Русичі

Юринець Ігор

Скоро, скоро народить йому Млада сина силою та мужністю в діда Уліба, а розумом най буде кмітливий, як батько Млади, старійшина Гостомисл.

— Не гніви Перуна, Владе. Не така вже недолуга жона в тебе: і свіжий корж ще затемна спекла, і ошмат бринзи та глек козячого молока давно тебе дожидаються, — ображено накопилила вуста.

Цілунком стер з її обличчя ту образу і, підхопивши неждано на руки, мов мале дитя, лиш посміюючись на її показне обурення, обережно поніс до хижі…

У гарячих обіймах літнього сонця палахкотіла маревом земля, вмита щедрими вранішніми росами, тремтіла зеленню стрімких смерек, що тягнулися у світлу небесну глибінь.

Усе віщувало лагідну і погідну днину.

2

Тяжко і неспокійно на серці у боярина

Миловида, навіть уночі не дають йому спокою думи тривожні, безсоння накликають, поволі підточують сили, наче хробаки деревні серцевину ще міцного на вигляд, та потроху всихаючого дуба. А може, то старість надходить, адже не минули безслідно місяці і роки, в сідлі проведені, коли під орудою князя Святослава молодий ще тоді десяцький Миловид водив своїх воїнів у далекі походи. У лютих січах з хозарами та печенігами здобував князеві славу, а собі милість княжу та нові рани. І таки помітив Святослав старання молодого дружинника, наблизив до себе, возвисив. Та нічого вічного немає під сонцем. Там, у степу при Дніпрових порогах, дістала-таки великого князя київського вражина стріла. О, коли б міг передбачити Миловид, що страшна біда чатує на володаря землі руської! Мабуть, вперше зробив би тоді всупереч повелінню: не гнав би коня наосліп до стольного града з вістю про повернення, а прикрив своїми грудьми Святослава від смертельної небезпеки…

Посадник спробував відігнати від себе ті нерадісні спомини, міцно стулив повіки і якийсь час лежав незрушно. Та намарно сподівався, що таки прийде довгожданий сон… Відтак підвівся з одрини [14] , високий та кремезний, провів по обличчю непомірно широкою, мовби сплетеною із самих жил долонею, ніби прагнув стерти з-перед очей якесь невидиме та надокучливе павутиння, ступив до ослона. Хвильку вагався, а потім таки наповнив із череп’яного глека духмяним угорським вином срібний келих. Підніс до вуст і жадібними ковтками випив до дна. Замість очікуваного забуття лише яскравіше проступали спогади, спливали із сивини часу, мов із глибіні річкового виру, давні кривди. Та з-поміж них найбільше ятрила серце одна. Донині не міг подарувати нащадку Святославовому Володимиру, що заслав його, мужнього, відданого воїна, котрий усе своє життя вірно служив нині покійному Святославу, в це глухе порубіжжя, де й словом перемовитися ні з ким. Бо ж чи личить боярину звіряти думки свої низькородним пастухам та оратаям а чи й тивуну своєму, який ще кілька літ тому простим дружинником звався? Та поки мусить глибоко в собі ховати ту погорду до черні, по-доброму ладнати із громадою. Бо хоч і міцні стіни кріпості, але й за ними не врятуєшся, якщо збунтуються.

14

Одрина— ліжко, постіль.

Сильна нині громада. Занадто сильна. Як та стіна кріпосна, в котрій кожна деревина за іншу тримається. І все то справа рук ватага їхнього Гостомисла. О, мудрий то і впертий старець! Та нічого, недовго вже йому лукавити і наставляти чернь супроти волі боярської. Давно пора би старому ворохобнику до Морани в гості. Як сам не спішить, то й поквапити можна, помогти… Немало способів для того є, криво всміхнувся своїм думкам.

Скоро, скоро прийде той час, коли побачать усі, що таки він, боярин Миловид, єдиний владар у цім краї. А поки що нехай монах Іов упокорює їх по-доброму, словом божим.

Зареготав уголос, відчувши полегкість від вина та відтворивши в уяві довгу і сухорляву, наче сучкуватий клебук [15] , постать божого служителя, який прибув сюди з Києва разом із ним, аби утвердити в серцях гірського люду парості нової віри. «Най проповідує, — мовив уголос, раптово перервавши сміх, ніби сперечався із кимось невидимим. — А коли відчують себе рабами божими, то й боярську владу належно сприймуть. Бо віра нова таки корисна, адже приповідує: всяка власть від бога».

15

Клебук— обрізок стовбура.

Дотепер не міг збагнути,

чому не зважив молодий князь на мудрі поради, відвернувся від віри християнської, що навчає чернь послуху та смирення. Недарма ж міцно утвердилося нове вчення у всіх довколишніх землях. Та не зважає на те Володимир, знає своє: звелів істуканів камінних понаставляти у стольному граді, ні ногою до храмини християнської, яку ще звела мудра княгиня Ольга.

Ну, та Володимир — у Києві, а тут Миловид закони встановлює. Наказав — і звели величаву хоромину для нового бога, в якій щодень проповідує монах Іов. Правда, пастви негусто, та прийде час — і він, Миловид, геть усіх туди позаганяє, сліду не залишить від диявольських істуканів, яким нині поклоняються. О, нехай лиш спокійніше стане у землях довколишніх.

Але швидко померкла та коротка радість. Спохмурнів. Тяжко уявити, як упокориться та буйна, злита воєдино громада. О, Миловид добре знає, яка сильна, непоборна вона своїм єднанням. Ще від першої стрічі знає… З люттю затеребив пучками пальців довгого вуса, при згадці про те давнє аж кров’ю зайшли очі воєводи.

Неблизька дорога з Києва… Змучилися і люди, і коні. Та не давав наказу воєвода, аби спинилися перепочити, квапився. І мчав невпинно на захід загін із двох десятків вершників. Гупотіли кінські копита, кресали іскри з кам’янистої вибоїстої дороги, що вела в невідь уздовж безконечних гірських узвиш, димуючих сивим розпливчатим мревом. Блискотіли в сонячнім промінні кольчуги та оружжя, тріпотів поперед загону на наконечнику списа стяг великого князя київського.

Похмурий мовчазний їхав боярин Миловид. Незрушним було обличчя його — вітрами степовими випражене, наче з мореного дуба різьблене. Лише час від часу посіпувався від нуртуючого в серці гніву припорошений сивиною вус. Мовчав боярин, похитуючись у сідлі, снував думи невеселі. Така-то нагорода за кров, у січах лютих пролиту, в походах Святославових, за те, що стільки літ, не шкодуючи живота свого, беріг від лихих підступів молодого княжича. Та якби не він, Миловид, то й донині сидів би Володимир у далекому Новгороді та воював з непокірним вічем, повік не видіти б йому Києва. Чи ж не Миловид нарадив Святославичу схоронитися від підступів Ярополка, брата старшого, у землях варягів [16] чи ж не він груддю спинив ніж убивці, підісланого Ярополком?! А може, хто інший став на чолі дружини варязької, мечами якої Володимир повернув собі Новгород, завоював князівство Полоцьке, а далі й Київський великокняжий престол?!.

16

Варяги— давньоруська назва жителів Скандінавії.

О, Володимире Святославовичу, хіба ж не вартий за те почестей і милості твоєї вірний слуга?!

Та, певно, таки не міг князь київський щодня зустрічатися з тим, хто вже самим, виглядом своїм нагадував про підступно вбитого старшого брата Ярополка, який не сховався від помсти Володимирової і за стінами Родня [17] !. Бо якось закликав до себе воєводу і, ховаючи погляд, мовив:

— Із кріпості надтисьменської сланець прибув, сповістив, що посадник тамтешній Богданко загинув. Стоптав його зранений тур на ловах. Тебе туди посилаю… Потрібні мені на порубіжжі з лехітами та уграми вірні люди, у справі ратній вдатні. Тож завтра до схід сонця і рушай.

17

Родень— давньоруське місто.

Не чекаючи відповіді, Володимир підвівся, подався до себе.

Розумів Миловид: не з потреби великої відсилає його князь у таку далеч. Певно, донині не дають князю спочинку докори сумління, донині не згубився в часі привид брата старшого Ярополка, страченого за його велінням. Один за одним щезали усі, хто хоч упіввуха чув про той давній злочин. Тож радіти треба, розмірковував сам до себе, що донині не подався і він услід за ними. І хоча ятрила серце образа від несправедливої немилості, жодним словом не виказав тоді невдоволення. Поклонився Володимиру: «Твоя воля, княже…»