мене – як подарунок, як усмішка», – писала я Андрієві.
…Цей лист повернувся, як і всі, він нічого не знав, як я там жила, яких хороших друзів зустріла, як мене і особливо Андрійка щиро полюбив старий бородатий уральський казкар і вся його родина.
Він називав мене «живушкою», і я обіцяла йому, як повернуся додому, на Україну, перекласти і розповідати дітям його казки про Урал. Я читала його казку про дівчину, яка наперекір усім і всьому чекає за-пропащого майстра Данила і працює за нього, – і мені здавалося, він навмисне подарував мені цю свою книгу. Щоб і я чекала, і вірила, і працювала… Дорогий наш «уральський дід»… Він так хотів, щоб я полюбила сувору красу тих гір, відчула життя заводів, здружилася з тамтешніми людьми. Усі свої вчинки я міряла одним – щоб не було соромно перед Андрієм, коли він після війни повернеться з фронту. Не опустити руки, працювати, не відставати від життя!
Це для того, щоб потім розказати Андрієві, докладно написати йому, я попросила друзів-письменників дістати квиток на сесію Всесоюзної Академії наук послухати Тарле – Андрій любив його книги. Тільки, мабуть, дивно було моїм сусідам: сидить на гальорці актриса, з підфарбованими віями і губами, слухає доповідь про радянську історіографію і потихеньку витирає сльози…
Але дома з дітьми я ніколи не плакала…
Я дуже часто виступала в госпіталях, і одна, і в бригадах, і от під Новий рік мене покликала до телефону сусідка Ніна Федорівна Рачинська. Це теж були чудесні люди! Та взагалі мені щастить в житті на друзів і хороших людей. Дід казав: «Нам пощастило – потрапити саме сюди, де ти зустрілася з такими прекрасними людьми, а сусіди – вони ж до нас, як до рідних. А скільки їм турбот і мороки з нами!» Це правда, турбот і мороки від нас, які не мали ні ложки ні плошки, було дуже багато! А телефон! Адже завжди мене викликали до телефону, і Ніна Федорівна завжди гукала мене без тіні незадоволення.
Я побігла. Тоненький дівочий голос вибачливо попросив виступити в жіночому госпіталі, в палаті для лежачих, тяжкопоранених.
– Це дуже далеко, за товчком, і до нас майже ніхто не приїздить. Але мені казали, що ви ніколи не відмовляєтеся виступати в госпіталях.
– Коли, сьогодні? – спитала я.
Ніна Федорівна робила мені знаки відмовитися – вона запросила мене і Танечку стрічати з ними Новий рік. Але де б я була ближче до Андрія в цю ніч, як не в госпіталі?
– Я повернуся до дванадцятої, – шепнула я їй, а в телефон відповіла голосно: – Гаразд, я приїду, скажіть вашу точну адресу і кого спитати.
– Спитайте Наташу Малишеву – це мене. Я культпрацівник госпіталю. А адреса така, – і дівчина назвала адресу, якими трамваями їхати і де робити пересадки.
Я чомусь одразу уявила собі цю Наташу Малишеву – тоненьку, з великими очима, ясним обличчям і довгою косою. Вона така і була насправді.
Таня була дуже задоволена, що я їду в госпіталь. їй завжди було приємно, коли я виступала в госпіталях, але сьогодні у неї на це були і свої особисті міркування. Вона хотіла на ніч поїхати чергувати з дівчатами своєї школи на вокзал, а коли б я була дома, їй було б шкода і ніяково лишати мене. Піонерки їхньої школи чергували на вокзалі у військових залах: допомагали пораненим одержати квитки, приносили воду, читали газети, водили на медпункт, саджали у вагони.
З Андрійком лишився дід – мій тато. Він не протестував. Він взагалі поводився героїчно в свої вісімдесят чотири роки і завжди лише просив: «Будь ласка, не звертай на мене уваги, не турбуйся про мене, не витрачай на це часу. Якщо можна, не забудь лише про газети. Так і зараз, попросив принести від Рачинських останній номер «Правды» і сів читати її вголос над ліжечком Андрійка, який звик засинати під це читання. Вони дуже дружили – малий Андрійко і старий наш дід.
Чоловік Ніни Федорівни мав їхати на Турбінний, пообіцявши дружині повернутися на дванадцяту годину. Він запропонував завезти нас своєю машиною, яку ми всі називали «собачою будкою», бо вона була з диктовою покришкою. Ми з Танею залізли в «собачу будку», а Семен Давидович сів коло шофера Клави, дебелої рум'яної дівчини, і ми поїхали.
Я часто виступала в госпіталях. Але ніколи в мене не було такого почуття, як тоді, коли я їхала в цей жіночий госпіталь, коли проходила його коридорами, увійшла в палату № 5…
Мені було соромно, що я спокійно живу в такому впевненому в собі робітничому, індустріальному місті і навіть не працюю на воєнному заводі, і не пішла сестрою, звичайною медсестрою в госпіталь, а спокійно собі виступаю з читанням віршів, оповідань, граю в скетчах ролі хлопчиків і дівчаток. А тут такі ж жінки, як я, здебільшого й віку такого, як я, матері і дружини, відірвані від своїх родин, дітей. В якому страшному пеклі вони побували, і от тепер лежать покалічені, тяжко поранені.
Мені так хотілося, щоб вони не подумали – приїхала актриса, яка для цього «легкого хліба» лишилася в тилу, мені так хотілося, щоб вони бачили в мені подругу, сестру…
Я знаю, поранених, хворих завжди дратують цікаві очі, цікаві жіночі запитання, і я привчила себе заходити, нічому не дивуючися, не жахаючися, але й без удаваної зайвої бадьорості. От просто заходжу і вітаюся.
Ну, а не всміхнутися я не можу – і хворим, і здоровим. Це вже в мене з дитинства, від матері. Тоді легше з людьми розмовляти.
Так і тут, я зайшла, привітала всіх з наступаючим Новим роком і додала:
– Бажаю вам того, чого всі ми бажаємо і чого я собі бажаю – щоб усі наші близькі повернулися з війни.
Що я їм читала тоді?.. Дуже багато. І нові оповідання Тихонова, і вірші Симонова та інших радянських письменників, і наших безсмертних Тараса Шевченка і Чехова. Я з усіма познайомилася і швидко дізналася без запитань, що Віра – лікар, Надія Петрівна – інженер, партизанка Олександра із Смоленська – до війни партійний працівник. Так, тут були жінки – лікарі, інженери, медсестри, політпрацівники, партизанки. Тут було дванадцять жінок, деякі вже видужували, от, наприклад, гарненька білява дуже жвава дівчинка, що сиділа в якійсь незручній позі на ліжку і з надзвичайним запалом реагувала на всі оповідання і розмови. Все відбивалося на її мінливому личку: то вона голосно заливалася сміхом, то сльози нагорталися на її світлі очі.
– Мене звуть Тоня. Я з Ленінграда, мені ногу відірвало, – сказала вона просто і спокійно, і раптом я побачила, чому вона так сидить. У неї не було лівої ноги.
– У нас надпродукція Тонь, – засміялася чорнява дівчина, яка лежала коло дверей. На тумбі коло неї лежала чималенька стопка книг і журналів. – От ще маленька Тоня, ми з нею з одного партизанського з'єднання, з Білорусії. А от з Олександрою ми близько діяли, а одна одну не бачили.
Ця чорнява дівчина була надзвичайно гарна, не те щоб красуня, а якась надзвичайно мила, лагідна спокійна, хоч у неї було страшне поранення хребта і вона знала, що, в найкращому випадку, кілька років їй доведеться лежати. Звали її Олею, до війни вона була медсестрою. Вийшло так, як я бажала, коли їхала сюди. Ми просто добре познайомилися. Я теж коротко розповіла, що перед війною у мене народився Андрійко, і тому я мусила їхати в такий далекий тил, а дочці Тані вже шістнадцятий рік, що чоловік мій, Андрій, на фронті і я нічого про нього не знаю…