Рiднi дiти
Шрифт:
У тому ж вагоні їхала і Світланка, трохи менша за Тоню. Тоня тулилася до худих колін матері, а Світланку тримала на руках молода перелякана жінка.
Перші дні діти голосно плакали, вартові кричали, били прикладами старших хлопчиків і дівчаток, матері затуляли руками дитячі ротики, віддавали свої пайки вонючої бурди з червою, яку називали «зуппе», ділили між малечею шкоринки хліба з тирсою. Але діти плакали – від постійного голоду, тільки все тихше, тихше.
Вони скиглили і скавучали, не в силі були підняти голосу і вмирали, наче танули на очах. Померли
Вони опинилися знову в концтаборі, брудні, голодні, обідрані, побиті. Ще й у Вітебську дорослих нещадно били, допитуючися, хто з партизанських родин і де партизани. А тут, в Аушвіці (діти вже потім дізналися про назву табору), били всі, і наглядачі, і наглядачки, навіть важко сказати за що. Гляне яка жінка не так, і вже над нею здіймається гумовий канчук.
Вранці, в полудень і ввечері вистроювали всіх на плац для перевірки, і всі стояли години три, незважаючи ні на яку погоду – чи дощ, чи вітер, чи сніг. І Тоня мусила стояти, і Світланка, і навіть ще меншенькі, бо були матері, які мусили тримати на руках немовлят, а півторарічна дитина стояла, тримаючися за лахміття, яке колись було халатом.
Отам, в Аушвіці, якось сірим ранком наказали вистроїти окремо дітей.
– Не дам! Не дам! – шепотіла Тонина мати.
– Не дам! Не дам! – кричала мати Петрусика, Тониного ровесника. Але наглядачка заговорила:
– Дикі люди. Ваших дітей перенумерують, то є порядок. Вони зараз повернуться.
Вони, справді, повернулися, і матері кинулися до них.
Діти плакали, стогнали, притулюючи до себе ліві ручки. Так, для фашистського порядку їм усім понаколювали номери на ручках… У багатьох руки поопухали. Що могли зробити матері?
Мати Петрусика сиділа й повторювала:
– Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять. Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять…
Це був номер її Петрусика.
Коли її спитали, чому вона повторює цей номер, вона, не повертаючи голови і похитуючись, як маятник, промовила:
– Щоб не загубити… Щоб не загубити… Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять… Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять…
Тоді й інші жінки почали заучувати номери своїх дітей, записувати їх на клаптиках паперу, на хусточках.
А другого дня повели перенумеровувати дорослих, навіть стару бабусю Василину, що лишилася з Ясиком.
– Хіба я втечу куди з моїми ногами, – казала бабуся Василина. Але й на її зморщеній, спрацьованій, висохлій руці накололи номер.
– Не дали вмерти вільною людиною,- заплакала вона.- З тавром у труні лежатиму!
Хіба вона уявляла, що не доведеться їй зовсім у труні лежати…
А мати Леночки, Зіни і Льоні Лебединських думала приховати Ори-сю. Їй же було всього кілька місяців.
Ні, і її взяли. Леночка кинулася до наглядачки, плакала, просила. Нічого не допомогло.
Навіть хлопчикові, який народився по дорозі, у вагоні, і тому накололи п'яточку, і він скоро помер…
Відтоді почалися перші свідомі, але туманні враження Тоні. Там, в Аушвіці, їй минув п'ятий рік, і їй запам'яталося навіки щось сіре, страшне. Сірі бараки, плац, колючий дріт…
– Не підходьте до нього, там електрика… – шепотіли матері. Інколи валив густий сиво-чорний дим – з найдальшого барака праворуч, і коли повівав вітер, страшний сморід линув звідти.
– Там лазня,- казали наглядачки.
– Знаємо, яка лазня,- шепотіли жінки. Вони не знали, але догадувалися, що там щось страшне.
Там, в Аушвіці, Тоня востаннє бачила матір… Та й усі діти…
Тоня навіки запам'ятала скорботні темні очі, худі руки – самі кістки, що стискували Тоню, і почорнілі вуста, які шепотіли:
– Остання моя… Єдина моя… Одна ж, як билиночка… Поряд ридала в розпачі Петрусикова мати:
– Ти без мене загинеш, ти загинеш без мене!..
А тьотя Лебединська не знала, кого й поцілувати найдужче: чотири біляві голівки притулилися до неї,- Лена, Льоня, Зіна і Орися.
– Бережіть Орисю, вона найменшенька, її ще тато не бачив.
– Ви йдете до лазні перед від'їздом,- казав комендант. Одні не вірили, а інші все ще вірили і знову й знову повторювали номери своїх дітей.
Де була тоді Світланка – Тоня не пам'ятає. Мабуть, теж плакала на колінах у тієї молодої жінки, як усі тепер, змарнілої і страшної.
Дітей знову посадили в вагон і повезли, повезли… І знову вони опинилися в концтаборі, знову за колючим дротом…
Малеча металася під ногами, безпорадна, жалюгідна; тулилися всі до старшої Леночки Лебединської.
Цей табір вже детальніше пам'ятає Тоня. Їй минув шостий рік, і вона ходила з усіма дітьми на роботу, на город якогось фашистського начальника.
Працювати було важко, одне невмолиме бажання володіло завжди дітьми – як би непомітно схопити хоч гнилий бурячок чи навіть сиру картоплинку.
Їм завжди нестерпуче дошкуляв голод.
Доглядачі пильно стежили, щоб ані шматочка не потрапляло дітям у рот. Проте хлопці інколи примудрялися заховати і принести навіть у табір, одразу ж поділити між усіма і в одну мить згризти…
Одного вечора всі з'юрбилися навколо Льоні Лебединського і Вані. Маленька Тоня, підвівшися навшпиньки, заглядала й собі серйозними темними очицями.
Раптом Катя, яка стояла на варті коло дверей, засичала тихо, але багатозначно:
– Т-ш-ш.
Це значило, що сюди направляється наглядачка. Усі кинулися врозтіч.
Ой, як боялася цієї Настасії Дмитрівни Тоня! Вона вже не раз потрапляла під її стек.
Дівчинка побігла що було сили в худеньких, як сірнички, ніжках в другий кінець барака. І трохи не впала. На неї налетіла інша дівчинка, яка бігла назустріч, майже такого росту, як Тоня, тільки білявенька, з блакитними очима. Мала злякалася, що спізнилася «на роздачу» буряка, і тепер дуже поспішала. Дівчатка зупинилися, подивились одна на одну і раптом розсміялися – в обох був такий скуйовджений кумедний вигляд!