Роман про добру людину
Шрифт:
— Це ж просто чудасія! — не втримався Стецько, слухаючи, як дивовижні словосполуки лящать йому в роті, аж лоскочуть.
— Бачите, це зовсім легко, не треба й жодної вчености! — засміявся професор Кава.
— Це ви щось зі мною зробили! — зачудовано прорік Стецько. — Чи ви, бува, не вклали в мене кусник себе?
— Якби ж то так!
— Ні, справді!
— Справді! — зідхнув професор Кава, показавши Стецькові сідати на якісь чи то клунки, чи м'які барила серед скринь і книжок, що від дверей захаращували закамарок, а сам десь щез, і до Стецька здалеку донісся розлогий плюскіт.
Це він поплив на найдальше озеро в горах, перехитривши мене, і я в пастці, майнуло в Стецьковому мозку, але він якось своєчасно скорегував себе, що це неможливе, бо озеро надто далеко, аж за перевалом, і на підтвердження, наскільки це дійсно неможливе, професор Кава вийшов з-за скрині, поставив на дошку перед Стецьком пляшку горілки, витяг із відра, накритого черепицею, хлібину, сир
— Нехай здійсняться ваші найкращі помисли! — мовив професор Кава, цокаючись із Стецьком. — Нехай усім людям стане добре! Нехай на світі запанує добро!
— Нехай! — погодився Стецько, випиваючи, і йому подумалося, що професор Кава якось дивно говорить. Ніби й те саме, що всі, бо й Стецько міг би подібне виголосити — воно при чарці слова самі укладаються, та й потім — чого тільки при чарці не злітає з язика! — однак все ж якось дивно і не схоже на інше.
Проте цих міркувань Стецько не встиг належно розвинути, бо двері закамарка задзижчали від гострого, хоч і манірного стукоту з підскоками на кінці, і, не чекаючи дозволу, Ріточка Бурундяй, солоденько усміхаючись тією самою незмінною усмішкою, яка ще якихось тридцять років тому з першого разу до нестями причаровувала нестійкі чоловічі серця, увійшла чи радше — втанцювала до середини майже як шістнадцятирічна юнка, якою Ріточка назавжди залишилася у власній уяві, не звертаючи жодної уваги (вона надто шанувала себе!) на злісних від заздрости пащекух, що при кожній нагоді опоганювали то її ноги, — стрункіших і зґрабніших ніхто не мав у таборі, та й не тільки в таборі, вигадуючи, ніби вони в маслаках і в ґулях від надто модних черевиків за молодости (наче Ріточка за ці роки хоч на одну зморшку постаріла!), то її тендітні для найпалкішого милування створені плечі (а лице, а талія, а хода!), які вона залюбки показувала світові Божому, пам'ятаючи євангельську притчу — не закопувати в землю скарби, бож хіба вільно і чи не гріх ховати від людей подібну красу? — на заздрість репаним бабищам, які не лише нехтували очевидністю, безглуздо й затято твердячи, ніби в Ріточки плечі в ластовинні, та ще й деформовані від старости, коли вона виглядала молодшою і, очевидна річ, незрівнянно вродливішою за двадцятирічну, — як на Ріточку, то вже й перестаркувату, бо Ріточка в її роки хіба ж таку показувала клясу! — таборову красуню Ліну Роздерихаляву, що властиво, супроти неї, Ріточки, скидалася просто на грубезну дурепу й колгоспницю, аж незбагненне, чого коло неї так упадали! — ай ширили плітки, мовляв, Ріточка на свята, як видають додатковий приділ, годує свого чоловіка, якого вона нещодавно одружила на собі (ну і що ж тут такого, коли людина вродилася несміливою й не годна освідчитися в найделікатніших почуттях? Треба комусь же й ініціятиву виявляти?), лише м'ясом, що відмолоджувальними обкладами кілька годин пролежало на її обличчі, ніжність і свіжість якого не хотіли бачити тільки Ріточчині вороги, — якби вона народилася чоловіком і подибала б таку Ріточку, вона з першого погляду закохалася б в неї!
Хвицьнувши крилатою спідницею за звичкою бурхливої молодости, аж блиснули короткі второчковані червоним штанцята на її, як Ріточка твердила, ще зовсім не старому тілі, показуючи заради більшої наочности ніжку аж до пояса, бож хіба тут крилося щось погане й несхвальне? Ріточка завжди вміла пристойно й гідно поводитися, та ще й інших повчити, — вона проспівала, вкладаючи весь свій чар у переливи голосу, ладний з одного маху взяти найнеприступнішу фортецю:
— Пане професоре, я не знала, що в вас гості! У мене до вас дуже важлива справа!
Очевидно, якби професор Кава не ловив ґав, літаючи десь у хмарах, він вирізнив би крізь ці звичайні слова з самих туркотливих інтонацій Ріточчиного голосу такі райські кущі, перед якими зблід би спів сирен, як бліднуть перші кроки дитини перед досвідченим бігуном на далекі віддалі.
Але, видно, присутність Стецька засмітила професорові слух, до нього не долинули переливи Ріточчиного звернення, і тому він, дивно змінившися на очах Стецька, обізвався, надто чітко викарбовуючи склади:
— Вельмишановна пані, Ріто Сильвестрівно (правда, це могло вже Стецькові й справді причутися, бо він не подибував у таборі людини, яка звала б Ріточку по батькові), я зараз занятий. Колись іншим разом я зайду до вас.
— Ви мені стільки разів обіцяли й ніколи не зайшли! Аж мені довелося вчинити на вас напад. Ви мусите мені порадити, бо мені треба…
— Дорога пані, у мене гість, нехай колись іншим разом, — зупинив її професор Кава, дивлячись не на Ріточку, а на Стецька.
Не виключене, якби Ріточка не панувала над собою (не дарма ж вона походила з панського роду!), вона просто спопелила б поглядом гостя, цього шалапуту Стецька, який завжди всім ставав на заваді і тепер самою своєю присутністю псував їй розмову з професором Кавою, хоч Ріточка й на думці не мала мститися нікчемному п'яничці за давню образу (хтось інший на її місці довіку подібної наруги не забув би!), коли вона, виключно з шляхетности й співчуття, ще заки з Ріточки Польової вилущилася Ріточка Бурундяй (того часу Ріточка не любила згадувати, бо щойно коли вона побралася з не надто привабливим, — пощо чоловікові краса? — натомість чесним і порядним у таборовій опінії вчителем математики Бурундяєм, якого лише вряди-годи, та й то виключно в товариській незлобній розмові, обзивали паталахою, не здатним приструнчити власну жінку, — до неї почали ставитися не так вороже й поволі забували побрехеньки, які хтось — о так, Ріточці довелося скуштувати горя, хоч вона ніколи не здавалася, — люто воліючи її погибелі. Ріточка давно переконалася, що, крім неї, перевелися добрі люди на світі, завжди тільки й чекай, як комусь забагнеться їй нашкодити, — розпустив про неї, ніби вона кількох своїх близьких знайомих упекла на Сибір і двох із них розстріляли — наче без Ріточки їх не розстріляли б! Кого тоді лише не розстрілювали! Вона сама ледве вбереглася! — викривши суворою, але справедливою рукою навіть серед своїх друзів — що вдієш, коли доводилося щодня відвойовувати собі місце під сонцем? — ворогів народу, які пізніше, одразу ж після першого слідства, виявилися ще й петлюрівцями, цими найлютішими ворогами єдиного й неділимого Радянського Союзу, що носилися, — як встановили на допиті, — з наміром створити нікому не потрібну самостійну Україну з якимись там рівними правами для українців, чого Ріточка навіть не підозрівала, оскільки тоді всі її міські впливові знайомі говорили виключно російською мовою, а вона сама тільки на базарі дозволяла собі спускатися до української; — хто ж знав, що світ непередбачене зміниться, і в якомусь Богом забутому міттенвальдському таборі панську російську мову зневажатимуть як щось, чим надто напекли, а мужицька українська мова, яку вигадали німці, виявиться в пошані?), — пожалівши (а зовсім не тому, ніби в неї забракло женихів!) цю мізерну креатуру, запропонувала, дуже тактовно, без жодних недвозначностей, розділити разом ложе, на що цей невіглас обізвав її старою бабою, якій би час і про інше замислитися, — її, що зласкавилася ощасливити цього телепня! Цього телепня, який тоді ж за чаркою охристив її жартома «скаженою матицею», і з його легкої руки це прізвисько перебрав весь табір, і тільки її чоловік того не знав і сама Ріточка, хоч і сподівалася від Стецька всякої пакости й срамоти, звісно ж, п'яниця! — і тепер без жодних викидів сумління сидів, кліпаючи на неї посоловілими баньками.
— Пане професоре, ви мусите мене вислухати, це таке важливе, таке важливе! — спробувала ще раз Ріточка Бурундяй, кидаючи на професора погляд, який розтопив би й чавунний стовп, а вже людське серце й поготів, навіть якби власником такого серця виявився неподатливий на Ріточчин чар професор Кава, що, на його щастя, саме тієї хвилини, коли у нього, як приречення, летіла кулеметна черга з Ріточчиних очей, нахилився за бляшану скриню, якщо то не була піч, заставлена каструлями, яка й ввібрала в себе Ріточчин заряд, аж бляха вкрилася пухирями.
Проте і ті незначні умиротворені друзки, які від скрині жахнули на боки, містили ще стільки енергії, що лише перелітаючи поблизу шиї професора Кави, таки улузнули його, бо він підвівся, обома руками обхопивши шию, ніби її пекло вогнем, і, явно зм'якнувши, очманіло відкашлявся:
— То прошу, говоріть.
— Ні, — повеселішала Ріточка, знову намацуючи ґрунт під ногами, — це дасться сказати вам лише насамоті!
— Дорога пані, у мене гість!
— Таж це лише Стецько-п'яниця! — не витримала солодкого тону Ріточка.
— Дорога пані, не ображайте мого гостя, бо камінь, що його людина кидає в іншу, має властивість міняти напрям, — так дивне вимовив професор Кава, аж одночасно Ріточці й Стецькові ніби розчахнуло розум: Ріточка нарешті усвідомила, що з її відвідин сьогодні нічого не вийде, і тому, ані трохи не збентежена, грайливе кинувши: «Ну то завтра!» — витанцювала за двері, а Стецько побачив себе малим у саду під грушею в тітки Докії, яка, аж прозора від пізнього осіннього плямистого тепла, частувала його вперше квашеними яблуками, примовляючи: «їж, дурнику, їж, то смачне», — а йому воно зовсім не здавалося смачним, і він радо виплюнув би, якби тітка не стояла над ним, і що він тоді, мало не задушившися, — ну просто ж поперек горлянки зупинялося, проковтнув той шматок квашеного яблука на догоду тітці, яка завжди обділювала його гостинцями й ласкавим словом, те якимось чином довело його згодом до горілки, до цього табору й навіть до закамарка професора Кави, що долив у спорожнілі питуни і взяв двері на гак.
— Вона навіть до мене чіплялася, — скоментував Ріточчин відхід Стецько, — і тепер, видно, облюбувала вас, а від неї важко відпекатися, вона цупка, мов смола.
— Пане Стецьку, — озвався професор Кава після тривалої мовчанки, підливаючи й беручи пальцями нарізаний оселедець, а (тоді обтираючи їх об шматок газети, яку він поклав до кишені, від чого Стецькові привиділося, ніби звідти стирчать два мариновані хвости з кружальцями цибулі, хоч він навмисне силкувався не дивитися туди, аби не відчувати незручности, пощо професор Кава носить оселедці просто в кишені, — що, на вашу думку, спонукує людину не лише упадати навколо зла, а й любити його?