Роман про добру людину
Шрифт:
І Геврик також прихилився до Стецька, аж у таборі спочатку кпили, а потім і звикли, бож диво, часто повторюване, людина перестає помічати, — як юродивий кожного дня приходить на колоди, навіть коли там гасають діти, й терпляче чекає на Стецька, аби той навідався і йому щось розповів, і хоч Геврик інколи, здавалося, анічогісінько й не тямив зі Стецькової балаканини, слухав він завжди пильно з тією самою радісною усмішкою, якою він просяяв, уперше сівши погуторити з Стецьком на колоди за бараками.
Колоди, біля яких не тільки Стецько перебрав опіку над юродивим, а й сталося кілька історій, що про них, кожного разу на інший лад, однак ніколи так, як це запам'яталося учасникам цих подій, ще довго говорив весь табір, вбачаючи в колодах надхненника дивних вчинків, особливо коли гуцул Тиміш підтвердив, що ці колоди німці привезли сюди з Карпат — це зовсім легко відчитати з надрізів, і з нашарувань
Бо хіба інакше дасться пояснити, чому саме в той час, як Стецько з Гевриком сиділи на колодах і Стецько оповідав юродивому про Самарканд, Андрій П'ятак, мати якого не дозволяла йому любитися з п'ятнадцятирічною найзвабливішою на весь світ Галинкою Рудько, в розквіті всіх своїх сімнадцяти років з розпуки, що на неї здатний лише юнак, якому нарешті перестав ламатися й остаточно закріпився на поміркованому басі голос, ішов топитися й наблизився до стосу колод саме тієї миті, як з протилежного боку Дмитрик, побачивши Стецька з Гевриком на своєму шляху, вилаявся, бо саме повз колоди йому найкраще складалося прошлюзувати до барака вдало закасовану корову й ще до сходу сонця зарізати її й розділити м'ясо, перш ніж почнуться розшуки, і свідків, навіть таких нешкідливих, як Стецько й Геврик, він аж ніяк не потребував?
Переконавшися, що Стецько з Гевриком не виявляють жодного нахилу розчинитися в повітрі, а навпаки пащекують, аж їх і до Страшного Суду не перечекати, Дмитрик перебрав кісточки усіх святих і дав знак хлопцям зупинитися, заки він надумається, як далі, а Андрій П'ятак, почувши раптом за два кроки від себе вигуки, а тоді й сердите хамаркання, мимоволі стишив крок і впізнав на колодах Стецька з Гевриком, тільки вони здалися йому якимись кумедними, хоч не виключене — такими кумедними їх просто зробило Андрійкове збудження, бо він ще весь трясся від сварки, яка остаточно навела його на думку покласти край своєму нужденному, позбавленому цілі, життю, оскільки мати не лише прогризла йому голову докорами, а й змовилася зі старою Рудьчихою, аби та замикала свою дочку чи змушувала всіх сусідів допильновувати, аби Галинка не вибігла до Андрія на побачення за бараки й не осоромила її, про що обидві матері кричали на весь табір, аж Андрійкові очі від сорому ніде було подіти, але то він уже якось витримав би, якби лише вдалося приголубити Галинку, яка так само до нього линула, як і він до неї, — а коли він зиркнув на колоди ще раз, бож його дорога вела саме повз колоди, то, замість Стецька й Геврика, остовпівши, він зауважив чорта, який, розвалившися, колупав пазуристим мізинцем у зубах, як після доброї вечері, точнісінько такого, як його на бараках вимальовували таборові бешкетники: з хвостом, копитами, рогами й пекельними очищами, від яких в Андрійкові захололо всередині.
— Андрійку П'ятаче, — обізвався чорт, навіть не дивлячись у його бік, а довбучись у зубах, які огидно блиснули при місяці, — я тут уже чекаю на тебе, бо нам у довгу путь!
— Стривай! Я так само його очікую! — об'явився раптом поруч із чортом юродивий, вирісши й пострункішавши і так гарно вимовляючи слова, аж Андрійко попри свій страх здивувався, де поділося Геврикове заїкування. — Йому зі мною по дорозі, і ти даремно стаєш на заваді!
І тієї ж миті Андрійко зауважив, що вони говорять не до нього, а до юнака, дуже схожого на нього, який стоїть біля колод.
Це напевно моя душа, і Всевишній у подобі Геврика сперечається за неї з чортом, майнуло в думках Андрійка, і йому хребтом поповзли мурашки. Він спробував рвонутися навтьоки, щоб десь у темному кутку пересидіти цей жах, та ноги не рухалися.
— Ти даремно його сочиш, — мовив юродивий, — він призначений мені!
— Ти помиляєшся! — зареготався чорт. — Якщо він зараз не втопиться, він завагітнить Галинку, це ж ясно, як день! Вічно та сама історія, і виконавці її не винахідливі. Потім він крастиме і вбиватиме, отже за всіма правилами, які, зрештою, Тобі ж самому забаглося встановити, він — мій!
— Те, що він чинитиме, він чинитиме без тебе, бо в його душі заложене велике добро, хоч він про нього ще не знає. Він не вбиватиме, а рятуватиме інших ціною власного життя, і якщо він колись і крастиме, то лише заради добра й справедливости.
— Ти завжди мені заважаєш! Я просто не доберу, чи Ти лише вдаєш, чи й справді логіка поза Твоїм засягом? Хіба Ти не бачиш найочевиднішого: якщо він крастиме — він мій!
— Він створений для добра.
— Ті, що створені для добра, і самі не зчувшися, частенько опиняються в мене!
— Це тому, що справжнє добро їх не торкнулося. Над людиною, яка хоч крихту колись виявила добра, ти ніколи не мав найменшої влади.
— Пощо нам сперечатися? Адже Тобі найкраще відоме: Андрійко злий від народження!
— Справді, пощо. Ти мусів би давно вже пересвідчитися, наскільки він добрий.
— Добрий? Пробі! Рятуйте! Він потворка, яка складається виключно зі шлунка й статевого органу, і через це йде топитися!
— Він не йде топитися. Він добрий. Крім шлунка й статевого органу, в ньому стільки шляхетности, самовідданости, теплоти й любови до ближнього, аж я дивуюся, де твої очі! Він не тільки безмежно добра, а й велика людина, як це дано кожному від колиски, хоч не кожний завдає собі труду скористатися цими дарами, однак Андрійко саме той, хто це зробить.
— Ну гаразд, гаразд, нехай цього разу вийде на Твоє. У мене не вистачає терпцю сперечатися з Тобою. Я просто лусну, коли довше побуду в Твоєму товаристві. Але ми ще зустрінемося і тоді побачимо, кому він належатиме!
— Побачимо! — усміхнувся юродивий, і Андрійко побачив, що колоди порожні, ніби на них ніколи ніхто й не сидів, і дорога до ріки вільна, та йому не лише відтяло охоту йти топитися, а й голова (а вона нагло поширилася на всі суглоби й клітини, і Андрійко немов позбувся тіла, лишившися при самій голові) аж лускалася від щойно почутого, і він уперше замислився над своїм життям, — стан настільки для нього новий і незвичний, що він не зауважив, ні як ноги під ним хутко помчали назад до барака, ні як він мало не втелющився в поставленого на сторожі — той ледве встиг плигнути в кущі, — Кирила Кузю, останню ланку, на якій замикався ланцюг Дмитрикових виконавців чергової акції, тим часом, як сам Дмитрик власною персоною обмірковував, як провести корову повз юродивого, а, головне, повз Стецька, бо коли юродивий белькотітиме про корову — одне, а коли Стецько — трохи інше, хоч і тут завжди лишалося в запасі (лише дивитися в очі й говорити своє, не бентежачися спростувань!), мовляв, Стецько — п'яниця, якому корова просто привиділася, — і хлопці чекали, що Дмитрик вирішить, бож свідків у їхньому ділі не належалося. Щодо цього розходжень не передбачалося, а іншого шляху, ніж повз Стецька, що розбазікався з юродивим на колодах, не існувало, хоч веди здобич назад, а хто таке вчинив би? — навіть коли всі кінці і не виявилися б відрізані (Дмитрикова метода саме в тому й містилася, аби заздалегідь унеможливити найменший натяк на відступ, обставина, яка досі завжди забезпечувала успіх, допомагаючи скеровувати надмірну енергію його нехитрих помічників лише в одному напрямі — вперед)? — а тут ще й доводилося поспішати, бож незабаром прокинуться люди, і тоді вже не сховати корови в кишені, хібащо кинути її напризволяще.
А Дмитрикові ані не хотілося через клятого Стецька (він нічого не мав ні проти Стецька, ні проти Геврика, тільки заніс же їх дідько саме тепер на колоди!) прощатися зі здобиччю (де ж би він собі таке дозволив! Як би він виглядав перед своїми хлопцями!), тим більше, що тоді одразу ж весь табір довідався б, хто прикладав до цього діла рук, хоч Дмитрик, навчений не абияким досвідом, умів замітати сліди і, дбаючи про обережність, велів пообмотувати корові ратиці шматками з американських ковдр і ганчірками, аби тварина м'яко й без звуку пересувалася, не лишаючи відбитків, тобто, очевидно, лишаючи, тільки нехай хтось здолав би встановити, що то відбитки ратиць! — ані не пасувало йому, замість довести живий товар до свого барака на горище в надійне сховище, де все стояло злагоджене, аби зарізати корову й ліквідувати м'ясо, хвицьнути її тут і заховати під колодами, видаливши спочатку з них Стецька з юродивим, — тоді б довелося зайво наражатися на різні несподіванки, допильновуючи, як забрати тушу, заки хтось інший знайде (так корова зійде сама на горище, а так тягни її тоді тушу й замітай кінці!), а це вже не виглядало б на чисту роботу.