Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Звичайно, — стиха мовив Вел, — якщо грошей буде досить. А скільки ж я матиму, дідусю?
— Триста п'ятдесят фунтів; це дуже багато. Коли я був такий, як ти, у мене майже нічого не було.
Вел зітхнув. Він сподівався дістати чотириста і боявся, що йому дадуть тільки триста.
— Не знаю, яку суму призначили твоєму юному кузенові, — мовив Джеймс, — він теж там навчається. Його батько багатий.
— А ви, дідусю, хіба ні? — зухвало спитав Вел.
— Я? — захвилювався Джеймс. — У мене стільки великих витрат. Твій батько… — І він замовк.
— У кузена Джоліона розкішний будинок. Ми їздили туди з дядечком Сомсом — стайні просто чудо.
— Ах! — Джеймс тяжко зітхнув, — Той будинок… Я наперед знав, що з цього вийде!
І він заглибився в похмурі роздуми над Тарілкою з риб'ячими кістками. Синова трагедія і той розбрат, який вона викликала в родині Форсайтів, і досі породжували в його душі
— Це той будинок, що його споруджено для дядечка Сомса? — і, коли вона ствердно кивнула, мовив — Бабусю, будь ласка, розкажіть мені про дядечка. Що сталося з тітонькою Айріні? Чи вона жива? Мені здалося, що сьогодні він дуже занепокоєний.
Емілі приклала палець до уст, але Джеймс почув слово «Айріні» і зразу нашорошив вуха.
— Що там таке? — озвався він, не донісши до рота кусника баранини. — Хто її бачив? Я знав, що нам іще не раз доведеться почути про неї.
— Ну ж бо, не хвилюйся, Джеймсе, — сказала Емілі. — Їж собі спокійненько. Ніхто нікого не бачив.
Джеймс поклав виделку.
— Отак воно завжди, мовив він. — Мабуть, я не доживу до того часу, коли ти мені що-небудь розкажеш. Сомс вирішив розлучитися?
— Дурниці, сказала Емілі з незрівнянним апломбом. — Сомс має досить здорового глузду, щоб цього не зробити.
Джеймс узяв у жменю свої довгі сиві баки й пригладив їх так, що вони закрили його кощаве горло.
— Вона… вона завжди була… мовив він, і на цій загадковій заяві розмова урвалася, бо саме зайшов Уормсон.
Але згодом, коли на зміну баранячому сідельцю подали солодке і фрукти, коли Вел одержав чек на двадцять фунтів і дідусів поцілунок, не схожий ні на який інший поцілунок у світі, — старечі уста припали до нього з якоюсь боязкою жадібністю, наче піддаючися слабкості, — він у холі спробував знову завести цікаву для нього розмову.
— Бабусю, розкажіть про дядечка Сомса. Чому він так наполягає, щоб мама розлучилася з батьком?
— Твій дядечко Сомс, — сказала Емілі голосом, у якому звучала перебільшена впевненість, — юрист, мій любий хлопчику. У цьому ділі він тямить більше за нас.
— Справді? — промурмотів Вел. — Але що ж таки сталося з тітонькою Айріні? Я пам'ятаю, вона була така вродлива.
— Вона… гм… — сказала Емілі, — повелася дуже непристойно. У нас не заведено про це говорити.
— Я не хочу, щоб усі в Оксфорді знали про наші справи! — вигукнув Вел. — Навіть подумати про це страшно. Чому не можна вгамувати батька, не виносячи цієї справи на люди?
Емілі зітхнула. Маючи стільки фешенебельних знайомств, вона весь час жила в атмосфері розлучень, — багато з тих, що колись сиділи за її столом, тепер ославилися на все місто Проте коли лиха слава стала загрожувати її власній родині це сподобалося Емілі не більше, аніж іншим. Але вона була на диво практична й смілива жінка і завжди віддавала перевагу реальним речам перед примарними видивами.
— Твоїй матері, Веле, буде краще, якщо вона зовсім звільниться, — сказала вона. — На добраніч, мій любий хлопчику, і не носи там, у Оксфорді, яскравих жилеток: вони вже вийшли з моди. Ось тобі невеличкий подарунок.
З п'ятьма фунтами в руці й теплотою в серці, бо він любив свою бабусю, Вел вийшов на Парк-лейн. Вітер розвіяв імлу, на тротуарі шаруділо осіннє листя, в небі сяяли зорі. Маючи стільки грошей у кишені, він відчув, що його охоплює спокуса «трохи розважитися»; проте не встиг він ступити й півсотні кроків у напрямку до Пікаділлі, як перед ним з'явилося сором'язливе обличчя Голлі та поважний погляд її очей, в глибині яких танцювали бісики, і він знову відчув, як його рука запалала від потиску її теплої, затягненої в рукавичку руки. «Цур йому! — подумав він. — Піду-но я краще додому!»
X. СОМС ВІТАЄ У СЕБЕ МАЙБУТНЄ
Кататися по річці було вже запізно, але погода видалася чудова, і під прижовклим листям і досі жевріло літо. Того недільного ранку Сомс раз у раз поглядав на обрій із свого садка на березі Темзи біля Мейплдергема. Він сам розставив квіти у плавучому будиночку і приготував човен, на якому після сніданку збирався покатати своїх гостей. Розкладаючи подушки з китайською вишивкою, він питав себе, чи хочеться йому поїхати в човні вдвох із Аннет. Вона дуже гарненька, то чи може він покластися на свою витримку, яка не дозволить йому сказати тих слів, що його зв'яжуть, не дозволить перейти межу розважливості? Троянди на веранді ще цвіли, ще зеленів живопліт, і майже не видно було ніяких ознак глибокої осені, що навіюють похмурий настрій; а проте він нервувався, непокоївся і був непевний того,
Мадам висловлювала своє захоплення стримано, як справжня француженка:
— Adorable! Le soleil est si bon! [23] І все тут si chic [24] , правда, Аннет? Мосьє справжнісінький Монте-Крісто.
Аннет упівголоса висловила свою згоду й подивилася на Сомса з виразом, якого він не міг збагнути. Він запропонував покататися на човні. Але катати двох жінок, одна з яких здавалася такою чарівною на китайських подушках, було не вельми приємно, — у глибині серця ворушився жаль за втраченими можливостями; отож вони тільки трохи проїхали до Пенгборна, а тоді помалу попливли назад за водою; час від часу осінній лист падав на Аннет або на чорну пишноту її матері. У Сомса було прикро на душі, його мучила думка «Як, коли, де мені сказати і що?» Вони ще навіть не знають, що він одружений. Сказати їм, що він одружений, — означає поставити під загрозу всі його плани; проте, якщо він не натякне їм виразно про свій намір просити руки Аннет, то її може підхопити хтось інший, перш ніж він буде вільний і дістане можливість посвататись до неї.
23
Adorable! Le soleil est si bon! — Пречудово! Сонце таке ласкаве! (Фр.)
24
si chic — Розкішне (фр.).
За чаєм, який вони обидві пили з лимоном, Сомс завів розмову про Трансвааль.
— Там буде війна, — сказав він.
Мадав Ламот забідкалась:
— Ces pauvres gens bergers! [25] Невже не можна дати їм спокій?
— Сомс посміхнувся — таке запитання здалося йому нісенітним.
Як ділова жінка вона повинна розуміти, що англійці не можуть поступитися своїми законними комерційними інтересами.
— То он воно як!
Проте мадам Ламот вважала, що англійці трохи лицемірні Вони говорять про справедливість і про своїх поселенців у Південній Африці, а про свої комерційні справи не згадують жодним словом. Мосьє перший пояснив їй, у чому річ.
25
Ces pauvres gens bergers! — Бідолашні пастухи! (Фр.)