Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

— Слухай-но, друже, ти, очевидно, наробиш боргів; в такому разі, прошу тебе, одразу скажи мені. Звичайно, я їх сплачу. Але запам'ятай, що той, хто розплачується за все сам, зберігає свою самоповагу. І якщо позичатимеш гроші, то тільки в мене, гаразд?

І Джоллі відповів:

— Добре, тату. — І він справді ніколи ні в кого не позичав.

— І ще одне. Я не дуже знаюся на питаннях моралі тощо, але хочу сказати тобі таке. Перш ніж ти вирішиш щось зробити, завжди варто поміркувати, чи не вразиш ти іншу людину більше, ніж це конче потрібно.

Джоллі замислився, кивнув головою і потиснув батькові руку А Джоліон подумав: «Не знаю, чи мав я право сказати йому це». Він завжди боявся втратити мовчазну довіру, що її вони відчували один до одного: він пам'ятав, як на довгі роки втратив довіру свого батька і як їх потім зв'язувала тільки любов без справжньої духовної близькості. Він, без сумніву, недооцінив того, що дух часу змінився

з 1865 року, коли він вступив до Кембріджа; можливо, він також недооцінив і синової здатності зрозуміти всю його безмежну толерантність. Саме через цю толерантність, а може, й через свій скептицизм він завжди ставився до Джун з такою дивною осторогою. Вона була особа дуже рішуча, завжди так добре знала, чого їй треба, так наполегливо прагнула до своєї мети, але потім, здобувши бажане, часто випускала його з рук, наче гарячу картоплину. Її мати мала таку саму вдачу, звідки й почалося все лихо. Звичайно, його суперечності з дочкою годі було зрівняти з тими суперечностями, які виникли між ним і його першою дружиною. Дивні риси дочки можуть викликати поблажливу посмішку, дивні риси дружини не викликають поблажливої посмішки. Бачити, як Джун, стиснувши щелепи, домагається свого, здавалося річчю звичайною, бо її прагнення ніколи не обмежували Джоліонової свободи єдине, на захист чого він би виступив, не менш рішуче стиснувши щелепи, і то чималі, під тією сивуватою борідкою. До того ж Джун ніколи не давала приводу для серйозних суперечок. Усе вдавалося залагоджувати жартома, що він часто й робив. Але найприкріше для нього було те, що Джун ніколи не тішила його естетичного почуття, хоч і незрозуміло чому, вона мала волосся кольору червоного золота, очі сині, як у вікінгів, і в погляді у неї проблискував войовничий запал. От Голлі, та була зовсім інша — лагідної, спокійної вдачі, тиха, ласкава, а в глибині у неї десь ховалося грайливе чортеня. Він з великою цікавістю стежив за своєю молодшою дочкою, коли вона ще здавалася незграбним каченям. Чи вийде з неї лебідь? Її смагляве овальне обличчя, сірі замислені очі з довгими темними віями наче й давали надію на це і наче й ні. Тільки цього останнього року він міг сказати напевно: так, вона стане лебедем, чорним, тихим, сором'язливим, але справжнім лебедем. Їй минуло вісімнадцять років, і мадемуазель Бос пішла від них, — після одинадцяти років, сповнених безнастанними згадками про «добг'е вихованих, маленьких Тейлорів», ця достойна дама перейшла в іншу родину, чиє лоно буде тепер розтривожене її згадками про «добг'е вихованих маленьких Форсайтів». Вона навчила Голлі розмовляти французькою мовою вільно, як і сама.

Хоча портретист із Джоліона був не дуже добрий, проте він уже тричі малював свою молодшу дочку і 4 жовтня 1899 року взявся малювати її вчетверте, коли йому принесли візитну картку, від якої його брови зразу високо звелися вгору:

МІСТЕР СОМС ФОРСАЙТ

«ПРИТУЛОК», «КЛУБ ЗНАВЦІВ»,

МЕЙПЛДЕРГЕМ. СЕНТ-ЛЖЕЙМС.

Але тут ми перериваємо сагу про Форсайтів і повертаємося на кілька років назад…

Прибути з довгої мандрівки по Іспанії в дім, де всі вікна запнуті завісами, до маленької дочки, що аж заходиться слізьми, до улюбленого батька, який спочиває останнім спокійним сном, — усе це не могло не закарбуватися навіки в пам'яті такої вразливої і чутливої людини, як Джоліон. До спогадів, про цей сумний день домішувалося також відчуття якоїсь таємниці, пов'язаної із смертю того, чиє життя було таке впорядковане, врівноважене і бездоганне. Здавалося неймовірним, що батько міг раптово піти в небуття, не попередивши якось про свій намір, не сказавши останнього слова синові, не попрощавшись. А безладні розповіді маленької Голлі про «леді в сірому» і мадемуазель Бос про якусь мадам Еран (так вона вимовляла це прізвище) оповивали все, що сталося тут, немовби туманом, який трохи розвіявся, коли він прочитав батькову духівницю і додану до неї приписку. Як виконавець духівниці він зобов'язаний був повідомити Айріні, дружину свого двоюрідного брата Сомса, про те, що їй відписано на довічне користування проценти з п'ятнадцяти тисяч фунтів. Він зробив їй візит, щоб довести до її відома, що вкладені в акції Індійської компанії гроші, з яких мають іти належні їй проценти, даватимуть близько 430 фунтів річного прибутку, вільних від прибуткового податку. Це втретє він бачив її, дружину свого кузена Сомса, — якщо вона й досі була його дружиною, в чому він аж ніяк не був певен. Він згадав, як йому довелося побачити її в Ботанічному саду, коли вона сиділа на лавці, чекаючи Босіні, — чарівна, покірлива жінка, що нагадала йому Тіціанову «Небесну любов», і згодом, коли батько послав його на Монпельє-сквер після того, як вони довідалися про смерть Босіні. Він і досі виразно пригадував її раптову появу на порозі вітальні того

вечора — її вродливе обличчя, на якому нараз спалахнула шалена надія і яке потім знов закам'яніло від одчаю; пригадував, як йому стало її жаль, Сомсову люту посмішку, його слова: «Ми не приймаємо», — і як грюкнули перед ним двері.

Тепер, зустрівшися з нею втретє, він побачив ще прекраснішу постать і ще вродливіше обличчя — в ньому тепер не відбивалася шалена надія і відчай. Дивлячись на неї, він подумав: «Атож, такою жінкою батько не міг не захоплюватися». І дивна історія останнього золотого літа, яке пережив його батько, поволі стала зрозумілою для нього. Вона розповідала про старого Джоліона з пошаною, і в неї на очах блищали сльози.

— Він поставився до мене так дивовижно ласкаво, сама не знаю чому. В нього було таке гарне і сповнене спокою обличчя, коли він сидів у кріслі під деревом: адже я перша до нього підійшла. Чудовий був день. Мабуть, щасливішого кінця годі собі уявити. Якби всі ми могли так піти з життя.

«Щира правда! — подумав він. — Всі ми хотіли б піти з життя в розквіті літа, коли краса йде до* нас по зеленій траві».

І, озирнувши маленьку, майже порожню вітальню, він запитав, що вона збирається тепер робити.

— Я потроху вертаюся до життя, кузене Джоліоне. Як добре мати власні гроші. У мене їх ніколи не було. Мабуть, я й далі житиму в цьому помешканні: я до нього звикла. Але тепер я зможу поїхати до Італії.

— Авжеж! — пробурмотів Джоліон, дивлячись на її ледь усміхнені уста; вийшовши від неї, він думав: «На диво чарівна жінка! Шкода, що їй так не пощастило в житті. Я радий, що батько відписав їй ці гроші». Більше він із нею не зустрічався, але кожні три місяці підписував чек, адресований на її банк і сповіщав її про це запискою, яку посилав у помешкання в Челсі, і щоразу вона відповідала йому, звичайно з Челсі, але часом із Італії, отож кожний спогад про неї був нерозривно пов'язаний з ледь напахченим сірим аркушиком паперу, гарним прямим письмом і словами: «Любий кузене Джоліоне». А що він тепер став заможною людиною, то, підписуючи чек на невелику суму, часто думав: «Сподіваюся, вона якось зводить кінці з кінцями», — і поринав у туманні роздуми: як їй взагалі живеться в світі, де чоловіки не звикли минати красу, якою ніхто не володіє. Спочатку Голлі згадувала її час від часу, проте «леді в сірому» скоро блякнуть і зникають із дитячої пам'яті; а оскільки Джун завжди стискала губи в ті перші тижні після смерті дідуся, коли хтось вимовляв ім'я її колишньої подруги, то всякі розмови про неї припинилися. Щоправда, одного разу Джун цілком ясно висловила свої почуття:

— Я їй пробачила. Дуже рада, що вона тепер ні від кого не залежить…

Одержавши Сомсову картку, Джоліон сказав покоївці (лакеїв він не терпів):

— Проведіть його, будь ласка, в кабінет і перекажіть, що я зараз прийду. — І, глянувши на Голлі, він спитав — Ти пам'ятаєш «леді в сірому», яка давала тобі уроки музики?

— Пам'ятаю. А що? Може, вона приїхала?

Джоліон похитав головою і, мовчки надіваючи піджак замість полотняної блузи, раптом збагнув, що ця історія не для дівочих вух. Коли він ішов до кабінету, на його обличчі був досить-таки спантеличений вираз. Біля засклених дверей стояли й дивилися через терасу на дуб двоє — чоловік середнього віку і юнак; Джоліон подумав: «Хто цей хлопець? Адже дітей у них не було».

Старший повернувся. Зустріч цих двох Форсайтів другого покоління, що помітно втратило простодушність першого, в домі, який був побудований для одного, але став власністю і оселею другого, була позначена якоюсь настороженістю, що ховалася за їхніми намаганнями привітатися якомога сердечніше. «Може, він прийшов дізнатися про свою дружину?»— думав Джоліон. Сомс міркував: «Як мені розпочати?», а Вел, якого привели, щоб порушити кригу, стояв, неуважно роздивляючись цього «бородатого дивака» з-під своїх темних густих вій.

— Це Вел Дарті, — мовив Сомс, — син моєї сестри. Він оце поступив в Оксфорд. Я б хотів познайомити його з вашим хлопцем.

— Дуже шкода, але Джоллі поїхав. А ви в який коледж?

— Брейсноуз, — відповів Вел.

— Джоллі в Крайст-Черч, але він охоче провідає вас.

— Щиро вдячний.

— Голлі вдома, і якщо ви не проти знайомства з кузиною, то вона покаже вам будинок. Ви знайдете її в залі, за отими завісами. Я саме її малював.

Вел промовив іще раз «щиро вдячний» і зник, залишивши кригу між кузенами непорушеною.

— Я бачив на виставці ваші акварелі, — сказав Сомс.

Джоліона пересмикнуло. Ось уже двадцять шість років він не спілкувався з форсайтівським загалом, але в його уяві всі родичі були пов'язані з «Днем дербі» Фріта й естампами Лендсіра. Він довідався від Джун, що Сомс став аматором живопису, а це було навіть гірше. І тепер він відчув, що його проймає почуття якоїсь дивної відрази.

— Давно я вас не бачив, — сказав він.

— Атож, — відповів Сомс крізь стиснені зуби, — відколи… власне, я приїхав до вас поговорити саме з цього приводу. Кажуть, що ви її опікун.