Рiднi дiти
Шрифт:
Які ми всі були близькі, рідні сестри тепер! І я, напевне, була щасливіша за них – мої діти були зі мною.
– Ви, мабуть, дуже добре жили з своїм чоловіком, – сказала несподівано Оля. – Це я подумала одразу, коли ви читали.
– Чому? – не зрозуміла я.
– Ви так читали те оповідання, де прощалися чоловік і жінка перед фронтом, що я одразу подумала про вас. Ви наче про себе розказували.
– Нам не вдалося навіть попрощатися, – сказала я. І щоб не говорити про це і, бува, чого не заплакати, я вийняла фото малого Андрійка і Танечки, яке я зробила
Тут і Віра, і Надія Петрівна та інші жінки повитягали з тумбочок, з сумок картки своїх дітей, і я розглядала їх і носила від ліжка до ліжка, щоб усі подивилися. І Оля сказала, червоніючи:
– Будь ласка, отут під книжками візьміть, погляньте на мого сина.
– Вашого сина? – здивувалася я. Вона виглядала зовсім дівчинкою! Оля зрозуміла мій подив і засміялася.
– Мені вже двадцять три роки. Я вже чотири роки одружена – і в мене синок двох років. Ні, зараз йому вже майже три. От мій чоловік і син.
На картці були всі троє. Стрункий білявий хлопець, такий же молодий, як і вона, з усмішкою на все обличчя, і вона з круглим опецьком на руках.
– А де вони тепер? – спитала я.
– Чоловік мій лікар, тільки закінчив медінститут. Ми з ним вдвох пішли в партизани. А як можна було інакше? – спитала вона просто. – Або на ворога працювати, або в партизани. Ми ж комсомольці, радянські медпрацівники. Якби ви знали, як ми потрібні були партизанам! А синок Ясик з бабусею лишився, з моєю матір'ю. Я навідувалася перший час до них, а потім ми перейшли в інші ліси, далі.
– І тепер ви нічого не знаєте про них? – спитала я недоречно.
І Оля не здивувалася з такого питання. Вона якось впевнено сказала:
– Радянська влада не дасть їм загинути. – І в цьому була така віра – і в нашу перемогу, і в нашу владу, і в наших людей, – що я з великою повагою подивилася на неї.
– Чоловік уже знає, що я тут, – продовжувала Оля, – по радіо йому передали, а от чи знають бабуся і Ясик?.. Ну, я мамі суворо наказала не вірити ніяким брехням, що поширюють фашисти.
– Якби ви знали, що вони тільки брехали, – встряла в розмову маленька, худенька Тоня-партизанка. – І що в Москві парад уже їхній був. І що наші вже за Уралом. А потім ми з Олею приходимо на село і всю правду розказуємо, все те, що наше радіо передає.
– А як вони тоді хотіли командира Папушу в пастку заманити! – промовила Олександра. – Я діяла в іншому з'єднанні, але їхнього командира знала ще до війни, він був відомою людиною в районі. І людина виключно чесна, такий енергійний, ініціативний агроном, ми з ним раніше стрічалися на партійних конференціях, і в справах він до нас приїздив. Такий великий, як ведмідь, лагідний, спокійний.
– Так, він дуже добрий, але й дуже строгий і справедливий, – зауважила Оля. – Ми й до війни дуже дружили – його жінка, я, мій чоловік. Ми в одному селі жили, жінка його вчителювала. Вона лишилася з своєю дочкою. Я наказала своїй матері, щоб вони разом трималися.
– А ти теж хвилювалася, коли ці об'яви фашисти розвісили, –
– Які об'яви? – спитала я.
– Це фашисти розвісили скрізь об'яви, що родина командира Папуші – це було партизанське ім'я нашого командира – в гестапо і що, коли він не з'явиться до неділі, їх повісять на базарній площі.
– Ой, він як хмара ходив, – знову перебила маленька Тоня, – і ми всі думали – піде він чи ні.
– То ви, малі, могли так думати, – сказала Оля. – У всіх його товаришів навіть сумніву не було. Звичайно, я хвилювалася, аякже! Адже Ясик і мама весь час були з його дружиною і дочкою. А він мене заспокоював: «Не вір, Олю, звідки вони знають, хто саме родина командира Папуші? Якщо серед нас провокаторів нема – ніхто не дізнається».
– А потім я в неділю до району пробралася, – розповідала Тоня, – і нічого там на базарній площі не було, і другої неділі теж нічого. Просто вони заманити хотіли нашого командира. А все-таки як було його всім жалко! Та ми незабаром подалися далі і до своїх не приходили. Казали, що село наше геть-чисто спалили, людей повиганяли. Та ти не думай, Олю, адже чоловіка твого знайшли і про тебе все сам головний лікар – професор – розповів, так і Ясика знайдуть, і бабусю.
– Я завжди згадую, – тихо сказала Оля, – як Марину Раскову у дебрях розшукали. За нею літак надіслали. І по нас, поранених, теж літак надіслали. Радянська влада дітей усіх розшукає… Накаже, щоб розшукали…
Ми ще довго розмовляли, і я ще читала українські вірші моїх по-друг-письменниць, і хоч не всі розуміли українську мову – вірші радянських жінок, дружин і матерів, доходили до серця кожної.
– Дуже вам вдячні, – сказала на прощання Олександра і міцно потиснула мені руку. – Ми так добре провели з вами вечір.
– Обов'язково, Галино Олексіївно. – приязно всміхнулася Оля, – приїздіть іще.
– Обов'язково! Обов'язково! – зовсім по-дитячому закричали обидві маленькі Тоні – Тоня-ленінградка і Тоня-партизанка. І я не могла стриматися, щоб їх обох не поцілувати – вопи ж обидві були майже такі, як моя Таня…
А потім підійшла до кожного ліжка, і ми так сердечно з усіма розпрощалися. Нам не хотілося розлучатися, але Наташа Малишева, дуже задоволена тим, що її хворі не сумували під Новий рік, казала:
– Галина Олексіївна ще приїде, а зараз уже пізно, і мені, і вам нагорить від головного лікаря.
Я запізнилася на зустріч Нового року. Він, напевне, настав, коли я сиділа в кабінці госпітального грузовика. Та я не шкодувала. Андрійко спав у своєму ліжечку, дід теж заснув, сидячи коло нього, а Таня повернулася лише на ранок. До мене зайшла Ніна Федорівна з двома чарками вина і сказала пошепки, щоб не збудити старого і малого:
– Семен теж не повернувся, дзвонив, що справ невпрогорт, буде години за дві. Вип'ємо з вами за нашу перемогу, за наших дітей, за наших чоловіків.