Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Тут у нас тиша й спокій, — мовив він. — Якщо вам нудно, то не приїжджайте. Але мені приємно вас бачити. З усіх облич мені приємно дивитися тільки на обличчя моєї крихітки і на ваше.
Помітивши її усмішку, він збагнув, що їй і досі приємно, коли нею захоплюються, і це його підбадьорило.
— Я кажу щиру правду, — провадив він. — Ніколи в житті я не кривив душею, говорячи жінці, що вона мені подобається. Та навіть не пригадую, чи говорив я це хоч одній жінці — хіба що замолоду дружині. А дружини — дивні створіння.
Він хвильку помовчав, потім раптом сказав:
— Їй хотілося, щоб я говорив ці слова частіше, аніж міг сказати від щирого серця. Отак ми й жили.
Обличчя Айріні чомусь спохмурніло, і, злякавшись, що сказав щось недоречне, він швидко провадив далі:
— Сподіваюся, що коли моїй крихітці настане час одружитись, вона знайде собі такого чоловіка, котрий розумітиме жіноче серце. Мене вже тоді не буде на світі, але у подружньому житті тепер стало стільки неладу, — я не хочу, щоб їй випало таке на долю. — І, відчуваючи, що тільки ще більше заплутався, він додав — Цей пес безперестану чухається!
Настала пауза. Про що вона думає, ця чарівна жінка із знівеченим життям, жінка, що попрощалася з коханням, хоч була створена для кохання? Може, згодом, коли його не стане, вона знайде собі іншого друга, не такого безладного, як той молодик, що примудрився попасти під колеса. Проте як її чоловік?
— А Сомс вас ніколи не турбує? — спитав він.
Вона похитала головою. Обличчя її зразу замкнулося. Хоч яка вона була м'яка, в ній відчувалося щось непохитне. І неначе промінь світла, що освітив непереборну статеву огиду, спалахнув у свідомості старого Джоліона, що належав своїм вихованням до ранньої вікторіанської доби, — такої далекої від теперішньої, — і ніколи навіть не задумувався над такими простими речами.
— Ну й гаразд, — мовив він. — Сьогодні видно велику трибуну. Може, трохи пройдемося?
Він повів її через квітники й фруктовий сад, де під високою стіною грілися на сонці шпалери персиків, показав стайні, виноградну теплицю, теплицю, де росли шампіньйони, грядки спаржі, розарій, альтанку — повів навіть на город показати молоді стручечки гороху, з яких Голлі любила виколупувати горошинки, а потім злизувати їх зі своєї смаглявої долоні. Багато чудових речей він показав їй, а Голлі й Балтазар то вистрибували попереду, то підбігали до них, щоб привернути до себе увагу. Це був один з найщасливіших днів у його житті, але він утомився і був радий, коли сів нарешті у вітальні і вона налила йому чаю. До Голлі прийшла її подруга — русява дівчинка, підстрижена коротко, як хлопчик. Вони гралися віддалік, під сходами, на сходах і на галереї. Старий Джоліон попросив зіграти Шопена. Айріні грала етюди мазурки, вальси і зрештою діти тихенько підійшли й стали біля фортепіано — обидві голівки, чорнява й золотава, нахилилися, слухаючи. Старий Джоліон стежив за ними.
— Ану, дівчатка, потанцюйте!
Вони почали несміливо і невлад. Підстрибуючи й кружляючи, старанно, але не дуже вправно, вони довго танцювали навколо крісла під звуки Шопенового вальса. Він стежив за ними й за обличчям Айріні, що грала, повернувшися з усмішкою до двох малих танцівниць, і думав: «Давно вже я не бачив такої гарноі картини». Пролунав голос:
— Hollee! Mais enfin — qu'est-ce que tu fais la — danser le dimanche! Viens done! [14]
Але діти підійшли до старого Джоліона, знаючи, що він їх оборонить, і зазирали йому в обличчя, на якому був такий вираз, як у пустуна, що його спіймано на гарячому.
14
Голлі! Що ж це ти робиш? Хіба ж можна танцювати в неділю! Негайно припини! (Фр.)
— У свято й танцюється краще, мадемуазель. Це я їх підбив. Ану гайда, малята, пити чай.
І коли діти пішли в супроводі пса Балтазара, без якого не обходилася жодна трапеза, старий Джоліон подивився на Айріні, примружив око й сказав:
— Отак-то воно буває! Правда ж, любі дівчатка? А серед ваших учениць є маленькі?
— Три — дві з них дуже милі.
— Гарненькі?
— Навдивовижу.
Старий Джоліон зітхнув, він завжди відчував невситиму жадобу до всього юного.
— Моя крихітка, мовив він, — щиро любить музику колись вона стане музиканткою. Може б, ви послухали, як вона грає? Я б хотів почути вашу думку.
— Я охоче послухаю.
— А ви б не хотіли. він не доказав «давати їй уроки».
Думка, що вона даватиме уроки, була йому неприємна але тоді він би часто її бачив. Вона встала з-за фортепіано і підійшла до його крісла.
— Я б хотіла, дуже хотіла; але ж тут — Джун. Коли вони приїдуть?
Старий Джоліон насупився.
— Не раніше середини наступного місяця. Яке це має значення?
— Ви сказали, що Джун пробачила мені; проте вона ніколи не зможе забути, дядечку Джоліоне.
Забути! Вона мусить забути, коли він того бажає.
Але, ніби у відповідь, Айріні похитала головою.
— Ви ж знаєте, що вона не зможе: таке не забувається.
Завжди це кляте минуле! І він сказав роздратовано й уперто:
— Гаразд, побачимо.
Він розмовляв із нею понад годину про дітей, про силу-силенну всяких дрібниць, аж поки під'їхала коляска, щоб одвезти її додому. І коли вона поїхала, він повернувся до свого крісла і довго сидів у ньому, погладжуючи щоки й підборіддя, заново переживаючи в думках весь той день.
Після вечері він пішов у свій кабінет і взяв аркуш паперу Кілька хвилин він сидів, не беручись за перо, потім устав і підійшов до свого шедевру «Голландські рибальські човни при заході сонця». Він думав не про картину, а про своє життя. Він вирішив відписати їй що-небудь у своєму заповіті; ніщо не змогло б так схвилювати тихі глибини його думок і пам'яті. Він відпише їй частину свого капіталу, своїх надій, звершень, здібностей, праці, що створили той капітал; він відпише їй також частину того, що йому не пощастило взяти від життя, бо він намагався жити, керуючися здоровим глуздом і твердими правилами. Але що ж йому пощастило взяти? «Голландські рибальські човни» мовчали. Він підійшов до засклених дверей і відчинив їх, розсунувши завіси. Надворі знявся вітер, і торішній дубовий листок, що випадково уникнув садівникової мітли, сунувся з тихим шелестом у вечірніх сутінках по вимощеній кам'яними плитами терасі. Цей звук єдиний порушував тишу, що панувала навкруги; із саду долинали пахощі недавно политих геліотропів. Пролетів кажан. Востаннє цвірінькнула перед сном якась пташка. І над самісіньким вершечком дуба засвітилася перша зірка. Фауст в опері продав свою душу за кілька років молодості. Безглузда вигадка! Молодості не купиш ні за які гроші — оце і є справжня трагедія! Неможливо знову стати молодим для кохання і для життя. Залишається тільки тішитись красою здаля, поки є ще час, і відписати їй що-небудь у своєму заповіті. Але скільки? І, ніби привілля тихої ночі заважало йому зробити ті підрахунки, він відвернувся від вікна й підійшов до каміна. На полиці стояли його улюблені бронзові статуетки: Клеопатра зі змією на грудях; Сократ; хортиця, що грається з цуценям; силач стримує баских коней. «Вони зостануться», — подумав він, і в нього боляче стислося серце. Їм іще жити добру тисячу років! «Скільки?» Ну, принаймні стільки, щоб вона передчасно не постарілася, щоб її обличчя якомога довше не вкрилося зморшками, а золотаве волосся не взялося сивиною. Може, він проживе ще років п'ять. На той час їй буде за тридцять. «Скільки?» В ній не тече ані краплі його крові! Вірність життєвим принципам, від яких він не відступав ось уже більше як сорок років, відколи одружився й заснував таємничий осередок, що зветься родиною, навіяла йому застережливу думку: хто не рідний йому по крові, той не має права на його добро! Отже, цей намір — неприпустима розкіш. Марнотратство, потурання старечим примхам, забаганка здитинілого діда. Його справжнє майбутнє довірено тим, у чиїх жилах тече його кров, у кому він житиме після смерті. Він відвернувся від статуеток і стояв, дивлячись на старе крісло, оббите зеленою шкірою, яке служило йому роками і в якому він викурив не одну сотню сигар. І раптом йому здалося, що в кріслі сидить вона, вбрана в сіру сукню, духмяна, ніжна, граційна й дивиться на нього темними очима. Ет! Адже їй зовсім до нього байдуже: вона думає тільки про свого покійного коханого. Але вона тут, чи хоче вона того, чи ні, і тішить його своєю красою і грацією. Старий не має права нав'язувати їй своє товариство, не має права запрошувати її, щоб вона йому грала й дозволяла милуватися собою — і все це за спасибі! В цьому світі за втіху треба платити. «Скільки?» Зрештою, він людина багата; його син і троє онуків можуть обійтися й без тих кількох тисяч. Він надбав усе сам, мало не кожен пенні; він може залишити їх, кому схоче, може дозволити собі таку невеличку втіху. Він знову підійшов до бюрка. «Як я вирішив, так і буде, — подумав він. — Нехай собі думають, що хочуть. Я так вирішив — і край!» І він сів.
«Скільки?» Десять тисяч, двадцять тисяч — скільки? Якби тільки він міг купити за ці гроші один рік, місяць молодості. І, вражений цією думкою, він швидко написав:
«Любий Герінгу! Додайте до мого заповіту таку приписку: «Я відписую своїй племінниці Айріні Форсайт, у дівоцтві Герон, що живе тепер під цим останнім ім'ям, п'ятнадцять тисяч фунтів, вільних від податку на спадщину.
Щиро Ваш Джоліон Форсайт»
Запечатавши конверт і наклеївши марку, він знову підійшов до вікна і на повні груди вдихнув свіже повітря. Навколо залягла темрява, але небо тепер було всіяне зорями.