Русичі
Шрифт:
Болю він не чув. Кров, що бурхнула з рани на щоці, заливала обличчя, цяпотіла на землю, вогнисті кола пливли перед очима.
Розлючений невдачею звір облизнув довгим рожевим язиком пащу, здавалося, оцінював свого супротивника щілинками злих очиць. Розпалений запахом свіжої крові, він бачив перед собою уже не небезпечного ворога, а лише довгоочікувану жертву, яка за всім правом належить йому. Рись ледь пригнулася до землі, хижо ощирилась — і тої ж миті злетіла в повітря.
Хоча вже наготовленим зустрів Влад той кидок, та відчував, що сили покидають його з кожною хвилею. Він не встиг відхилитися і, зметений дужим ударом, знову полетів на землю. Хруснула під міцними іклами рука, якою зумів-таки прикрити обличчя. Важка безжальна маса вчавила його у вогку випрілу листву, гострі кігті рвонули тіло. І коли вже не було нічого, крім жаху і нестерпного болю, Влад якимось
5
Лемент та тиснява вирували у кріпості з рана до вечора. Навіть у цю нічну пору, коли густа смоляниста темінь запала понад усім світом, накликаючи спокій та умиротворення, не до сну було люду, що схоронився за міцними стінами надтисьменської твердині. Події того дня, розвіявши звичні буденні клопоти, кинули всю громаду вировище нових турбот. І та непевність, лиховісне передчуття невідворотної біди, що, здавалося, зачаєно скрадалася з нічного мороку до багать, ще більше зміцнили незримі узи, що зв’язували таких неподібних між собою людей у єдине ціле — рід, громаду, народ.
У середині широкого кола, утвореного багаттями надтисьменців, на узвишші височіла приземкувата і масивна невелика кам’яна споруда. Пласкі камінні плити підтримувані були складеними із каменю стовпами. Посередині склепіння опиралося на важку чорного граніту брилу, на кожній з чотирьох граней якої проступав вирізьблений лик єдиновладного повелителя всіх богів — Перуна. У відсвітах довколишніх багать червоно зблискували глибокі очниці істукана, з яких проглядало довго тамоване злорадство. І на якусь мить здалося Младі, що то не відблиск вогню, а густа спінена кров стікає потоком доліруч камінного божества. Аж рукою змахнула, відганяючи те видиво, зашепотіла злякано: «О всевладний Перуне, захиснику і оборонцю роду нашого, благаю тебе: відведи руку вражу і підступну, меч точений і стрілу гостру від мужа мого Влада, і від мене, і батька Гостомисла, від усього роду нашого. О, Перуне, владарю землі і неба, блискавиць вогненних та громовища небесного! Трьох ягничок найкращих з білими як сніг рунами віддарую за милість твою…»
Благала всевладного і жорстокого бога, виговорювала слова найласкавіші, аби прихилити його до себе, і не помічала, що від слів її — так, як з однієї іскри спалахує полум’ям цілий ліс — спочатку ледь чутним гомоном, а далі щораз голосніше загомонів благально і покірливо увесь велелюдний майдан: «О, великий Перуне, вбережи і нас, і близьких наших від лиховісного ока Морани, най зворухнуть твоє камінне серце наші благання…»
І коли перейшло вже те голосіння до надривних скриків, що надавали своєрідного ритму розпачливій молитві, від одного з багать відділилась сухорлява висока постать. Попільно і гордовито, наче зважуючи кожен крок, прямував старійшина Гостомисл до недалекого жертовника — похмурого, вселяючого непогамовний острах кожному із сотень зібраних тут людей. У червонястих відблисках кострищ постать старця, вбрана у все біле, тремтіла, наче марево. Здавалося, що не жива людина, а сланець далекого вираю [24] , що його, зглянувшись на благання, вислав до горян сам Перун.
24
Вирай— потойбічний світ (за язичн. віруваннями).
Ось уже злилася біліюча в темені, мов примара, тінь старійшини із масивними каменями святилища, ніби розчинилася в них без сліду. Поголоснішало, переходячи у надривні схлипи, голосіння, все наростав химерний ритм тих перегуків. І нараз сколихнув доокілля крик радісного захвату: там, на Перуновому жертовнику, зблисла сліпуча іскра, Відтак полум’я шугнуло увись, а потім, так само раптово, задимувало важкими клубастими хвилями.
І в тій іржавій димовій сутіні, що, навіть доходячи до найвіддаленіших кострищ, п’янила гіркавим різким пахом, стояв, сягаючи головою колін камінного істукана, старійшина громади. Коли поволі розсіялася жовтава їдуча імла, яскраві спалахи вогню чітко вирізьбили на тлі чорної нічної прірви прозору постать старця. Довгий час незрушний, він враз почав оживати.
Вивіркою шугнув над людським гуртовищем сам повелитель вітрів Стрибог, зметнувши вгору полою своєї чуги жаркі вогненні язики багать.
Тиша…
Одна лиш біла постать зі зведеними догори у відчаї руками.
І раптом з тріском розпанахала небо гаряча золота блискавиця. Ту ж мить здригнулася громада, і радісний багатоголосий скрик, що скинувся у вись, пригасив гук громового удару: «Перун! Перун! Перун!..»
Наче підтятий, безсило впав у тій хвилі на твердь земну, всього себе віддавши великому таїнству розмови з велителем богів, мудрий старійшина Гостомисл.
А під гучні величальні скрики торжествуючого люду вже тягнулися безконечною вервечкою до камінної святині стрункі, налиті силою молодою легіні — краса і гордість довколишнього краю.
Кожен тримає на руках маленьких жертовних ягнят, прикрашених різноколірними стрічками та вінками із барвистих польових квітів.
Почув, почув великий Перун благання про помогу і озвався зі своїх полонин небесних!
Розрізнені вигуки поступово з’єдналися у могучий та розлогий виспів. Стрімкі студені пориви вітру підхоплювали його і, здавалося, доносили аж туди, де розмітав своїми вогненними стрілами на шмаття чорні хмаровища всевладний бог січей і ратної звитяги.
Тим часом святково вбраний люд тісно обступив жертовник. Чекали, доки старійшина Гостомисл, який один лиш з усієї громади володів високим таїнством пізнавати пожадання богів, сповістить, що готовий Перун прийняти щедрі пожертви.
Через якусь хвилю, наче зможений сном, підвівся із землі біловолосий старець, застиглий погляд його був незрушно втуплений у жаркі червонясті звихри полум’я. Відтак, розгледівши в них лише йому відомий знак, затиснув у сухорлявій десниці кістяну рукоять жертовного ножа, розпечене лезо якого світилося синім мертвотним зблиском. Змахом руки наказав приступити найближчому з легінів. Той простягнув до самого вогню біле, без єдиної цяточки ягня. Ледь помітно ворухнув десницею верховода надтисьменців, і тої ж миті яскрава червона кров бризнула у кострище, хвилево пригасивши пожадливий оскал пломеню. Збуджено загомоніло велелюддя. Час настав! Радійте, люди, — Перун прийняв жертви!
Все прийшло в рух.
То був танець мужів. Весело гули-видзвонювали ріжки та пищалки, в’юнилося довкруг святилища широке коло танцюючих. Грізно блискотіли леза дзвінких барток, що стикалися дико, викрешуючи іскри, відсвічуючи червоними відблисками багать. Дивися, дивися, Перуне, які дужі і вдатні вої твої, як багато зібралося їх у цьому колі! Дивися і радій! Жоден ворог не встоїть перед несхибними ударами барток, перед дзвінкими наконечниками їх стріл! Зіркі, мов у гірських беркутів, очі їхні, міцні, мовби із найкращої криці ковані, руки, а серця не відають, що таке страх. Радій, Перуне! Гей-гей!
Вже дрібний піт зросив чоло, втома наливає вагою ноги.
Втома?!
Летять на землю бартки. Руки змикаються на раменах ближніх, і сплітаються танцівники у єдиний живий нероз’ємний ланцюг. І кружляють далі, наче щойно стали у коло. Бо спочинок — для дітей та жіноцтва, а зрілим мужам стояти у тому танці на ногах, аж доки не згасне остання іскра на жертовнику — годину, другу, ніч… Аби повірив Перун у звитягу їхню, вділив нездоланності оружжю у час двобою з ворогом.
Гей-гей!
Видивляється Млада на безконечний танець воїв, видивляється та тужить. Болить серце, йой, болить! Де ж ти загубився, муже мій Владе, у цьому безконечно великому світі, де застала тебе ніч ця, важка і тривожна? Може, й ти тепер тягнешся спомином до жони своєї? А чи лежиш незрушний і холодний, як камінь, у обіймах матері-землиці, мечами чужинецькими посічений, копитами кінськими столочений?..