Русичі

Юринець Ігор

«Гу-гу, гу-гу-гу… А-а-а!»

Стогнуть, ворохобляться, аж мороз поза шкіру.

Темно. Терпкий запах хвої та прілого листя стелиться понад землею, холодом пронизує тіло. Від нічної студіні не рятує навіть тепла вовняна чуга та товстий прошарок смерекового віття, що ним ще звечора пристелив Влад свій схоронок при корінні могутнього дуба. Забився в ці нетрища, ніби самітний вовк, якого облягли звідусюди озлоблені пси та мисливці на ловах.

Темно. Не розгледіти тої дороги, якою піде завтра. Він повинен, він мусить пройти туди, де, мабуть, і цієї ночі виглядає за ним очі молода жона, його Млада, де стали до оборони рідного краю

рідні і друзі, люди, з якими спільно ділив і сонячний день, і непогідь. Що б там не було, він прийде туди, бо знає, що лише в єдності з громадою, із народом своїм повниться силою людина і невмирущими стають діла її.

Темно. Із сутіні глибокої проглянуло нараз розпливчасте і нетривке щось. Відтак почіткішали обриси тих непевних ліній, і ось уже побачив перед собою батькове обличчя, мов із каменю сірого різьблене. «Спочиваєш, сину? Чи ж час для спочинку, коли чужинці топчуть землю руську, коли ще не остигло багаття на місці хиж надтисьменських?! — гнівно гримів його голос, наче могутній дзвін стрімкого водоспаду. — Не для того дав я тобі життя, аби в таку часину хоронив ти його по лісових хащах… Не для того!»

«Але ж не заради власного спокою забрів я у сі нетрі… — спаленів під образи Влад. — І рад би стати до бою. Але що можу зараз, сам… один?!»

«Не один ти, сину. За тобою весь край наш гірський, вся руська земля. А то — нездоланна сила… І ще затям: той, хто увірував у власне безсилля, ні на що не здатний».

Нараз згладилися риси батькового обличчя, відтак розтанули зовсім. Широко відкриті Владові очі намарно вглядалися у сивуваті пасма густого туману, що тягнулися догори.

Світало… Народжувався новий день.

Аж по хвилі зрозумів, що було то тільки видиво, омана. А чи тільки? Чому саме цієї ночі, коли безвихідь заступила обрій, як незрушна кам’яна скеля, коли не бачив перед собою жодної стежини, мов сліпець на розпутті, з’явився уві сні батько Уліб. Чи не для того, аби вивести його з темені на твердий путівець? Певно, таким самотнім був і він в ту хвилю, як сколихнула городище жахлива вість про чужинців-угрів, які от-от вигулькнуть із-за викруту Купецького шляху… Та недовго розмислював і не вагаючись став на шляху незваних гостей. Став на смерть, аби захистити собою майбутнє громади, та й його, Влада, від чужинецьких мечів.

Тож і для тебе, сину Улібів, настав нині час того найвищого вибору, що один раз у житті таки випробовує на міцність кожного. Помочі чекають родаки твої там, за стінами кріпості, і ти повинен зробити так, аби не стало те чекання примарним і незбутнім.

О, Влад виправдає їх сподіванки і приведе підмогу, бо не так уже й далеко навіть пішому дістатися до стін Тустані, що здійнялися увись під саме небо на стрімких скелях — такі ж стрімкі і неприступні, як ті камінні виступи. Тільки швидше б добратися туди, розповісти про все. Допевна вділить сотню-другу воїнів тустаньський посадник для підмоги обложеним надтисьменцям. Бо залога в Тустань чи не найчисленніша з-поміж усіх кріпостей порубіжних.

Ті думки розсіяли рештки дрімоти, кликали до негайної дії. Влад заквапився, підняв із землі чугу, зволожену вранішньою росою, затягнув тугіше черес, пришпилив до нього довгий ловецький ніж у шкіряних піхвах. Взявши до рук бартку, довге топорище якої слугувало і за подорожню палицю, рушив у путь.

Під саме небо, наче закам’янілі велети, здіймалися — столітні буки, лискучі і гладенькі стовбури яких порізьбив зеленавий наріст. Сонячні промені ледь

пробивалися згори до її підніжжя, а довкола нього буйно розрісся навсібіч молодий підлісок. Дзвеніло, вирувало все довкола від пташиного щебету. Росяниста зелень переливалася в сонячному сяйві безліччю відтінків, ніби обсипав хтось усе навкруги дорогоцінними скалками кришталю. Безконечно в’юнилася поміж гірського верхів’я ледь примітна в зеленому шаленстві ожинових заростей стежина. Добре знав ту стежку Влад, як, зрештою, і всі у надтисьменському городищі. Бо ж вела до відомого у довколишній окрузі святилища Перунового, загубленого у глухих лісових вертепах.

Ще в незапам’ятні часи, як повідають старці, облюбував цю місцину всевладний бог. Ніхто не знає, що саме принадило його на те місце, але одного дня метнув він свою огненну стрілу з піднебесся і там, де вп’ялася вона у земну твердь, спалахнуло осяйне непогасне полум’я. Відтоді і йдуть до камінного храму люди з близьких околиць і здалеку, з усіх неоглядних Бескидів, аби умилостивити владаря блискавиць небесних, вимолити удачу у ділах ратних, погибель для ворогів, міць і здоров’я для свого роду.

А ще кажуть: лиш тоді згасне той вогонь священний, коли розгнівається Перун на горян і позбавить своєї прихильності. Оскудіє ця земля на славних воїв, на мужів відважних, заіржавіють мечі і затупляться стріли, прахом розвіються локони давні та й самі гори під копитами коней чужинецьких полчищ. Тож щедрими дарами та пожертвами умилостивлюють шанолюбного і жорстокого бога всі довколишні громади, аби повік не згас той божий пломінь.

В уяві Влада постало похмуре склепіння требища Перунового, широкий, зладнаний з лискучих від часу камінних брил жертовник, посередині якого бурхає жарке синювате полум’я. А зовсім поруч вгрузла в землю хижа верховного служителя Перунового — Віда. Мало хто міг похвалитися, що на власні очі бачив господаря хижі та й самого святилища. Говорили люди, що старець той оберігає велику таємницю пращурів, а тому лише обрані з-поміж горян гідні спілкуватися з тим поважним і великомудрим старцем. Швидше б дістатися туди, й звідти до Тустаня — з годину швидкої ходи.

Так розмірковуючи, збирався подорожній крутизною гірського схилу, порослого густим пралісом. Раз по раз шурхотіли у висхлих ялівцевих зарослях меткі рухливі ящірки, жебоніли без перепочинку тріскотливі цвіркуни, розморено перегукувалося незліченне лісове птаство, передчуваючи наближення полудневої спеки. Сама земля ніби дихала умиротвореністю та спокоєм, мирними видивами благодатного доокілля вколисувала насторогу. Постійну готовність зустріти будь-яку небезпеку і в ту ж мить оберегтися від неї Влад, як і кожен з мужів його громади, виплекав у собі змалечку. І все ж, замислившись, стратив на мить пильність…

Раптовий страшний удар зім’яв Влада та повалив чи землю. Вже падаючи, зумів на якусь частку секунди втримати тіло і, вивернувшись, відкинутись назад. Та саме цей підсвідомий порух і врятував йому життя.

Жаскі жовті ікла величезної рисі не встигли зімкнутися, а лише деронули, мов гострі ножі, правий бік обличчя. Оскал скривавленої пащі шугнув мимо, власна вага не дала змоги звірові втриматися — з клаптями вовняної чуги у пазурах рись перелетіла через Влада. Її величезне жовтаве, мов вигоріла трава, тіло м’яко приземлилося за два кроки від обраної жертви. Кинутий додолу несподіваним ударом, Влад у змиг ока підхопився на ноги, стискуючи в руді вихопленого з піхов ножа.