Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ні, але він такий милий, — і вона нахилилася погладити собаку. Ніжна, струнка, з чорнявою простоволосою голівкою, з тонкою засмаглою шиєю і руками, вона здавалася Велові дивним чарівним створінням, яке раптом з'явилося перед ним і заступило все, що він знав досі.
— Коли помер дідусь, — сказала вона, — він два дні не хотів нічого їсти. Адже він бачив, як дідусь помирав.
— То це старий дядечко Джоліон? Мати завжди каже, що він був чудова людина.
— Так, чудова, — сказала Голлі просто й відчинила двері стайні.
В просторому стійлі стояла сріблисто-чала кобила, заввишки футів із п'ять, з довгим чорним хвостом і такою самою гривою.
— Це моя Русалка.
— О, конячка знаменита, — сказав Вел. — Але треба підрізати їй хвоста. Тоді вона буде ще краща. — І, впіймавши зосереджений погляд дівчини, він раптом подумав; «Може, й не варто його підрізати, якщо він їй подобається такий». І він глибоко вдихнув повітря стайні. — Коні чудова штука, еге ж? Мій тато… — він затнувся.
— Прошу? — мовила Голлі.
Бажання розповісти їй геть усе чисто мало не захопило його.
— Та не варто про це… Розумієте, він часом витрачає на них силу грошей. Я теж їх страх як люблю — і їздити верхи, і полювати. А ще мені подобаються перегони. Я хотів би сам брати участь у перегонах.
І, забувши про те, що в його розпорядженні лишився тільки один день, на який він призначив зустрічі двом своїм друзям, Вел раптом запропонував:
— Слухайте-но, якщо я завтра найму конячину, ви поїдете зі мною кататися в Річмонд-парк?
Голлі в захваті заплескала в долоні.
— Авжеж! Я так люблю їздити верхи! Але ж тут стоїть кінь Джоллі. Чому б вам не взяти його? Ось він. Ми можемо поїхати після чаю.
Вел нерішуче подивився на свої ноги в звичайних штанях. Він уявляв собі, як вона побачить його бездоганно одягненого, у коричневих чоботях і бедфордівських плисових штанях.
— Мені б не хотілося їздити на його коні, — сказав він. — Навряд чи це йому сподобається. До того ж, мабуть, дядечко Сомс хоче вже вирушати додому. Ні, не думайте, що я бігаю за ним хвостиком. У Bat, певно, немає дядечка? А лошачок нічого собі, — додав він, розглядаючи коня Джоллі, темно-гнідої масті, що поблискував білками очей. — У вас тут, мабуть, не полюють?
— Ні. Та мені й не до душі полювання. Звичайно, полювати цікаво, але то жорстока забава, правда ж? І Джун так гадає.
— Жорстока? — вигукнув Вел. — Дурниці. Хто така Джун?
— Моя сестра, зведена сестра, набагато старша за мене.
Вона обхопила руками морду коня Джоллі й потерлася носом об його ніс, стиха сопучи, що, здавалося, гіпнотизувало тварину. Вел дивився, як вона тулиться щокою до носа коня і поглядає на нього скоса блискучими очима. «Дуже миле дівча», — подумав він.
Вони верталися до будинку вже не такі балакучі, тепер у супроводі пса Балтазара, який тюпав так страшенно повільно, як ніхто на світі, і видимо сподівався, що вони не йтимуть швидше за нього.
— Місце тут чудове, — сказав Вел, коли вони спинилися під дубом, чекаючи, поки їх наздожене Балтазар.
— Атож, — сказала Голлі й зітхнула. — Але, звичайно, мені б хотілося побувати всюди. Я б хотіла бути циганкою.
— Так, цигани — це знаменито, — відповів Вел із певністю, яку він відчув тільки оце зараз. — А ви й справді таки схожі на циганку.
Обличчя Голлі раптом засяяло, наче темне листя, позолочене сонцем.
— Блукати по всьому світі, і все побачити, і жити просто неба — хіба це не розкіш!
— Поживемо й ми так! — сказав Вел. Авжеж! Поживемо!
— Це буде так гарно, ви та я, і більше нікого.
Голлі зміркувала, що це ніби не зовсім гаразд, і зашарілася.
— Ми неодмінно це зробимо, — вперто сказав Вел, але почервонів і собі. — Я вважаю, треба робити так, як тобі подобається. А що у вас там далі?
— Город, потім ставок, гай, а за ним ферма.
— Ходімо туди!
Голлі озирнулася на будинок.
— Мабуть, час уже пити чай. Он тато подає нам знак.
Вел, щось буркнувши, рушив услід за нею до будинку.
Коли вони знову зайшли в галерею, вигляд двох підстаркуватих Форсайтів, що пили чай, справив на них магічний вплив, і вони зовсім змовкли. Видовище було й справді разюче. Обидва кузени сиділи на канапці маркетрі, яка мала вигляд трьох з'єднаних крісел, оббитих сріблясто-рожевим шовком, а перед ними стояв низенький чайний столик. Вони відсунулися в різні боки, наскільки дозволяла канапка, і здавалось, посідали так, щоб не треба було дивитися один на одного; їли й пили вони більше, аніж розмовляли, — Сомсові начебто зовсім не смакувало печиво, що, проте, дуже швидко зникало, а Джоліонові ніби було трохи смішно з самого себе. Сторонній спостерігач навряд чи подумав би, що вони їдять жадібно, але обидва спожили таки чимало їжі. Коли молодше покоління дістало свою пайку, чаювання тривало далі у зосередженій мовчанці, аж поки Джоліон, закуривши сигарету, запитав Сомса:
— А як поживає дядечко Джеймс?
— Дякую, він зовсім немічний.
— Ми дивовижний рід, правда? Днями я взяв батькову родинну Біблію і вирахував середній вік десяти старих Форсайтів. Поки що він дорівнює вісімдесяти чотирьом рокам, а п'ятеро з них ще й досі живі. Вони, напевно, поб'ють рекорд, — і, лукаво позирнувши на Сомса, він додав — Ми з вами вже не з того тіста, що вони.
Сомс посміхнувся. «Невже ви гадаєте, ніби я визнаю, що я їм нерівня, — здавалося, казав він, — чи що я згоджуся віддати якусь власність, а надто своє життя?»
— Може, нам і пощастить дожити до їхнього віку, — вів далі Джоліон, — але ж знаєте, як заважає невпевненість у собі, і саме в цьому й полягає різниця між нашим поколінням і їхнім. Ми втратили певність. Як і коли з'явилася ця невпевненість, я не можу збагнути. Мій батько був уже трохи уражений нею, але, на мою думку, навряд чи хто-небудь інший із старих Форсайтів відчував її хоч трохи. Ніколи не бачити себе таким, як бачать тебе інші, — це чудовий засіб самозбереження. Вся історія останнього століття полягає в цій різниці між нами й ними. А між нами й вами, — додав він, дивлячись крізь кільце диму на Вела й Голлі, що почували себе ніяково під його допитливим поглядом, — буде якась інша різниця. Не знаю, яка саме.