Рiднi дiти

Иваненко Оксана Дмитриевна

– Хіба це важко? – заперечила я. – От я недавно виступала в жіночому госпіталі. – І я розповіла їй про палату № 5.

– Не знаю вже, що гірше, – сказала Поля, – чи отак поховати, як я, чи не знати, і, може, все життя не знати, що з твоєю дитиною.

Скільки, скільки було таких несподіваних зустрічей, скільки людей пройшло!

Незабаром мене послали з бригадою українських артистів і письменників по наших заводах, евакуйованих з України на Урал. Я приїздила і знову їхала. Недарма Новий рік зустріла на грузовику!

Але

скрізь, де ми бували, я підбивала хоч двох-трьох товаришів з бригади виступити в дитячому будинку, в школі. Мені було шкода дітей, які так героїчно трималися у важкі дні війни. І скрізь нові люди, нові зустрічі, і у кожного своє життя і горе, принесене війною – наше велике, спільне горе.

Ні, я не забула своїх друзів з палати № 5. Я тільки довго не могла вирватися до них, а коли після якогось особливо довгого «турне» повернулася і подзвонила Наташі Малишевій, виявилося, що госпіталь перевели в інше місце. Вона обіцяла подзвонити, знову влаштувати зустріч…

Але тут мене викликали до Москви, на роботу в нашому українському радіо. Таня саме була з комсомольцями своєї школи десь далеко, на картоплі, і повернулася лише перед від'їздом. Я сама зовсім замоталася -з перепустками, квитками, Андрійком. Я не бачила більше вже ні Олі, ні Саші, ні Тоні-ленінградки, ні маленької Тоні-партизанки.

Ще одна несподівана зустріч зворушила по дорозі до Москви мене і Таню.

На одній невеличкій станції ми дивилися у вікно – я, Таня і малий Андрійко, наш «запорожець за Уралом», як прозвали його мої друзі-уральці. З уральською специфічною вимовою він уже базікав із сусідами і так цікаво дивився на весь світ своїми великими темними очима, що мимоволі привертав увагу всіх. Ми з Танею вже звикли до цього і не здивувалися, що на нього і на нас уважно дивиться з перону якийсь старий військовий. Мені завжди було приємно, коли військові дивилися на Андрійка – адже він теж був син військового фронтовика.

Раптом військовий підійшов ближче до вікна і, приклавши руку до кашкета, промовив:

– Пробачте, будь ласка, ви не з Києва?

– З Києва, так! А ви? Як ви пізнали? Ми стрічалися? – зраділа я.

– Ви Галина Олексіївна, коли не помиляюсь, – артистка ТЮГу,

– Так, так!

– У вас була дочка Таня…

– Ось вона! Оце ж вона!

– Це Таня?.. – Військовий хвилюючися скинув кашкета, провів рукою по сивому волоссі.

– Таня… це ви… я не пізнав… уже доросла… – раптом, схопивши Таню за руки, спитав, задихаючись: – Ви… не знаєте… де Ліна… Ліна

Косовська?.. Я ж її батько… ви ж були подруги… вчилися в одному класі.

– Ой! – скрикнула я. – А тепер ви куди їдете?

– Я був на фронті. Весь час. Тепер після поранення лікувався в госпіталі і повертаюся знову. Швидше скажіть, де Ліна?

– Ліна лишилася в Києві з матір'ю,- сказала я. Як мені сказати йому, що дружина його вмерла, а що Ліночку забрали в Німеччину!.. І яке я маю право ховати це від нього…

Начальник

станції вже давав свистки, і поїзд поволі рушав.

– Ви більше нічого не знаєте, нічого? – питав Лінин батько і прискорював кроки, щоб іти поряд з вікном вагона.

Таня дивилася розгубленими очима і раптом крикнула:

– Ліну забрали… вона в Німеччині… Визволяйте Ліну! Косовський схопився руками за голову і захитався.

– Ой, що ти наробила, він упаде під поїзд.

Але його підтримували вже товариші, відтягли від поїзда, що прискорював рух… І він уже зник з очей, високий, сивий чоловік у військовому…

– Я не могла, не мала права не сказати, – промовила Таня з очима, повними сліз. – Хай, коли він вступить до Німеччини, скрізь шукає Ліну.

А через рік ми з Танею і Андрійком знову їхали великим ешелоном, але вже додому. Київ, Київ був перед нами!

– Наш ешелон довго тут стоятиме? – спитав на якійсь станції Андрійко.

– Андрійко, мабуть, думає, що їздять лише ешелонами, – засміялася Таня. – Він же тільки в ешелонах їздив усе своє життя: на Урал, з Уралу до Москви, тепер з Москви додому.

А Андрійко не розумів, чого сміються.

Скрізь ми бачили страшні сліди війни. Я не пізнавала дороги, яку так добре знала раніш: Київ – Москва. Спалені села, зруйновані станції, наче привиди, побиті танки і гармати.

Ми їхали цілий тиждень, по півдня стояли на зруйнованих полустанках. Пасажири досить спокійно ставилися до цього, призвичаїлися швидко розпалювати невеличкі вогнища і варити яку-небудь кашу або суп. Ми ж усі поверталися додому… За час війни ми звикли все робити спільно, всім ділитися, дбати одне про одного, і кожному з нас були зрозумілі почуття іншого. Коли ми проїхали хутір Михайловський, багато з нас заплакали; всім нам хотілося і цю землю цілувати, і весняні листочки на тополях, і селянок, що вийшли до поїзда.

Коли б не хазяйновиті сусідки по купе, я б уже, напевне, нічого не їла і не готувала, а все б дивилася з Танею у вікно. Ми їхали до Києва, до Києва! До Дніпра! І мені здавалося, я тільки побачу лавру, Дніпро – я вже не всиджу, я побіжу, полечу.

…І мені здавалося, на вокзалі мене обов'язково зустріне Андрій…

– Галинко! – урвала мої думки сусідка по купе. – Зараз зупинка, поки я приготую, ти збігай, он усі наші побігли, може, у червоноармійців хліб поміняємо на тютюн, а то у нас хліба вже нема.

– І я з тобою! – закричав Андрійко.

Я схопила його на руки й побігла до сусіднього військового ешелону.

– У вас хліб є? – спитала я, простягаючи пачку цигарок. Молодий червоноармієць виніс півбуханки хліба і відвів руку з цигарками.

– Не треба.

– Може, гроші, – спитала я, червоніючи, – якщо ви не палите?

– Що ви? Що ви? – і раптом весело сказав: – От дайте за це вашого хлопчика подержати, – і так ласкаво посміхнувся Андрійкові, що той сміливо пішов до нього.