Рiднi дiти
Шрифт:
На превеликий жаль, виявилося, що і серед вихователів не було людей, захоплених музикою, або театром, або живописом. «Старші діти розбираються і цікавляться цим більше, ніж вихователі, – зауважила про себе Галина Олексіївна, – так не годиться. Невже не можна було підібрати людей – ентузіастів цієї справи?»
Прикро вразило її те, що за час існування будинку змінилося три директори, два завпеди, без кінця мінялися вихователі. «Може, я нічого не розумію, – подумала Галина Олексіївна, – але хіба ж можна так виховувати дітей, вони хоч і в якомусь привілейованому становищі серед інших, а насправді дому в них нема».
Її вразило, як холодно казав завпед про старших: це переростки, ми клопочемось, щоб їх забрали від нас.
– Але ж вони ще
– Але ж їм уже по шістнадцять і сімнадцять років – не можна їх тримати в одному колективі.
Чому не можна, Галина Олексіївна не розуміла. «Адже в родині ростуть діти і старші і маленькі разом», – думала вона.
«У директора відповідальність лише за зовнішній вигляд перед міністерством, перед гостями, – констатувала вона з жалем, – і ніякої відповідальності перед кожною дитиною. Для нього аби гарненька Жанночка, Леся, Ніна мали успіх на олімпіаді, а що буде з ними далі – вони просто не замислюються. Звичайно, годують та одягають добре. Обладнання? Могло б бути, ні, навіть повинно було б бути кращим – не таким випадковим, позбавленим будь-якого смаку. Якщо це вже «розсадник талантів», так треба ж, щоб усе сприяло цьому. Невже художники відмовилися б оздобити цей будинок, невже не можна повісити хороші картини, копії кращих майстрів, гравюри, портрети наших видатних людей мистецтва?»
І, здавши звіт до оргвідділу міськради, Галина Олексіївна вирішила подзвонити міністру освіти – поговорити з ним щиро з приводу цього будинку.
– Адже я з ним знайома, – сказала вона Тані. – Він бачив мене в «Сніжній королеві», коли я грала Герду. Чому мені не подзвонити?
– А головне – ти ж депутат міськради! – засміялася Таня. Другий будинок був для глухонімих дітей.
Це був зовсім, зовсім інший будинок… Тут не було килимів, мережаних платтячок і всякого зовнішнього шику. Директор, невеликий, лисий, вже підстаркуватий чоловік, у зеленій гімнастьорці, на якій ще були сліди від погонів, дуже зрадів, що міськрада зацікавилася його будинком, повів Галину Олексіївну в маленький кабінетик і, не чекаючи запитань, одразу почав схвильовано:
– Я вам все-все розкажу, і допоможіть нам. Ми прийняли цей будинок зовсім зруйнованим, я тільки повернувся з фронту – і одразу мене послали сюди директором. Треба було ремонт зробити, треба було все з самого початку налагодити. І ви ж розумієте, наші діти вимагають ще більше уваги, ніж здорові, до них потрібний особливий підхід. Але ж це діти, і коли мені їх доручили, як я можу допустити, щоб їм було гірше, ніж іншим? Коли у мене немає по видатках статті на лудіння казанів, то що, я їх годуватиму з нелуджених? Я й купую їм нові казани, бо я відповідаю за їх здоров'я. А от ще, приміром, ви ж своїй дитині даєте влітку і ягід, і фрукти, і киселик там зварите, і компотик із свіжої черешні і полуниць, а коли нам з бази видають лише крупу, лапшу і інколи сухофрукти, так що ж, я своїм дітям не куплю свіжих фруктів? Вони ж діти, їм теж хочеться. А от ще: ми придбали таких шефів, колгоспників, які люблять наших дітей і надіслали без усяких там карток і білого борошна, і кабанчика. Ми на свято дітям пироги дома спекли. А хіба ви своїм не печете? У мене все заприбутковано, і за кожен грам я можу звітувати, та хіба я винний, що інколи сидять чиновники і думають лише про статті видатків, кошториси і баланси. А що це живі дітки, та ще до того долею скривджені і війною, адже тут є і сироти фронтовиків, про це вони не думають і своїм формалізмом забороняють нам поліпшити їхнє життя. От я вас і прошу, все запишіть і все розкажіть, поможіть нам. А діти у нас дуже хороші, дуже розумні діти, і в школі у нас кращі спеціалісти працюють. Під час війни вони з деякими дітьми лишалися і ховали їх по знайомих, щоб фашисти не забрали, не згубили, а бібліотеку і радянські підручники завпед під підлогу сховала. Тільки наші зайшли до Києва, вона і дітей зібрала, і навчання почала, не чекаючи розпоряджень, допомоги, нових підручників.
Завпед,
– Посидьте у нас на уроках, подивіться, як у нас прекрасно вчаться діти. Вони ж так зрадіють, що ви приїхали; допоможіть нам, щоб із педінституту з факультету дефектології надіслали комсомольців для піонерроботи – адже тут потрібний не просто комсомолець, а спеціаліст логопед, щоб і йому було цікаво. Нам ще дуже потрібні матеріали для художніх гуртків. Ходімо подивитеся, як наші діти чудово малюють і ліплять. Коли б їх познайомити із справжніми художниками!
– Почекайте, – зупинив її директор, – я попросив би товаришку спочатку оглянути наші записи, будинок і наші майстерні для дітей. Адже треба, щоб діти мали якесь ремесло в руках, а от матеріали для майстерень, верстатики просиш, просиш – і ніяк не допросишся. А як я їх у життя випущу без спеціальності? Мені ж доручила партія, Радянська влада з них повноцінних людей зробити!
Хоча Галина Олексіївна прийшла несподівано – усе господарство було в порядку: і кладові, і кухня. Скрізь поводив її директор. Скрізь було чисто, але бідненько, і видно було, що своїми силами намагалися створити затишок.
– Це все роботи наших рукодільниць, – показав директор на вишиті марлеві завісочки, полотняні серветочки, покривальця. – У нас чудові діти, – додав він, – от подивитеся самі. А ці полички вже наші теслярі самі в майстерні зробили.
Діти були на уроках, але під час перерви вибігли в залу. Галині Олексіївні кинулося одразу в очі, що всі вони веселі, дуже рухливі, жваві, і хоча одягнені дуже скромно, але чистенько і охайно і зовсім не мають ні пригніченого, ні бідного вигляду.
У директора, коли він побачив дітей, очі враз потепліли і прояснились. Діти підбігли до нього і почали з ним розмовляти на пальцях.
Але завпед раптом зробила суворе обличчя і сказала директорові:
– Ну, що ви порушуєте мою роботу? Адже ми боремося за те, щоб діти розмовляли словами, щоб розуміли вас по артикуляції губ. От ви почуєте, Галино Олексіївно, як вони відповідають на уроках, як розуміють все без пальців.
– Ну, я мусив їм швидше пояснити, хто до них у гості приїхав,- виправдовувався з винуватою усмішкою директор. – А сам я дуже швидко тут уже вивчився розмовляти пальцями. Я ж не спеціаліст, – додав він. – Але партія мене послала на цю роботу – як же я можу, щоб моїм дітям було гірше, ніж іншим? Ви вже допоможіть нам, Галино Олексіївно. От цими днями у нас бій буде і за кошторис, і за наші вимоги, – скажіть своє слово, і хай мене лають, хай мені догани пропишуть за порушення статей, я не поступлюся інтересами дітей.
– У цій справі найбільше душа потрібна, – розповідала дома Тані Галина Олексіївна, – і справжня любов до дітей. Там, у «обдарованих», директор лише думає, щоб його похвалили, усе про зовнішній бік дбає, і талановиті, здібні діти одержать зовсім не те, що їм потрібно. Я навіть не певна, що їхні здібності розвиватимуться там. А тут стільки відповідальності, боління, щоб дітям добре було, щоб з них вийшли повноцінні члени суспільства. Ні, я обов'язково все це докладно напишу в доповідній записці і піду на засідання виконкому, щоб підтримати його вимоги. От нібито дрібниці – казани, ягоди, матеріали для майстерень, а в цьому виявляється і людина, і робота. І все-таки як добре, що посилають нас перевіряти, контролювати – може ж і можна буде допомогти. Добре, що весь народ піклується! Зараз же сяду і про все, про все напишу.
Залишився ще один будинок на околиці міста. Туди вже Галина Олексіївна їхала досить спокійно, озброєна досвідом перевірки попередніх двох будинків. Це був, здається, звичайний собі спецбудинок, бо коли його давали їй, інспектор сказав:
– Хочете, цей візьміть, а хочете – на Куренівці, нам треба обстежити і звичайні собі спецбудинки.
– А чому ж він спец? – здивувалася Галина Олексіївна.
– А тому, що це для дітей, батьки яких загинули на фронті, – таких будинків багато.