Роман про добру людину
Шрифт:
— Ви знову дивно говорите. Однак я ладен докласти всіх зусиль, аби ту людину врятувати, тільки де ж вона і як я її пізнаю?
— Побачивши, ви її одразу пізнаєте, і мої пояснення — зайві, бо сьогодні може бути завтра або й учора.
— Цього я вже справді не доберу, — підніс руку до очей Стецько, щоб краще розгледіти професора Каву, який раптом розчленувався на два професори Кави — один із них, рухливіший, почав блискавично віддалятися від Стецька, зменшившися до квасолини, а другий, повільніший, спухши горою, приліг на клунки поруч чи, властиво, присів, ніби збираючись упасти, й зосереджено споглядав себе здрібнілого, що кишкою видовжив куток горища у безвість, аж Стецькові заболіли м'язи на плечах вдивлятися в далечінь, звідки перший професор
— На все свій час! — потішив його другий, великий професор Кава, стежачи за собою, малим і вертким, далеко в кутку горища, мав на іншому кінці світу, і, остаточно пересвідчившись, що Стецько справді не схоплює слів його мікроскопічного двійника, глибоко зідхнув.
І від того, що великий професор Кава зідхнув, маленького професора Каву вихорем наблизило до великого, і вони зі скрипом з'єдналися в одне, прибравши подобу звичайного професора Кави, не великого й не малого, який знову почав співати чи, радше, читати свої гімни нової релігії.
І знову Стецька пройняло дивне відчуття, хоч і відмінне від попереднього. Він побачив, тобто не зовсім побачив, а наче і побачив, і не побачив, і все ж бачення щільно заповнило всі клітини мозку, як професор Кава навіть не читає, а совгає в повітрі на плинних кількаповерхових печах, що віялом розходяться на всі боки, велетенськими сковородами, на яких він на лету перевертає власну розповідь чи спів, аж вона репається, мов підсмажена кукурудза, забарвлюючи жовтим пилком предмети, і від того міняється довкілля: все урухомлюється, і Стецько раптом усвідомлює, що він дуже швидко подорожує землею. Точніше беручи, він ніби стоїть на одному місці, лише земна куля під ним їде, аж мигтять океани й континенти, країна за країною, а Стецько з усіма вітається, і так же йому приємно дивитися на добрі усміхнені обличчя незнайомих людей, наче це все його кревні й побратими, яких він, через своє шалапутство забув і занехаяв, і яких йому досі гірко бракувало. І від думки, що він їх, хоч і пізно, все ж віднайшов, Стецькові привітання самі собою починають переходити в мугикання, а тоді й просто в спів, досить подібний до проказувань чи виспівувань професора Кави, який лишився далеко позаду, бо Стецька невпинно несе вперед, аж він ледве встигає запам'ятати те, що відкривається перед ним.
— Ось, Стецьку, твоє призначення! — гукають йому назустріч з країни, перед якою він нарешті зупиняється, хоч вона ще не існує на жодній мапі, як це сповіщає Стецькові завбільшки зі стручок, проте дуже чіткий і категоричний унутрішній голос, що сидить у Стецька в підшлунковій залозі й служить йому за провідника (Стецько його охоче позбувся б, не полюбляв він зайвих уточнень, з яких і хосену жодного, бож вони тільки людину баламутять, однак як його видалити, коли невідомо, яким чином він взагалі отаборився в Стецькові? — і Стецько махає на нього рукою, не надто прислухаючись, а лише трохи, аби цей голос його не шпетив), і перед ним виносять кілометрове, оздоблене на боках цвітом конюшини й водяними лілеями барвисте тістечко, яке мешканці цієї нової країни, усміхаючись, обережно відмотують з сувою на обрії.
— Їж, Стецьку, — радісно припрошують його носії нескінченного тістечка, — це наша країна, а вона й твоя, бо це країна добра.
І Стецько споживає цілі кілометри тістечка-країни й чує, як йому від цього така легкість опадає душу, що він зараз не витримає й лусне, і тому, замість Стецька, світ виповниться самим сліпучим блаженством, яке люди черпатимуть ложками, і щезне зло на землі, по в'язницях не умучуватимуть людей і не буде переміщених осіб, в яких по- звірячому відбиратимуть батьківщину, гідність, життя.
— Тоді й справді зникне зло на землі, — мовив професор Кава, наздоганяючи разом зі своїм таборовим закамарком на горищі Стецька, — однак кожний мусить починати від себе.
— Що ж одна людина спроможна вдіяти?
— Все. Лише людина боїться або й ледача шукати опертя в собі, зручніше покладатися на когось, а не на власні сили, забуваючи, що власна опора — від Бога.
— А як людина слаба?
— В кожному закладено місце для божественного, і від людини залежить, чи вона дозволить рости цій божественності в собі, — а це очевидно вимагає деяких зусиль, ніщо даром не дається, — чи затопче її, мовляв, нема коли ширяти в хмарах, коли доводиться пристосовуватися до світу, аби шкуру винести неушкоджену, — данина страхові, яка згноює душу і все світле в людині, оскільки без божественного людина перетворюється на смердючу ганчірку.
— Алеж світу не переінакшити!
— Чому ні? Це далеко легше, ніж гадають! Світ кожної миті в кожній людині переінакшується! Лише більшість втратила в це віру, що почасти й зрозуміле, оскільки, аби зміну ширше унаочнити, треба самому стати тим, що людина подивляє в інших.
— І тоді всіх повчати? — зареготався Стецько, якому це здалося надто кумедним.
— Хочеш когось повчати, повчай сам себе, замість уприкрятися людям, бож ніхто не терпить повчань, — навіть люди з такою лагідною вдачею, як ваша, пане Стецьку, не в захопленні від них! — звернувся до нього професор Кава, аж Стецькові соромно зробилося. — Постарайся виплекати в собі те, що тобі кортіло б бачити серед твого оточення. Бож дійсна лише доброта.
— Та воно ніби так, — погодився Стецько, все ще ніяковіючи за попередній вибух реготу, — тільки що вдіє доброта, коли трапляється людина, ні, власне, не людина, бо в людині все ж є бодай трохи серця, а мерзенна гидь, гнида, а воно ж таке пакосне, таке нице й злопам'ятне, що жодною добротою його не доймеш. Та й як його дойняти, коли воно вважає доброту за дурість?
— І в його мізочку не вкладається, що людина ладна чинити добро з доброти душевної, а не з розрахунку? — доказав за Стецька професор Кава.
— Точнісінько! Ти до нього по-людяному, по-доброму, а воно від цього лише скаженіє і ще більше пакостить. Та що там пакостить, просто всю душу паплюжить!
— Нікчемне завжди мститься доброму, бо воно знає: йому готоване небуття, тому воно й найзапопадливіше спішить лизнути існування, яке для нього ввижається виключно в злі. Однак добротою дається і це направити. Лише треба…
— Як же його направиш, коли воно не визнає добра? Коли воно вірить лише в зло, і то найлютіше?
— Ні, в кожній людині, навіть найпоганіший, є…
— Пане професоре, пробачте, — хоч я й ваш гість, хоч ваш розум мені недосяжний і хоч як я поважаю вас, а я справді вас дуже поважаю, — я з вами не погоджуюся. Не годен погодитися! Ви кажете — людина, а воно в тому то й річ, що то не людина. Личина ніби й людська, а воно не людина. Людина мусить бодай якийсь натяк містити в собі на доброту! А тут — ну ані краплини! Сама ниць, аж жити не хочеться, глянувши на нього!
— Ви про Дюрченка?
— Він тепер уже не Дюрченко! Де там! Такий великий пан — і Дюрченко! Він тепер уже Ракіс! Весь табір надриває кишки, величаючи його Сракісом, лише до вас не дійшло. Перекинчик винюхав від своїх бовдурів при таборовій адміністрації — це ж вони псують долю тим, хто не запобігає їхньої ласки! — що, про всяк випадок, ліпше мати не якесь там українське, а шляхетніше походження, якщо хочеш десь вигідно емігрувати — дома упікав людей на Сибір, за німців — до кацетів, а тепер і тут ухитряється точити кров — і нічого. Чи він кожного дня дияволові свічку ставить, чи кат його знає! Ну, а Ракіс звучить так, що й недобереш, звідки — куди хочеш, туди й гни. Мені здається, що такі потворки, як Дюрченко, визнають взагалі єдину національність — зло. Бож вони скрізь однакові, їхні ідеї чи їхня батьківщина — це їхня шкура й кишки. Добро — різне, а зло — завжди на один кшталт, ну він пришвидшеним темпом і готує себе в вищу расу — яку, виясниться щойно тоді, коли його кудись пустять, бо сьогодні одна раса вища, а завтра — друга, шальки терезів надто змінні, сьогодні ще існувала імперія, а завтра — пшик, ну і старається на правильну ногу стати!