Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Назви його Катоном, — сказав Джордж — Це буде з біса пікантно!
Він щойно виграв десять фунтів, поставивши на коня, що мав таке ім'я.
— Катон! — повторив Дарті; вони вже трохи хильнули, як казали вже навіть у ті часи. — Це не християнське ім'я.
— Гей! — гукнув Джордж лакея в коротких штанях. Принесіть мені з бібліотеки Британську енциклопедію на літеру К.
Лакей приніс.
— Ось бачиш! — сказав Джордж, показуючи сигарою — Катон Публіус Валеріус, син Віргілія й Лідії. Саме те, чого вам треба, Публіус Валеріус — ім'я цілком християнське.
Повернувшись додому, Дарті розповів про це Вініфред. Вона була в захваті. Ім'я було «шикарне». І дитину назвали Публіусом Валеріусом, хоча згодом виявилося, що це не той славетний Катон, а зовсім інший. Проте 1890 року, коли маленькому
В дев'ятнадцять років це був гнучкий веснянкуватий хлопець, з великим ротом, сірими очима з довгими темними віями й привабливою усмішкою, який добре знав те, чого йому не слід було знати, і не робив того, що треба було робити. У школі мало хто з хлопців був під такою загрозою виключення, як він — веселий шибайголова. Поцілувавши матір і вщипнувши Імоджен, Вел побіг нагору, перестрибуючи через три східці, і збіг униз, перестрибуючи через чотири, вже перевдягнений до обіду. Йому страшенно шкода, але його «тренер», який також приїхав до міста, запросив його пообідати в клубі «Оксфорд і Кембрідж»; не піти незручно — чоловік образиться. Вініфред відпустила його, засмучена, але горда. Вона хотіла, що він побув дома, але їй було дуже приємно, що репетитор так його любить. Ідучи, він підморгнув Імоджен і сказав:
— Слухай, мамо, хай мені зварять двоє куликових яєчок — я бачив їх у кухні. Знаменита буде вечеря. І, між іншим, — у тебе є гроші? Мені довелося позичити п'ятірку у старого Снобі.
Вініфред, замилувано дивлячись на нього пильним поглядом, відповіла:
— Ти, синку, занадто розкидаєшся грішми. І, в кожному разі, сьогодні тобі не треба віддавати свій борг: адже ти його гість.
Який він гарний і стрункий у білій жилетці, які темні, пухнасті вії!
— Але ж, мамо, ми, може, підемо до театру, і, мабуть, мені доведеться заплатити за квитки. У нього грошей не густо.
Вініфред дістала п'ять фунтів і сказала:
— Ну що ж, може, краще віддати йому борг. Але тоді не треба платити за квитки.
Вел сховав гроші в кишеню.
— Якщо я віддам борг, то квитки купити не зможу, — відповів він. — На добраніч, мамусю.
Він вийшов, високо підвівши голову в хвацько збитому набакир капелюху, жадібно вдихаючи повітря Пікаділлі, як випущений на волю молодий пес. Тут є де розгулятися! Не те що в тому затхлому нудному закутку!
Він зустрівся зі своїм «репетитором» не в «Оксфорді й Кембріджі», а в «Цапиному клубі». «Репетитор» був старший за нього на рік вродливий хлопець із гарними карими очима, гладеньким темним волоссям, маленьким ротом, овальним обличчям; млявий, бездоганно вбраний, до міри незворушний; один із тих юнаків, що без усякого зусилля підкоряють товаришів своїм моральним впливом. Його мало не вигнали зі школи за рік до Вела, ось уже рік він був студентом Оксфорда, і Велові він здавався осяяним ореолом. Прізвище його було Крам, і ніхто не вмів швидше за нього тринькати гроші. Здавалося, що це єдина мета його життя, — і юний Вел був тим просто зачарований. Однак у душі його часом прокидався Форсайт, питаючи, на що ж витрачені ті гроші.
Хлопці спокійно пообідали, стильно й зі смаком; після двох пляшок вина вони закурили сигари й, вийшовши з клубу, подалися в «Ліберті», де взяли квитки в крісла партера. Але для Вела і звуки веселих пісень, і видовище гарненьких ніжок затуманювались і зникали, затьмарені похмурими думками, що йому ніколи не пощастить зрівнятися зі спокійною елегантністю денді Крама. У нього збудився потяг до ідеалу, а коли з'являється цей потяг — то прощай, спокою. Рот у нього занадто великий, жилетка не найкращого крою, штани без тасьми, а світло-сірі рукавички не прострочені чорною ниточкою. Крім того, він занадто часто сміється — Крам, той ніколи не сміється, він тільки усміхається, ледь підводячи свої рівні темні брови, так що вони утворюють дугастий дашок над його
— Вистави триватимуть іще півгодини. Ходімо в «Пандемоніум».
Вони взяли візника, щоб проїхати сотню ярдів, заплатили по сім з половиною шилінгів за стоячі місця і зайшли в театр. Саме в таких дрібницях, в такій цілковитій зневазі до грошей Крам виявляв незрівнянну витонченість своєї натури. Балет уже закінчувався, до того ж трупа виступала востаннє, і протиснутися наперед було майже неможливо. Чоловіки й жінки скупчилися біля бар'єра в три ряди. Вир і блиск на сцені, напівтемрява, змішаний дух тютюнового диму і жіночих парфумів, дивна вабливість людського гурту, завжди різношерстого на таких виставах, — все це розвіяло ідеалістичні поривання юного Вела. Він захоплено глянув у обличчя молодій жінці, побачив, що вона не дуже молода, і зразу відвів погляд. О де ти, Цінтіє Дарк! Рука молодої жінки ненароком торкнулася його руки; на нього війнуло пахощами мускусу й резеди. Вел позирнув на неї скоса крізь свої довгі вії. Може, вона все-таки молода. Вона наступила йому на ногу і вибачилась. Він відповів:
— Прошу. Правда ж, гарний балет?
— О, я вже досхочу на нього надивилася. А ви?
Юний Вел усміхнувся своєю широкою чарівною усмішкою. Далі він не пішов — усе це здавалось йому ще не досить переконливим. Форсайт у ньому вимагав певніших доказів. А на сцені балет сплітався в калейдоскопі сніжно-білих, червонясто-рожевих, смарагдово-зелених і фіолетових узорів, а потім раптом застиг непорушною мерехтливою пірамідою. Вибухли оплески, вистава скінчилася. Коричнева завіса опустилась. Півколо чоловіків і жінок перед бар'єром розпалося, рука молодої жінки притиснулась до Велової руки. Трохи віддалік веселий натовп збився довкола якогось чоловіка з червоною гвоздикою в петельці. Вел знову позирнув на молоду жінку; вона дивилася в той бік. Троє чоловіків, узявшись під руки, пробиралися крізь натовп хисткою ходою. Середній, у білій жилетці, з червоною гвоздикою в петельці і з чорними вусами, трохи похитувався. Голос Крама промовив повільно й спокійно:
— Подивися на того шалапута. Добряче він набрався!
Вел повернувся; «шалапут» вивільнив руку і показував просто на них. Крамів голос промовив, як завжди, спокійно:
— Здається, він тебе знає.
— Гей! — озвався «шалапут». — Дивіться, хлопці! Ось мій синочок-гультяй!
Вел упізнав: це був його батько. Хлопець ладен був провалитися крізь червоний килим. Не тому, що зустрів батька в такому місці, навіть не тому, що той «набрався», а почувши Крамове слово «шалапут», яке вразило його, наче прозріння, і тієї ж миті виявило перед ним усю правду. Атож, його батько таки шалапут, досить тільки глянути на його вродливе смагляве обличчя, на червону гвоздику в петельці, на його розгонисту, самовпевнену ходу. І, не кажучи ані слова, він сховався за молоду жінку й кинувся до виходу. Ззаду його гукнули: «Веле!», — але він збіг застеленими товстим килимом сходами повз капельдинерів і вискочив надвір.
Соромитися рідного батька — для юнака це, мабуть, найтяжче з усіх переживань. Коли Вел чимдуж біг від театру, йому здавалося, що його кар'єра скінчилася, перш ніж встигла розпочатись. Хіба він тепер зможе поткнутися в Оксфорд, зустрітися з тими хлопцями, блискучим Крамовим товариством, яке, звичайно, знатиме, що його батько «шалапут»! За одну мить він зненавидів Крама. Хто такий, у біса, цей Крам? Яке він мав право обізвати так його батька? Якби цієї миті Крам опинився поруч, він би його збив із ніг Його батько, рідний батько! До горла йому підступив клубок, і він застромив руки глибоко в кишені пальта. До біса Крама! У нього з'явилася шалена ідея побігти назад. Знайти батька, взяти його під руку і пройти з ним перед Крамом; проте він одразу відкинув її і попрямував далі по Пікаділлі. Дорогу йому заступила якась молода жінка.