Роман про добру людину
Шрифт:
Тепер, коли він сам ледве повернувся звідти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кілька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого ніхто й не помітив би, а то шанованих вчених і справжніх патріотів, — наче їх земля проковтнула, і дехто нишком розповідав (кому хотілося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидів у кожного за плечима?), ніби востаннє бачив їх з підозрілими молодцями з тупим виразом обличчя, які невідомо звідки з'явилися й пропали, отож доводилося чимдуж поспішати, бо хто зна, які страхіття ще чигали на мешканців табору, коли пекло наблизилося до кожного під самісінькі двері?
Від цього припущення Стецькові ноги самі почвалали вперед, навіть не чекаючи, заки нагорі в Стецьковому мозку остаточно виясниться, чи конче добрі наміри потребують негайного здійснення завдяки своїй нестійкій структурі, яка схильна одразу ж випаровуватися, чи вистачає, що людина подібне взагалі подумала,
Однак те, що Стецько зиркнув на професора Каву, змінило не лише напрямок його думок і подальшу його долю, а заразом і долю всього табору, або й усього світу, оскільки досі нікому не пощастило визначити, яким робом зовсім, здавалося б, незначні події руйнують чи оновлюють людство, і те, що виглядало нікчемним і малим завбільшки з макове зерня, земля не годна вмістити, а велике, перед яким щойно народи земної кулі тремтіли, спалюючи на вівтарі його великости честь, печінку, серце, добро й людяність, лежить червивим ковеликом, і найшолудивіший пес не гавкне за його смердючий упокій.
Коли Стецько збагнув, як він нешанобливо потрапив в обійми професора, який, правда, його вже й випустив (та однак, де ж це бачене — налітати на людей, ніби він, Стецько, ущент п'яний, а то ж суща неправда!), йому стало так незручно й прикро до сліз, хоч він навіть за чаркою рідко коли рюмсав, аж із голови вилетіло, куди він взагалі біг.
— Що з вами? — спитав професор Кава, єдиний, хто в таборі називав Стецька на ви, і це остаточно притлумило Стецька.
Ще якби професор Кава спитав «куди ви?» Стецько одразу пригадав би, і, назвавши бабу Грициху, побіг би далі, а то професор співчутливо, аж серце зайшлося, поцікавився «що з вами?», і перед очима Стецька з новою силою й наочністю, просто дух забило, випливли недавні пережиття, від чого все інше без сліду щезло.
— Зі мною приключалася пригода, якої без горілки не розповісти! — признався Стецько. — Така страшна, така нелюдська! Били мене й знущалися, ледве я ноги виніс!
Професор Кава якось по-новому, проте так само, а, може, навіть ще співчутливіше зупинив погляд на Стецькові, — аж Стецько відчув себе невідомо в чому винним перед ним, — і сказав, що він запрошує Стецька до себе на вечерю, якщо той, звісно, не гребуватиме скромною трапезою, оскільки вона складатиметься лише з хліба, оселедців і горілки, — нею наділили його добрі люди за невеличку не те що послугу, а просто дрібничку, не варту й згадки, сказано — добрі люди, от чомусь вирішили обдарувати його, — ймовірно, кожну людину, яка відчуває себе людиною, нестримно тягне робити іншим добро, — а він не хотів образити їх, не прийнявши дарунку, яким він тепер, своєю чергою, з великою радістю поділиться із Стецьком, якщо той зласкавиться й не відхилить погостювати в нього сьогодні, — це його справді дуже тішитиме, бо самому якось надто сумно на душі (а Стецькові завжди здавалося, ніби професор Кава ніколи не сумує, бо все він завжди сам і осторонь від усіх тримався!), крім того, цієї ночі йому написалося кілька віршів — гімнів про покликання людини й взагалі всього людства, і він охоче прочитав би їх Стецькові, якби той погодився їх вислухати, зробивши йому цим велику честь.
— Не я вам, а ви мені робите честь! — не знайшов сказати іншого Стецько, пригадавши, як колись, повертаючись глупої ночі з безпросвітної пиятики в Дмитриковому бараці і кілька разів обійшовши табір, бо помешкання наче в воду впало, а до чужих ночувати Стецько не хотів іти, надибав десь на задвірку, де кінчалися бараки, на професора Каву, який, спершися на ріг таборового складу, насамоті, не бачачи й не сприймаючи нічого навколо себе (бо Стецько його покликав, а той справді не чув), напівголосно вичитував у пітьму щось довге й жалісливе, від чого Стецькові стислося серце, хоч він і не втямив до ладу, що саме вичитував професор Кава. Але тоді Стецька чи від чудернацьких слів, — наче слова, а заразом наче й не слова, — чи то від самої постаті професора Кави, якоїсь інакшої, ніж завжди, чи просто від пригадки власних пиятик пойняла невимовна туга й сум. Правда, згодом воно, звичайно, забулося, бо Стецько не любив захаращувати ні голови, ні серця зайвиною, з чим мозок не давав собі ради, однак від тієї зустрічі в нього лишилося дивне враження, про яке він навіть під час найрозперезанішої гульні ніколи не прохоплювався і словом від сорому зрадити вголос те, що випадково відкрилося йому тоді за бараками, ймовірно, ще й тому, що воно стосувалося не його, Стецька, якого всі знали, п'яничку й слабодуха, а того найсправжнішого, потаємного, самому Стецькові незвичного й незбагненного Стецька, про якого він наважився б говорити хібащо тільки перед Богом.
Зрештою, такого, як тоді, коли він ненароком підслухав професора Каву, йому й справді не траплялося, та й не від горілки воно прийшло, бо ніколи згодом, хоч і як доводилося йому глибоко заглядати в чарку, і натяку на щось подібне він не переживав, оскільки тоді йому не лише здалося, а він просто побачив перед собою, як від проказувань професора Кави, все його життя виопуклилося до найдрібнішої рисочки, мов на долоні, і голос, одягнений в голос професора Кави, м'яко, аж довго згодом щеміло всередині, нагадував, хоч і не звертався безпосередньо до Стецька: ось, Стецьку, перед тобою те, що ти зробив, а дивися, чим тебе наділили від колиски, тільки ти цим другим ніколи не скористався! Тобі відміряли ущерть усього того, що ти захоплено подивляв в інших, лише ти його через горілку не роздивився, і тепер воно навіває на тебе сум і тугу, хоч ти й ладен клястися, ніби винна в цьому не пізня година й не горілка, а голос професора Кави, навіть не сам голос, а те, що він вичитує свої гімни нової релігії, з чого всі в таборі сміються і ти також, хоч ти ні разу їх не чув, оце вперше, досі охоче (правда, без злоби, бо ти не створений чинити зло, хоч дурощі теж легко до лихого допроваджують) приєднуючись до інших кепкувальників, що, зрештою, не зменшувало твоєї пошани до вчености професора Кави, ніким не перевіреної, однак усіма чомусь непохитно визнаної. А тепер ти чуєш на власні вуха ті дивацькі гімни, чи як там про них ще говорять, а базікають про те і кумедне, і сороміцьке, і тобі не смішно, а сумно, аж здається, ніби твого суму не годен вмістити в собі і світ, стільки його в тобі, бо в словах, які, розтягуючи, виголошує професор Кава, ти бачиш свою долю і все, що міг зробити, та полінувався. І тобі жаль серце крає, бо голос професора Кави — це голос твого власного сумління, який прибрав подобу професора Кави.
Може й тепер це водить мене голос власного сумління, який одягнув подобу професора Кави, подумав Стецько й не досить впевнено спитав:
— А чи ж я вам не перешкоджатиму!
— Пане Стецьку, — врочисто, ніби з далекої трибуни, відповів професор Кава, а одночасно так тепло, що Стецько одразу повірив, — я невимовне тішитимуся, коли ви завітаєте до мене. Ви зробите мені своїми відвідинами велику прислугу, бо я зараз саме в тому стані, коли без співрозмовника людина не годна дихати. Це ж ви й по собі знаєте.
— Та знаю, тільки який же я вам співрозмовник? Я не вчений і не потраплю ні на що путнє здобутися, — застерігся Стецько, із здивуванням нотуючи в пам'яті, як професор Кава бере його під руку, ніби він не Стецько, а небачена шанована особа, перед якою наважуються висловлюватися тільки пошепки, аж батьки не встигають нагримати на дітей, які вже і так дивляться на незвичну появу занімілими ротами, забувши на мить довкілля, — і вони вдвох заходять до барака, куди Стецька не раз горілчана доля заводила, проте ніколи в такому почесному супроводі, прямують сходами, яких Стецько досі ніколи не зауважував, бо в нього склалося враження, ніби там самі купи сміття й рештки старих, порубаних на дрова таборових меблів, а не сходи, які то ширшають, то вужчають, ледве вміщаючи Стецька з професором, перетинають величезну залю, поділену простиралами, рушниками й коцами на закапелки, де вже всі спали на двоповерхових раз на місяць вичищуваних від блощиць нарах, і далі через перегородки, комірчини, добираються нарешті на саме горище до закамарку, шо його професор Кава назвав своїм помешканням, не перестаючи оповідати щось приємне й заспокійливе, від чого Стецька знесилювала слабість, ніби він потрапив до лазні, його поклали на полицю й поливають літеплою водою, а навколо парують мидниці з зеленим запашним розчином, в який лазникар кидає губки, щоб потім відтиснути їх Стецькові на обличчя, на груди, на живіт, і Стецько наче оновлюється, бо губки — це водночас і звичайнісінькі губки, і слова професора Кави, що заповнюють усе навколо.
Стецько дійсно не лише ніколи не бачив професора Кави таким балакучим, а й не пам'ятав, аби хто з табору похвалився довгою гутіркою з ним, а тепер професор Кава говорив, не зупиняючися, та ще й мовою, яку Стецькові вперше доводилося чути, ні на що не подібною, такою чудернацькою, аж Стецько ніколи не повірив би, якби не пересвідчився на власні вуха, що клацала й переливалася, немов вона із суцільних трелів, схлипувань і хвилястих блакитного кольору патичків, вкачаних у мед, однак, на диво, Стецько її якимось чином розумів, наче змалечку тільки нею й спілкувався, ба більше, він сам, а це вже переходило всі межі, вільно, зі смаком, мало не хизуючись, вимовляв цією мовою найскладніші речення.