Русичі
Шрифт:
О ні, не можеш полягти. Бо говорив же — пам’ятаєш? — «Доки світу цього, доти разом нам бути, Младо моя, ладо».
Коли ж те діялось — місяць тому, рік чи, може, мить одну?.. Не згубилася у шумовинні часу та ніч купальська. Блакитна була, прозора, щедра. Світилася святково багаттями, пишалася намистом зоряним, чари обіруч розсипала. Владно кликала у невідь, у безум, єднала серця. Щедра!
І збувалися бажання всі, і знаходили один одного закохані, мов нічні метелики, на огонь летіли, навстріч долі. І стрічалися. І згоряли.
Солодко і боляче. Вперше!
У шалі, у коханні, у безвісті…
Ой, солодкі вуста твої, Владе. Медові і духмяні, як липовий цвіт, сильні й спекотні, мов остання мить перед боєм. І спраглі…
Б’ють бубни. Згойкують ріжки та пищалки. Музика! Звиваються легіні — бистрі, мов тіні мерехтливі. Єднаються руки і серця. Танець! Танець мужів! Сліпучий відсвіт давніх поколінь у зблисках полум’я.
І немає вже святилища Перунового, і немає тісних стін кріпості, і немає потойбіч ворожого табору. Тільки ніч, дивна і всевладна чаклунка, розсипає чаром зблиски ватр. Ніч на Купала.
— Ти, Младо? Чи не мала ще вінки для Купала вити? — і глянув, і побачив, як тремтять солодкою спрагою, спираючись під сорочкою-вишиванкою, перса дівочі, як зблискують черню, в ночі позиченою, очі манливі, як горять потамованою спрагою уста — і жадають, і кличуть.
— Ліпше придивися, Владе. Може, й не молодша любок твоїх, що чекають при ватрах Купалових, аби на них оком повів. Може, й незгірша, — крутнулася перед ним та й гайнула до дівочого гурту.
Хотів сказати щось гостре навздогін Влад, аби таки його зверху було, хотів сказати… Та й чи не вперше спіткнувся на слові. Не знати чого розгнівався і на себе, і на доньку язикасту Гостомислову, розгнівався — аж вуса чорного закусив.
Що ж потім?..
А потім таки був той короткий, наче мить, і безконечно довгий, мов сама вічність, політ понад диким вируючим полум’ям, крізь вогненну куряву іскор та гривасті клубочища диму і, коли спинилися вони, очищені священним вогнем, по той бік звихреної прірви — вперше! — пекучий і жаданий поцілунок легіня.
І п’янливий трунок опівнічного лісу, на темному тлі якого, мов на дивному вишиваному рушникові, проступали, здавалося, вигаптувані незнаним майстром, мінливі, сяючі блакиттю химерні візерунки, цятковані іскринками світляків. І впокорюючий шепіт, і — близько-близько — омріяні у дівочих снах, глибокі, аж бездонні, очі Владові, і пітьма — наче спалах! — солодка і болюча.
Вперше!
Танець! Танець мужів. Ні на мить не дають спочинку глухі удари бубнів. Безустанку звивається довкола святилища невтомне коло танцюючих. Піт заливає очі, все важче дається кожен крок, рвучкіше здіймаються груди, але тільки більшає впертості у зблиску очей, руки міцніше стискають рамена побратимів. Бо ж ліпше смерть, аніж роз’єднати коло і полишити рід свій, громаду без Перунового заступництва.
Ще не час спочинку і торжества, бо ні-ні та й зблискують на священному жертовнику останні іскри з-під попелу, ще здіймаються час од часу сивуваті струмини диму, а отже, ще випробовує міць люду свого всевладний бог блискавиць і січей, ще розмислює: достойна а чи ні його прихильності надтисьменська громада.
Аж тоді, коли загасне на камінному жертовнику остання іскра, сповістить старійшина Гостомисл, що вдоволений Перун і пожертвами щедрими, і доблестю обранців своїх. Аж тоді розпадеться коло легінів і стоголосим вигуком радості й торжества відгукнуться гори. Аж тоді жодні мечі і кольчуги чужинські не встоять перед крицею дзвінких барток та гартованими вістрями цільних стріл надтисьменських воїнів.
Аж тоді…
6
Ще не було нічого.
Був тільки пекучий, мов полум’я жертовного кострища, біль, що обволікав звідусюд, шматував на клапті тіло, добирався все глибше і глибше. Важкі віхті того болю, просяклі запахом овечої вовни, забивали віддих. Відтак та безформна маса, що, здавалося, ось-ось розчавить його, набрала обрисів ошкіреної рисячої пащеки. Скрегочучи іклами, примара наблизилася до самого обличчя і ніби лише вишукувала, куди б вгородити гострі смертельні леза. Дужі пазурі величезної лісової кішки кавальцювали йому груди, впивалися в саме серце. Та нараз нависаюча пащека звіра почала поволі бліднути, доки не перейшла у зловісний і моторошний оскал вибіленого дощами та часом черепа, що з тріском розняв щелепи і зареготав, загиготів лунко, дихнувши в обличчя Владові гострим повівом потойбічного світу. «А таки не втік ти від мене, легіню, — злорадно і торжествуюче ощирилася мара просто йому в обличчя. — А таки будеш мій! Ніхто ще не зміг одурити Морану».
Рвонувся з усіх сил Влад, аби вивільнитися з важких обіймів вісниці смерті, та не міг навіть ворухнути руками. Від безсилля та безнадії холодним потом вкрилося тіло.
«Ой, не протився, сину Улібів, ой, не протився, — вела своє страшна примара. — Від мене не вирвешся і не випросишся. Не такі, як ти, бралися… Гай-гай, наймоцніші легіні мені таки корилися, мудреці найбільші випрошувалися — не вимолилися, і купці, і бояри найбагатші не відкупилися. Тож чи тобі супроти мене встояти. Не бійся лише, Владе, змирися — тиша, і супокій, і бездум’я чекають на тебе. Хіба ж то не добре — тиша і супокій: ні горя, ні тривог, ні бажань жодних… Тиша і супокій».
Кожне слово Морани забирало з собою краплю сили, сотало думки та жадання, притлумлювало прагнення до супротиву. Здавалося, вже зовсім близько та межа, за якою порожнеча і небуття. Нараз десь із самого денця свідомості проступило обличчя дружини. Тужливе і смутне. І — з якої то далечі? — забриніли, мов струмок чистий, слова: «Мусиш вистояти, Владе, мусиш оборонитися. Задля мене і сина нашого. — Прикрила довгими віями блакить очей, смутком виповнених. — Мусиш жити…» З тих слів наче сила нова влилася в груди. Рвонувся — обіруч відіпхнув від себе потворну вісницю смерті. Відсахнувся-таки від неї. Ту ж мить гострий біль пронизав тіло. Поволі сповзав з очей туман забуття, неохоче блід і танув. Влад зі стогоном відкрив очі.
Посеред невеликої оселі на камінному узвишші весело палахкотів вогонь. Дим від нього стелився попід стелю і виходив крізь отвір, прорубаний у сволоку. Біля вогню того порався старші, зсохлий від часу дідок, щось помішував у невеликому глиняному кухлі. Наче відчувши порух на ложі, господар відірвався від свого заняття і повернув до Влада зморшкувате обличчя.
— Довго спати любиш, легіню. Так і життя проспати можна, а його вже потім, хоч би як хотів, не повернеш, — голос старого скрипів, мов розпанахана блискавицею смерека на вітрі. — Та, як прийшов до тями — то вже добре. Довго тепер жити будеш…