Рiднi дiти
Шрифт:
Коли Ліна виходила, вона нишком поцілувала Ясика і Єву (а як її насправді звали?), поцілувала і погладила по голові Ліду, яка притулилася до неї і дивилася вичікуючи в очі.
– До побачення, Лідочко! – сказала вона і додала зовсім-зовсім тихо: – Не забувай, ти з Радянського Союзу.
Ліна змахнула сльози з вій, намагалася усміхнутися дітям, але могла тільки покивати головою.
Вона йшла, ніби несла великий важкий тягар, який от-от звалить її тонкі, кволі плечі…
Юзя, навпаки,
– Дорогі мої… їм надходить край… О, я відчула. Чого б це дітей вивозили? А тривоги – вони щодня, щогодини, і, даю вам слово, вночі було, не бомбардування, а стріляли гармати. Так, так, то червоні гармати, Ліно, то ваші гармати.
І вони всі плакали від хвилювання і анітрохи не боялися ні обстрілу, ні бомбардування.
А Ліна сиділа, приклавши тонкі руки до блідих щік.
– Ясик… Ліда… Чого ж їх везуть на захід? Чому з них зробили Ганса і Лінду?
* * *
Сказала про це Ліна:
– А знаєте що? Треба тікати! Адже вони можуть або вивезти нас, або всіх перестріляти, або підпалити. Навіщо нам чекати цього? Треба тікати назустріч нашим.
І вона втекла з Юзею і ще двома дівчатами-болгарками, коли йшли з роботи. Останнім часом вони працювали на антрациті, вони були чорні, запорошені, і зовсім не можна було сказати, що Ліна білява. Вони заховалися в якусь напівзруйновану будівлю під час нальоту.
– Тікають, тікають, – шепотіла Юзя, смикаючи Ліну. – Їм уже не до нас.
Тоді Ліна побачила з свого сховища, як у машину сіли комендант. і фрау Фогель.
«Значить, справді кінець», – подумала вона.
Але міг настати й інший кінець, бо навколо рвалися снаряди.
– Дивись, а той барак підірвали, – шепнула Юзя.
– Ти чуєш? Чуєш? – схопила її за руку Ліна. – Крик звідти. Там люди! Я побіжу туди!
– Що ти? Може ж, варта ще на місцях, тебе схоплять одразу або заб'ють, бачиш, як хилиться стіна. Тікаймо, тікаймо швидше, біжімо туди, за дерева.
– Ні, ні, – вирвала руку Ліна і побігла до страшних руїн. Що вона почула! Що вона почула!
– Рятуйте! Рятуйте! – ледь бринів якийсь дитячий голосок. Десь ізнизу, здалека долинав він. Напівтемними сходами вона полізла вниз, а стіни, здавалось, хиталися. Куди зараз? Купа каміння затуляє прохід, але там, за нею, – чиїсь рухи, голоси. Слабкими руками вона намагається зіпхнути каміння. Це неможливо. Вона лізе по ньому. Швидше! Щось пробігає по ній, ще, ще. Якісь величезні пацюки тікають з цього підпілля.
Швидше! Швидше! Адже кожну хвилину її може завалити зовсім. Та вона не думала про це зараз. Адже ясно, що там дитина. Голоси завмерли, і їй здається, що ще далеко, далеко. Раптом вона опиняється
– Хто там? – кричить вона. Це їй здається, що вона кричить, а насправді вона ледве говорить.
– М-м-м-м, – чує вона у відповідь якесь мукання. До неї підлізли два невеличкі хлопці, і один мугиче.
– Хлопці, швидше звідси, вас завалить, лізьте за мною, один за одним, – командує вона. Що вже тут їх розпитувати, коли дорога кожна мить!
Німий мугиче і показує на куток, а другий ледве вимовляє:
– Там Петрусик, він не може йти.
Ліна нахиляється і бачить на підлозі тільце, яке здригається, тремтить і ледь стогне.
Вона бере хлопчика на руки.
– Праворуч, зараз праворуч, – командує вона.
Знову гуркіт, знову обвал, але не тут, а десь поряд. Ще, ще трошки. Мале хлоп'я міцно обхопило її за шию, і вона притискує його до себе.
«Ой, – думає вона, – а що як не всі вони втекли? Але що робити, треба ж вивести дітей!» Ще крок, ще, і тільки вони вилазять на світ, як перед ними виростає висока постать у сірому мундирі.
«Не під землею загинули, хоч небо побачили», – чомусь пролітає думка. Вона міцніше притискує до себе хлопчика і дивиться в очі німця – і знову пролітає думка: «А хлопчикові все ж таки легше вмерти у мене на руках, ніж там, у підземеллі».
Несподівано німець говорить по-російськи:
– Швидше в щілину, отуди! – І показує рукою, куди йти.
Вона йде по порожньому подвір'ю з маленьким хлопчиком на руках, а двоє трохи старших – поряд з нею, і, крім цього дивного німця, нікого ніде не видно. Раптом із щілини висовується чорненька голівка і верещить:
– Ой! Ой!..
Ліна опускається в щілину, і її обступають діти, наче малі примари, худі, виснажені, в сірому брудному дранті, і притуляються до неї, і беруть з рук Петрусика.
…З цієї хвилини вона з тими дітьми не розлучалась…
Палата №5
Уночі я зовсім не сплю. Отак лежу з вікритими очима і все згадую, згадую…
Звичайно, я не могла піти на фронт, але я намагалася так поводитись в усьому, щоб потім не довелося червоніти, згадувати з соромом і прикрістю. Та як часто, заморочена важким побутом, труднощами, як у всіх евакуйованих, власними переживаннями, боротьбою за життя Тані і Андрійка, я проходила мимо тих явищ, в які мусила заглибитися.
І так кожен з нас. Це не виправдання для себе. Навпаки, від цього ще болючіше.