Рiднi дiти
Шрифт:
Так випадково Галина Олексіївна потрапила в будинок, де директором була Марина Петрівна, де працювала Ліна Косовська, де жили діти, вивезені з фашистських концтаборів.
Малята гуляли в саду, середні і старші були в школі, Марина Петрівна сиділа з Софією Миронівною і Ліною в кімнаті завпеда – розглядала план виховної роботи.
Якось у перші дні, тихим вечором, коли діти вже спали, Ліна розповіла Марині Петрівні коротко про себе.
– І у вас, Ліно, нікого нема? – спитала вона її.
– Ні, крім цих дітей, нікого. У мене була дуже близька подруга, вся їхня родина мене дуже любила. Недавно я пішла до них, але мені сказали, що вони виїхали. Чи можу я лишитися працювати у вас? У мене, правда, незакінчена навіть середня освіта, але я б хотіла вчитися заочно.
– Де, Ліно? – зацікавилася Марина Петрівна.
– Раніше я ніколи не думала про це, а от тепер мене тягне ваша робота, – сказала, почервонівши, Ліна. – Я б хотіла вступити до педінституту. Я б хотіла бути вихователькою в дитбудинку.
Вона ніби сама дивувалася своєму бажанню, а Марину Петрівну це не дивувало. Вона помітила – Ліна була організована, витримана, у неї був природний такт, і діти її поважали і слухались. Хоча в неї не було закінченої середньої освіти, вона була дуже розвиненою, начитаною дівчиною, до того ж дуже добре грала на роялі – це завжди великий плюс в роботі з дітьми. Коли у неї є стремління до педагогічної роботи, треба це підтримати і допомогти.
Марина Петрівна порадилася з міським відділом наросвіти, лишила Ліну вихователькою і допомогла вступити на підготовчі курси. Тепер Ліна не мала жодної вільної хвилинки. Вечорами, коли не чергувала, інколи цілі ночі вона сиділа над книжками і зошитами, так само, як Леночка Лебединська, яка не хотіла «подарувати фашистам» жодного пропущеного дня в школі!
І дивно – це впливало надзвичайно на всіх дітей! Старші бачили, що Лена і Ліна Павлівна вчилися з якимось азартом і запалом, і намагалися наслідувати їх. Середні, звичайно, у всьому намагалися не відставати від старших.
– У нас просто якийсь культ навчання! – з задоволенням казала Софія Миронівна Марині Петрівні. – Ти добре, Марино, зробила, що лишила і Лену, і Ліну, хоча й наполягали, щоб Лену, як переростка, не лишати в дитбудинку.
Ліні і Лені залюбки допомагали і Софія Миронівна, і Марина Петрівна.
Ліна після перших схвильованих днів повернення до Києва внутрішньо заспокоїлась. Була робота – потрібна, цікава, власне, не робота, а своє життя, своя сім'я; була мета – вступ до інституту; і крім всього, була іще одна таємна радість, про яку лише трошки догадувалися Лена та гостроноса поштарочка, – листи Віті Таращанського.
Які великі, одверті листи вони писали один одному, хоча й досі Ліна не послала своєї фотокартки. І він не надсилав своєї, та однаково вони вже добре знали одне одного. Вітя знав про всі радості і тривоги Ліни, знав, що вона була в полоні і навіть боялася зустрітися з Танею. Він знав, як вона багато працює і наполегливо вчиться, як вона боїться фізики і математики, і дуже шкодував, що між ними така велика відстань і він не може допомогти їй, адже ці предмети він дуже любив і в військовому училищі склав на «відмінно».
От і зараз, коли Ліна сиділа з старшими педагогами і Мариною Петрівною, у неї в кишені синього робочого халата лежав ще не читаний і навіть не розпечатаний лист від Віті. Тому вона була в особливо піднесеному настрої і жваво брала участь у обговоренні плану.
До кімнати зайшла няня тьотя Феня і повідомила:
– Марино Петрівно, до вас якась жінка приїхала, з міськради, з обслідуванням.
– Попросіть до мого кабінету, я зараз. Власне, ми вже закінчили, – звернулась Марина Петрівна до виховательок, – а Ліну Павлівну попросимо переписати план з усіма додатками, які зараз внесли.
– Зараз переписати?
– Так, будь ласка, зараз.
І Ліна лишилася переписувати план, а Марина Петрівна пішла до жінки з міськради.
В будинку не було так парадно, як у першому, але було по-сімейному затишно і спокійно. Саме так – спокійно. Сліди жіночих дбайливих рук лежали на всьому. Квіти в недорогих горщиках, по всіх сходах широкі доріжки, подушки на канапі, в залі картини на стінах, великий портрет юного Леніна і букет квітів перед ним, фото, на роялі розкриті ноти, куточок з роботами дітей. Пройшли дві дівчинки в коричневих формах, чемно вклонилися. Галину Олексіївну провели в кабінет завідувачки.
– Пробачте, що затрималася, – заходячи, сказала Марина Петрівна і раптом усміхнулася привітною посмішкою.
– Дозвольте познайомитися, – мовила Галина Олексіївна.
– Можете не називати себе, – перебила її Марина Петрівна. – Хто-хто, а педагоги вас добре знають. А мені сказали – з міськради!..
– Та це ж так і є – з доручення міськради. – І Галина Олексіївна пояснила, в чому справа.
– Але ви знаєте, мені хочеться, щоб ви взагалі познайомили мене з вашим будинком, з дітьми. Мені у вас дуже подобається.
– Ви, мабуть, читали про наших дітей? – спитала Марина Петрівна.
– Ні, а що про них писали?
– А, так ви не знаєте нічого про наш будинок?
– Нічого, крім того, що це спецбудинок для дітей-сиріт.
– Це вірно, але більшість дітей до того ж ще вивезені з Німеччини, з концтаборів.
– Як? З концтаборів? А між ними нема хлопчика Ясика з Білорусі? – одразу спитала Галина Олексіївна.
– Ні, Ясика нема, а з Білорусі, взагалі, багато.
– Розкажіть про них, – попросила Галина Олексіївна.
І Марина Петрівна відчула тут не просто цікавість, а справжню увагу і переживання за дітей. У них одразу з'явилися взаємна симпатія і довір'я. Марина Петрівна докладно розповіла про перший час, як привезли дітей, як було важко повертати їх до життя. Вона розказала історію Каті, сестричок і брата Лебединських і про малят, як діти тепер вчаться і як ще багато треба зробити для них. У кожному слові відчувалось материнське піклування.
– Їм, як нікому, потрібні затишок, тепло, увага, – казала вона. – Але й сюсюкати над ними, бідкатися не можна. Просто треба, щоб вони жили бадьоро, цікаво, вчилися і відчували себе, як усі радянські діти, щасливими і потрібними нам усім. Нам тепер багато школа в цьому допомагає. Ну, а в мене основне, по правді казати, – поправити їхнє здоров'я. Мені от обіцяли дати кілька місць до кримського санаторію. Посилене харчування виклопотала, зовні вони вже цілком добре виглядають, але зовнішній вигляд це ще не все. Ви нам також допоможете, а крім того, – Марина Петрівна хитро всміхнулася, – я б хотіла і експлуатнути вас. Діти були б такі щасливі, коли б ви їм щось прочитали, розповіли.