Сага про Форсайтів
Шрифт:
Того вечора в своєму кабінеті, тільки-но він докурив сигару і почав дрімати, як поряд зашелестіла сукня і запахло фіалками. Розплющивши очі, він побачив її: вбрана в сіре, вона стояла біля каміна, простягаючи вперед руки. Але дивна річ: хоча руки її, здавалося, нічого не тримали, вони вигиналися, ніби навколо чиєїсь шиї, а голова відхилилася назад, уста були розтулені, очі заплющені. Вона відразу зникла, і перед ним була полиця з бронзовими статуетками. Але цих статуеток і полиці не було там, коли з'явилася Айріні, тільки камін та стіна! Вражений, спантеличений, він підвівся. «Треба випити ліки, — подумав він. — Мабуть, я захворів». Серце його шалено калатало, груди здушило, наче від астми; і, підійшовши до вікна, він розчинив його, щоб дихнути свіжим повітрям. Удалині гавкав собака, напевно, на Гейджевій фермі по той бік гайка. Чудова тиха ніч, але темна. «Я задрімав, — подумав він, — ось воно що! А проте, можу заприсягтися, очі мої були розплющені!» Ніби у відповідь, почулося неначе зітхання.
— Що це? — мовив він гостро. — Хто тут?
Приклавши руку до боку, щоб утишити калатання серця, він вийшов на терасу. Щось пухнасте шмигнуло
І, ступаючи по плитах тераси, що почали сіріти в місячному сяйві, він пішов назад у будинок.
V
Що іще робити цілими днями старому чоловікові, як не згадувати своє щасливе минуле? З минулого не повіє бентежним теплом, там світить тільки бліде зимове сонце. Його оболонка витримає тихе двигтіння мотора пам'яті. Теперішнього йому слід стерегтися, у майбутнє краще не заглядати. Нехай із густого затінку дивиться на сонячне проміння, що грає біля його ніг. Коли засяє літнє сонечко, хай не думає, що то світить лагідне осіннє сонце, й нізащо не виходить. І, можливо, тоді він доживе свого віку тихо, спокійно, непомітно, і нарешті нетерпляча природа здавить йому горло, і він задихнеться на смерть якось удосвіта, о тій порі, коли світ іще не провітрився, і на його надгробку вирізьблять напис: «У розквіті сил». Еге ж! Якщо Форсайт твердо додержує своїх принципів, він житиме ще довго по своїй смерті.
Старий Джоліон усе це усвідомлював, а проте було в ньому щось таке, що перемагало форсайтизм. Бо ж Форсайтові не дозволено любити красу більше, ніж здоровий глузд, і вдовольняти свої бажання на шкоду своєму здоров'ю. А в ті дні щось билося в ньому, що з кожним ударом проточувало вже й так тоненьку оболонку. Він добре розумів усе це, але він розумів і те, що не зможе спинити цього биття, а коли й зможе, то не схоче. Проте, якби ви йому сказали, що він проживає свій капітал, він присадив би вас зневажливим поглядом. Ні, ні, людина не повинна проживати свій капітал, це неприпустимо! Магічні формули минулого завжди реальніші, ніж теперішня дійсність. І він, хто вважав усе своє життя, що проживати капітал — це найганебніший злочин, нізащо не погодився б прийняти таке жахливе обвинувачення. Насолода корисна для здоров'я; краса тішить око; почати знову життя, вдихнувши молодість молодих, — але ж тепер він саме це й робить!
Методично, за звичкою, виробленою протягом усього життя, старий Джоліон розподілив свій час. По вівторках він вирушав до Лондона поїздом; Айріні обідала з ним, і вони йшли в оперу. По четвергах він їхав до міста каретою і, залишивши з кіньми гладкого кучера, зустрічався з нею в Кенсінгтонському саду, а потім, попрощавшись, сідав знову в карету і встигав додому на обід. Дома він пояснив, між іншим, що в ці дні у нього в Лондоні якісь справи. По середах і суботах вона приїздила до Робін-Гіла й давала Голлі уроки музики. Що більшої втіхи давало йому товариство Айріні, то стриманіше він поводився — просто як прихильний дядечко. Та й у душі він ставився до неї так само — вже не ті в нього літа. Проте, коли вона запізнювалась, він був просто сам не свій. А коли вона не приїздила — це трапилося двічі — очі його ставали сумні, як у старого пса, і його мучило безсоння.
Так минув місяць — місяць літа в полях і в його серці, місяць виснажливої літньої спеки. Хто б міг повірити кілька тижнів тому, що він чекатиме повернення сина й онуки мало не з острахом! В ці тижні чудової погоди і дружби з жінкою, яка нічого не вимагала і завжди зоставалася ледь чужою, зберігаючи принаду таємниці, він зазнав солодкого почуття волі і тішився тією незалежністю, що її чоловік втрачає, зв'язавши себе родинними путами. Це почуття п'янило його, як п'янить ковток вина того, хто довгий час пив саму тільки воду й майже зовсім забув, як вино гарячить кров, як дурманить голову. Квіти зацвіли барвистіше, пахощі, музика й сонце знову ввійшли в його життя, вони вже не тільки нагадували про колишні радощі. Тепер він мав для чого жити, його збуджувало ненастанне чекання. Він жив теперішнім, а не минулим — величезна різниця для такої старої людини, як він. Втіхи вишуканої кухні, які ніколи не важили для нього багато, втратили тепер усяку цінність. Він їв мало, не розбираючи, що їсть; і з кожним днем дедалі худнув і марнів. Він знову став «худий як тріска», і його схудле тіло, увінчане масивним чолом із запалими скронями, тепер стало іще величніше. Він чудово розумів, що йому слід порадитися з лікарем, але надто вже солодка була свобода. Він не міг пожертвувати свободою задля того, щоб панькатися зі своєю задишкою і кольками в боці. Повернутися до рослинного існування, яке він провадив серед сільськогосподарських журналів з малюнками кормових буряків у натуральну величину, перш ніж у його житті з'явився цей новий інтерес, — ні! Він перевищив свою норму сигар. Дві на день — таке у нього було правило. Тепер він викурював три, а часом і чотири: коли чоловік сповнився творчим духом, його завжди тягне до курива. Щоправда, він частенько думав: «Треба кинути курити й пити каву Треба кинути ці поїздки до міста». Але він нічого не
У липні, в перший день другого тижня, він одержав листа з Парижа від сина, в якому той повідомляв, що вони всі повернуться в п'ятницю. Їхнє повернення було неминуче, як доля; проте він, з властивою всім старим людям зворушливою легковажністю, що помагає їм спокійно дожити віку, не хотів цьому вірити. Тепер він повірив, і треба було на щось зважитись. Він уже не міг уявити свого життя без цього нового інтересу, але те, чого ми не спроможні уявити, часом існує, в чому Форсайти повсякчас переконуються на власному гіркому досвіді. Він сидів у старому шкіряному кріслі, складаючи листа і жуючи кінчик незапаленої сигари. Ще один день, і його мандрівки до міста по вівторках доведеться припинити. Може, раз на тиждень йому й пощастить з'їздити туди в кареті під приводом ділового побачення. Але навіть це залежатиме від його здоров'я, бо тепер вони почнуть з ним панькатися. Уроки! Треба, щоб уроки не припинялись! Вона повинна забути свої побоювання, а Джун повинна задушити свої почуття. Вона вже зробила це раз, того дня, коли довідалася про смерть Босіні; якщо змогла тоді, то, певна річ, зможе й тепер. Чотири роки, як її зневажено, — не по-християнському так довго таїти в серці образу. У Джун сильна воля, але в нього сильніша, бо йому вже недовго жити. Айріні має м'яку вдачу, вона, напевно, зробить це задля нього, подолає свої вагання, щоб не завдавати йому болю! Треба, щоб уроки не припинялися; тоді все буде гаразд. І, нарешті запаливши сигару, він почав міркувати, як усе їм розповісти, як пояснити цю дивну приязнь; як замаскувати, приховати від них правду, що йому несила втратити змогу споглядати красу. Ага! Голлі! Голлі любить її, Голлі подобаються уроки. Вона його врятує, його крихітка! І від цієї щасливої думки на душі в нього стало спокійно, і він уже сам дивувався, чого було так страшенно тривожитись. Не треба тривожитись, від тривоги його завжди охоплює якась дивна кволість і йому здається, наче він наполовину вийшов із власного тіла.
Того вечора після обіду йому знову запаморочилося в голові, хоч він і не зомлів. Він не подзвонив, знаючи, що зчиниться метушня і його завтрашня мандрівка до міста приверне ще більшу увагу. Коли людина постаріє, весь світ змовляється проти неї, щоб обмежити її свободу, і навіщо? — тільки для того, щоб трохи довше вдержати душу в тілі. Він не згоден на це — такою ціною. Один тільки Балтазар бачив, як він потроху очунював; занепокоєно стежив, як господар підійшов до буфета й випив коньяку, замість того щоб дати йому печива. Коли зрештою старий Джоліон відчув, що зможе подолати сходи, він пішов до себе й ліг спати. І хоча зранку ноги його були наче не свої, думка про вечір підбадьорювала його і додавала сили. Для нього завжди була велика втіха почастувати її добрим обідом: він мав підозру, що вдома вона недоїдає; а потім у опері дивитися, як її очі яснішають і сяють, як мимоволі усміхаються уста. Живеться їй не дуже весело, і це ж востаннє він зможе її розважити. Проте, складаючи речі в саквояж, він піймав себе на думці, що волів би уникнути стомливого перевдягання до обіду, а також зусилля, потрібного, щоб розповісти їй про повернення Джун.
Того вечора йшла «Кармен», і він вирішив повідомити новину під час останнього антракту, інстинктивно відкладаючи розмову до останньої хвилини. Вона сприйняла звістку спокійно, але якось дивно; сказати правду, він не знав, як вона її сприйняла, бо зразу ж загриміла бурхлива музика і довелося замовкнути. Маска закрила її обличчя, та маска, за якою відбувалося багато такого, чого він не знав. Певна річ, вона хоче обміркувати все це на дозвіллі. Він її не підганятиме, бо завтра вдень вона приїде на урок, і він побачиться з нею, коли вона звикне до цієї думки. У кебі він говорив тільки про Кармен, колись йому доводилося бачити кращих, але й ця непогана. Коли він узяв її руку, щоб попрощатися, вона швидко нахилилась і поцілувала його в чоло.
— Прощавайте, дядечку Джоліоне, ви були такі ласкаві до мене.
— Ну що ж, до завтра, — мовив він. — На добраніч. Спокійного сну.
Вона стиха відказала:
— Спокійного сну!
І у вікні кеба, що вже рушив, він побачив її обернене до нього обличчя і руку, що простяглася і наче завмерла.
Він поволі йшов коридором, шукаючи свій номер. Щоразу йому давали інший, і він не міг звикнути до цих «шикарних» спалень із новими меблями і сіро-зеленими килимами з рожевими трояндами. Спати йому не хотілося, і в голові весь час звучала клята хабанера. Французьку мову він ніколи не знав настільки, щоб розібрати слова, але зміст її він розумів, якщо вона взагалі мала який-небудь зміст; циганська пісня — дика й незбагненна. А проте в житті й справді існує дещо таке, що руйнує всі наші задуми й плани і що примушує чоловіків і жінок танцювати під свою дудку. І він лежав, вдивляючись запалими очима в темряву, де панувало незбагненне. Тобі здається, що ти тримаєш у руках життя, а воно вислизає, хапає тебе за карк, пхає тебе сюди, пхає туди, а потім, чого доброго, ще й скрутить тобі в'язи! Мабуть, воно хапає так само навіть зорі, стукає їх носами й кидає в різні боки, і немає кінця його витівкам. П'ять мільйонів людей у цьому безглуздому величезному місті, і всі вони в полоні цієї сили. Життя — наче жменька сухих горошин, що підстрибують на столі, коли стукнеш по ньому кулаком. Ет! Йому вже не довго доведеться підстрибувати — скоро він спочине цілющим довгим сном!