Роман про добру людину
Шрифт:
— Він вас покривдив?
— Кого ця гнида не покривдила! Він на мене з десяток доносів настрочив, тільки мені — що, я самотній, без родини, можу й звікувати в таборі, мені багато не треба, аби чарку, а вона завжди знайдеться, та з кимось перекинутися добрим словом, а от іншим, багатодітним — він закрив світ своїми наклепами, їх нікуди не беруть, а Івана Луценка й Петра Турчина завдяки йому мало не видали радянщикам, їх весь табір по черзі переховував, заки вияснилося, що то не вони писали прохання репатріюватися, а ця гнида, аби помститися на хлопцях за якийсь жарт.
— А чи не спадало вам на думку, що ви, бува, до Дюрченка несправедливі? Звідки ви знаєте, що він пише доноси? В таборі різне теревенять, однак то не конче й правда.
— Та як не конче правда, коли цей яничарчик сам пробував завербувати мене в донощики?
— Не пощастило йому з вами!
— Ще б пак! Я не втерпів і сказав, що для кого нема, а для кого є, і я не з тих, з кого виходять донощики. А він ану ж верзти, як він досі поважав мене — він мене поважав! — припускаючи, ніби я на щось путнє надаюся, а я таки остаточно нікчемний п'яниця. Мені тоді урвався терпець, і я порадив йому підтертися цією повагою, — я, хоч і таборовий п'яничка, надто шаную себе, аби торгувати душами.
— Ага, то він через це прикликав таборову поліцію, і вас на тиждень посадили до льоху? І це він поширив чутки, що за бешкети й крадіжку?
— За це і за невеликий додаток.
— Он як!
— Ну, я висловив, що думаю, а він далі сікається і сікається й торочить, мовляв, лише через нетямущість я обганюю фах донощика, і муляє і муляє. Я тоді плюнув йому в пику, побажавши, нехай подавиться власним злом і доносами, а щоб він уже ніколи не сумнівався, що я таки не надаюся в донощицькі пахолки, приклав трохи до нього рук. Якось само собою вийшло, хоч я не хотів калятись об нього. Справді трохи, бо він, хоч і сильніший від мене, але боягуз. Так п'ятами й накивав. А тоді ж зразу обклепав мене і на поліції, і перед таборовою адміністрацією, аби мене посадили, — я в житті не крав! а до бешкетів теж не маю смаку, вірте мені, — ну, а коли вийшов, він напустив на мене своїх посіпак, і ті мене мало на той світ не переставили. Мені ще з місяць нирки боліли, та нічого — загоїлося.
— То бідна креатура, — похитав головою професор Кава, — і як кожний боягуз, дуже небезпечна, бо страх ще наполегливіше прилютовує його до зла. Боягузи — найжорстокіші.
— Та, може, й бідна, дідько його бери, тільки він не викликає співчуття, надто він огидний. А чи зло, яке він чинить іншим, спалює і йому печінку, то мене ані трохи не зворушує, надто багато людей занапастив він наклепами — і дома, і тут, і скрізь, куди його нечистий ще занесе! Справді незбагненне, звідки в нього стільки зла і чого він взагалі так лютує?
— Ви злопам'ятні?
— Боронь Боже! Я одразу ж забуваю образи!
— А сердитеся довго?
— Тверезий — годину, найбільше дві, п'яний — від першої до другої чарки.
— Чого ж ви тоді на Дюрченка весь час лихі?
— Ні, я не лихий! Це інше! Він мені просто огидний. Коли я його зустрічаю, мене наче занурюють в яму з нечистотами. Воно аж нутрощі вивертає бути свідком, як людина зі шкіри лізе, аби іншу занапастити, аби іншій зробити боляче, та ще й хизується цим. Каверзу наді мною я йому пробачаю, але над іншими — ні. Він кохається в злі, як свиня в шовковиці!
— Якщо ви добра людина, полюбіть і його!
— Ні, цього ніколи не станеться! Ймовірно, я не добрий, хоч я завжди усім своїм єством тягнувся до добра, бо якби я його полюбив, я сам перетворився б на тварюку. Я не втну любити те, що зневажаю. Звичайно, ніхто з нас не янгол, і я не здолаю похвалитися жодною чеснотою, — змарнував я своє життя, які вже там чесноти в п'яниці, я цього повністю свідомий! — і все ж я ніколи не любив зла і ніколи з розсудом не чинив кривди. Може, десь ненароком і наступив комусь на ноги, проте ніколи зі злим наміром. Мені серце луснуло б, якби я довідався, що хтось через мене страждає.
— Якщо вам понад силу полюбити його, побийте його ще раз!
— І це кажете ви?
— Чому ж ні?
— Я вас не розумію. Щойно ви домагалися, аби я його полюбив, а тепер з таким легким серцем радите відлуплювати!
— А вам хіба його шкода? Чи ви боїтеся помсти його посіпак?
— Цієї гниди мені не шкода. А боятися — ні, я не вмію наперед боятися, чи не боятися. Вже коли доходить до діла, тоді воно само якось вирішується.
— Якщо ви його періщитимете, я вам охоче допоможу.
— Ви?
— Я.
— Мені завжди здавалося, що ви й комахи пальцем не торкнули б, а про людину, то вже й…
— На світі варто декого й поторкувати, бо інакше…
Але саме тут на професора Каву напливла з-за клунка, на якому він сидів, довга й зелена, мов огірок, хмара, аж усе навколо запахло огірками й кропом, як із того слоїка, що його таборові мешканці (спочатку лише похмуро нижучи поглядами, а тоді й поволі, проте рішуче, — бо несподівано одна думка заволоділа всіма, перетворивши їх на сліпе знаряддя, — оточивши джіп, яким радянщики приїхали забирати Івана Луценка й Петра Турчина, а всі ж знали — це розстріл або концтабори) витягли з середини разом із відерцем маринованих оселедців, горілкою й пачкою портретів Сталіна, порадивши молоденькому солдатові, залишеному дожидатися офіцера, відійти набік і не плутатися під ногами, аби ненароком не сталося йому кривди, і він, забувши про свій автомат, заціпеніло, нічого не тямлячи і, здається, нічого не чуючи, дивився, як на його очах, не поспішаючи, а заразом дуже вправно й швидко, десятки рук перевернули авто догори ногами, розставили на ньому знайдені портрети ощасливлювача народів, обрамили іржавими оселедцями з відра і, всадивши в людожерські очиці по огірку, облили бензином й підпалили, і вогняний стовп, розщеплений і видовжений клубами кіпоті, стугонів аж до вечора, увічнившися не лише в мозкових клітинах таборових мешканців, а й на плівці фотокамери обгиреного, з застиглим дитячим обличчям, цибатого американця, одного з тих, що ескортував до свого джіпа куцоногого офіцера НКВД, а той важко й непевно, ніби сп'янівши від вогню, ледве намацував під ногами ґрунт, не годний нести тягар власних орденів, які під поглядами з мовчазного натовпу, що не розходився, спухли й налилися кров'ю, від чого не лише Стецькові привиділося, а й інші, які втислися в перші ряди, бачили, як груди офіцера обвішані не медалями, а трофейними годинниками, які всі показували різний час і так голосно цокали, аж то відлунювало на весь табір. І від того дзиґарного цокання (найнестерпнішого, що його Стецькові будь-коли доводилося чути, бо в ньому явно вирізнявся булькіт крови), потріскування вогню і, не виключене також, від того, що професора Каву затулила хмара і Стецько опинився сам у закамарку, на нього насунулося щось чорне й щемливе, яке відібрало йому пам'ять.
А коли Стецько знову отямився і його зір, наростаючи, почав наново розпізнавати предмети, він зауважив перед собою не питун, а кришталевий, повний по вінця, келішок чудернацької форми: з трьома крученими ніжками й прозорими іскристими вушками на боках, а навпроти стояв професор Кава, тримаючи за куце держалко колесо зі струсевих пер, якими він помахував Стецькові в обличчя.
— Що це у вас у руці? — отетеріло спитав Стецько, розглядаючи професора Каву, який за цей час наче змінився на обличчі й переодягся в довге незвичне вбрання, трохи подібне і до попівської ряси, і до киреї, вигаптованої золотими яблуками, як на іконах- портретах фундаторів Божого храму з запорозьких сотників і старшин, що висіли в їхній сільській церкві, яку потім, аби козацькі парсуни не ширили буржуазного націоналізму, висадили в повітря, прищеплюючи несвідомим мешканцям любов до старшого брата (Стецькові ще змалечку, як він із батьком — мати рано померла, і її Стецько не пам'ятав, ним опікувалася тітка — вислухував проповіді маленького дідка-священика, ніколи не вірилося, — може, то завинив материн брат, який згодом так і не вийшов з в'язниці, кленучи несправедливість на світі й дещо вільно викладаючи святе Письмо, — що Каїн і Авель — брати, йому завжди здавалося, що вони навіть не кревні, це ж і сліпому видно, адже Каїн — явний байстрюк і зайда, а братом його зробили напевно лише згодом ті, що підчищували Біблію, бож усієї правди і там боялися висловити на повний голос, пристосовуючися до обставин, а обставини, звісно, як міняються, це вже Стецько пересвідчився з власного досвіду).