Рiднi дiти
Шрифт:
– Нічого, наша Армія їх прожене. Ти знаєш, наші вже близько! І от уже стало чути гудіння літаків, розриви бомб.
– Наші женуть фашистів,- пошепки передавали старші діти. Комендант, фрау Фогель, інші наглядачі ходили знервовані і люті
до нестями. Фрау Фогель здалося, що купка хлопців не досить чемно поглянула на неї, перезирнулися між собою, і комендант люто побив і кинув у карцер Петрусика, Ваню великого (як його звали діти на відміну від Івасика малого) і Льоню Лебединського. А в ту ж саму ніч було страшне бомбардування. Усі наглядачі залізли в щілини та бомбосховища,
Вони всі збилися в одну купу, і Лена всіх заспокоювала:
– Не бійтеся, дурненькі. Це ж наші. Вони ніколи не кинуть бомби на табір. Вони ж знають, що в таборах свої, полонені.
Катя теж була спокійна. Катя взагалі ніколи нічого не боялася. Навіть фрау Фогель і коменданта. Вона була дивною дівчинкою, її теж усі любили, але зовсім іншою любов'ю, ніж Леночку. У Леночки було багато материнської лагідності і уваги до всіх, вона всіх жаліла, всіх мирила, за всіма дивилася, ніби відповідала не тільки за Зіночку і Ориську, за всіх, всіх дітей. Катя ж була для всіх зразком справедливості і непохитної гордості в поводженні з наглядачами, з усіма «ними». Вона ніколи не плакала, ніколи не просила пробачення. Вона намагалася не потрапляти на очі Фогельші – Настасьці, а коли й стрічала, то відводила очі вбік, і в цьому було стільки презирства, що Настаська трохи не скреготала зубами. Уперше після такої зустрічі вона вдарила дівчинку боляче стеком, але та тільки повела плечима і презирливо, мовчки стисла губи. Жодного звуку фрау Фогель, не почула від неї і більше не чіпала це «кляте більшовиченя».
Коли так могла Катя, значить, могли й інші діти! І її наслідували всі, а особливо з нею дружили Льоня Лебединський і Ваня великий. Можливо, згадуючи свою вперту подругу, Ваня зовсім не кричав і не плакав, коли його били в карцері.
На ранок після страшного бомбардування старші діти бачили, що з доглядачами щось коїться.
Маленька Тоня вибігла в коридор, коли несли відро з супом, і випадково підслухала розмову.
Вона сховалася між шафою і колоною і почула, що говорять комендант з Фогельшею.
– Їх треба висадити в повітря. Зачинити і підпалити, а самим швидше їхати звідси.
От що сказав комендант Фогельші. Але тут до них підбіг дядя Вася. Так діти звали одного з військовополонених, якого перевели працювати на кухню, варити для начальства, і Катя сказала презирливо: «Зрадник», а Леночка казала:
– Ти нічого не знаєш. Може, він навмисне.
Дядя Вася ніколи не кривдив дітей і навіть інколи совав їм шматки хліба.
Фрау Фогель казала: «Він був коком на пароплаві, а ці свині руські добре їдять», і вона завела з ним дружбу і фамільярно звала його «дядя Вася».
Тоня не замислювалася ще – хто ж саме дядя Вася. Він її не бив, він колись дав їй кістку, яку вона весь вечір смоктала і гризла по черзі з Світланкою. Він таки для неї був чимсь іншим, ніж вартові фашисти або Фогельша.
І от він підбіг до коменданта і Настаськи і навіть сплеснув руками.
– Що ви собі думаєте? – аж скрикнув він.- Адже Червона Армія вже зайняла школу.
Фрау Фогель зблідла, потім почервоніла, потім знову зблідла.
– Гер Рудольф, що ж нам робити?
– Негайно
– А ці покидьки? – перелякано спитала фрау Фогель. – Гер Рудольф, я казала, що ще вчора треба було з цим покінчити, і от дотягли до останнього.
– Зігнати їх усіх у блок і підірвати гранатами,- мовив Рудольф – комендант.
– Але ж хвилини, хвилини нам дорогі,- у розпачі промовила фрау Фогель.
Тоня втягла голівку в плечі, та маленькі її вушка, здалося їй, наче виросли – вона боялася пропустити хоч слово. І до неї ще не доходило, що йдеться про їхнє життя чи смерть. її невимовно тішило те, що Настаська, ця гадина Настаська, боїться! Вона блідне, вона тремтить! О, як про це все вона зараз розкаже всім дітям! Як покаже Настаську! Тонине мінливе, рухливе личко вміло чудово удавати кого завгодно.
– От що, хай буде так! Ви мене виручили, а я вас виручу,- сказав дядя Вася.- Ви їдьте негайно, а я сам їх! – І він зробив рух рукою вгору. – Зажену всіх у блок, і край, а потім дожену вас. Коли я й затримаюся – мені нічого не буде. Адже я військовополонений. А там я втечу і дожену вас.
– Васю! – благально склала руки Фогельша.- Ви знаєте, ми не з порожніми руками. Ми віддячимо, і я до смерті цього не забуду. Ви знаєте, що зі мною і з гером Рудольфом ви не загинете, а ви ж самі розумієте, американці не дадуть їм тут волі…
– їдьте негайно! – заквапився кухар. – А я зараз же покінчу з блоком! Ходімте, я посаджу вас у машину, беріть тільки иайпотрібніше. Я привезу решту – і їдьте. Гер Рудольф, де гранати?
Вони пішли, а Тоня помчала до дітей.
– Лено! Катю! Світлано! – зашепотіла вона, і не було переляку в її тоні, ні, вона швидше хотіла розповісти, що Настаська тікає. – Я чула, нас зараз замкнуть і підірвуть, а Настаська тікає, а підірве нас дядя Вася. А Настаська боїться, гадючина така, аж звивається…
Леночка зблідла, і руки, на яких вона тримала Ориську, затремтіли.
– Кажи до ладу,- строго сказала Катя, а Світланка заблимала перелякано віями і притиснулася до Тоні.
– Ну я ж кажу, – ображено, що не зрозуміли про Настаську, сказала Тоня. – Я чула, як вони розмовляли, щоб нас усіх підірвати. Дядя Вася візьме гранати і підірве.
– Дядя Вася! – скривила губи Катя.- Ще вона, дурна^ каже «дядя Вася». То ж він для Настаськи «дядя Вася». Я казала, що він запроданець, зрадник!
– Що ж нам робити? – спитала Зіна.
– Не бійтеся нічого,- знайшла в собі силу промовити Леночка посинілими вустами. Скільки вже разів смерть була зовсім поряд коло них, та якось минала. А оце вже настигла.
– Хіба не однаково,- сказала Катя, дивлячись якимись порожніми, відсутніми очима. – Однаково я знала, що це буде колись. Як мама вмерла, я вже напевне знала.
– Я боюся, – зашепотіла Світлана… – Може, вони зараз підірвуть. Я боюся! – І вона заплакала.
– А Настаська тікає! Вона аж затремтіла, почервоніла вся, – не могла забути Тоня того, що найдужче її вразило. – Може, її ще доженуть наші, червоні… Я б їм сказала, щоб вони її вбили.