Рiднi дiти
Шрифт:
Коли я одягла Валюшку у її шикарне придане (до чого я люблю одягати їх!), загорнула в атласну ковдрочку з мережаним підодіяльничком, винесла її у кабінет, у полковника затремтіли сиві вуса, але він намагався засміятися.
А дружина, звичайно, заплакала.
Валентина Дмитрівна привезла всім цукерок і мандаринок. Нас усіх вона перецілувала, обіцяла писати з Москви і дякувала всім за Валюшку.
Уже сідаючи в машину, вона раптом дала нам два пакунки. На одному було написано: «Меласі Яремівні від Валющиної мами», а на другому
А Саші вона додому прислала корзину квітів.
І ми дуже всі раділи за Валюшку. З такою мамою їй буде щасливе життя.
Оленка
До чого мені не хотілося віддавати Оленку!
Я завжди, коли чергую вночі, сиджу в якійсь із спалень, а не в кімнаті для чергових.
Мені завжди хочеться, коли дитина раптом прокинеться, щоб вона відчула, що тут хтось є рідний, близький.
А може, воно чогось злякається!
– Ти дурниці верзеш! – каже мені Саша.
Але ж коли Петрусик був малий, його ліжечко завжди стояло біля мого.
Коли я сиджу в спальні, я завжди сама собі щось вигадую про кожну дитину. Я придумую їм їхнє майбутнє, мені хочеться вгадати їхні характери. А що, уже в три-чотири місяці, не кажучи вже про рік-два, кожен мас певний характер.
От Оленка, наприклад. О! Це буде дівка! Вона вся як налите яблуко, за нею тільки дивись! Семи місяців почала ходити і по манежику крокує, як хазяйка. А як їсть! Її годують манною кашкою, а вона схопить ложечку, затисне в кулачок та по блюдечку, по блюдечку ляп-ляп, а сама сміється.
І от уже цілий тиждень до нас ходить одна жінка. Чоловік її працює охоронником у якійсь клініці, а вона швачка. Така худенька, маленька, скромно, але охайно вдягнена. Уже зібрала всі документи – посвідки про здоров'я, про квартиру, дозвіл райради – і хоче обов'язково в цю суботу взяти дитину, обов'язково дівчинку. Хтось без мене вже показав їй Оленку, і вона, по-моєму, на неї накивує.
Їй ще Настуся подобається. Настуся лагідна така, спокійна. Мелася Яремівна розмовляла з нею, каже, що вона славна жінка, а мені чомусь не хочеться віддавати їй Оленку.
У п'ятницю приходить вона знову і каже:
– Так завтра обов'язково ми прийдемо з чоловіком і заберемо дівчинку. Я вже й хату побілила, і завтра гості будуть, хай наче хрестини справляємо. Чоловік завтра вихідний.
У суботу запізнилися, прийшли по обіді, уже дітей ми вкладали спати. Мабуть, поспішали, захекалися обоє. Обоє причепурені, у святкових, видно, вбраннях. Та його, чоловіка, і вишита сорочка, і фетрова шляпа не прикрашують! Ну такий насуплений, мовчазний, ніби на всіх сердиться. Як такому Оленку віддаси!
Мелася Яремівна, мабуть, помітила по моєму обличчю, що я вагаюсь. Але жінка вже бачила Оленку і каже:
– Хочу, щоб і чоловік подивився. Будь ласка, покажіть Оленку! Няня винесла Оленку. А чоловік стоїть позаду і тільки скоса зиркає
і ближче підійти не насмілюється, і ніби байдужий до всього.
Жінка і за нього, і за себе старається, говорить, говорить, метушиться.
– Може, ще й Настусю подивишся? Тут ще Настуся є.
Я швидше Оленку на руки – і в спальню, і в ліжко. А вона ж така у нас привчена, просто години знає. Тільки на подушку, потяглася трохи і – бачу, зараз засне.
Няня Настусю винесла.
Чоловік знову ніби й не дивиться. Та хитрує, мабуть! Жінка його питає:
– Ну, яку, яку ти хочеш?
А чоловік убік дивиться і кидає, ніби байдуже:
– Олену.
Та це, мабуть, було законом для жінки – його бажання.
– Будь ласка, – заметушилася знову жінка, – будь ласка, візьмемо Оленку. Давайте її нам.
Няня пішла знову по Оленку і виходить з порожніми руками.
– Вона вже спить. Треба було бачити їх обох!
– Та ні, та як же!
– Шкода дитину будити, – кажу я, – може, завтра прийдете?
– Що ви, що ви, пані доктор, він же звільнився спеціально, і гості сьогодні, і штруделі напекла. Будь ласка, ми її обережно понесемо!
І сама трохи не плаче і суне вузлик з червоною ковдрою. Чоловік тільки мовчки стоїть, з таким виглядом, ніби кислицю з'їв. Мелася Яремівна мені пошепки каже:
– Що поробиш! Не годиться, а треба Оленку одягти і їм дати.
Ну що ж, я одягла сонну Оленку. Думаю: «Хай я сама піду за тиждень, перевірю, як там Оленці!» Тільки винесла в коридор, як підскочить чоловік до мене, як схопить Оленку та швидше за двері.
Жінка з нами похапцем прощається і за ним поспішає, а він дременув по вулиці, притулюючи до себе Оленку, наче її відняти хтось хоче. І обличчя радісне і таке горде – мовляв, не підступайтеся, не віддам.
Ми глянули з Меласею Яремівною одна на одну і розсміялися.
Кілька днів не могли зібратися до них піти. Коля диспепсією захворів, у Бориса нежить, хіба мине день, щоб усе спокійно?
У суботу йду Ватутінською. Треба було на телеграф, бачу – на бульварі хтось мені киває, якийсь чоловік з дитиною на руках.
Я підходжу – наша Оленка з своїм новим батьком.
Тільки і його, і Оленку я ледве пізнала.
Він сяє, до Оленки всміхається і на всіх гордо поглядає… Куди там! А Оленка в квітчастому платтячку, червоних черевичках, шкарпетках, а на три волосини на голові величезний червоний бант почеплений! Ну що ж, може, їй пощастило, нашій Оленці!
Алик
Звичайно більше беруть ті, у кого дітей нема, чи загинули вони, чи зовсім не було, і тому найчастіше з будинку немовлят. Лікарка з комбінату № 2, де немовлята і дошкільнята, поїхала на два тижні додому, і я за неї чергую кілька днів.