Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

Підходячи до свого клубу, він нарешті зупинився купити газету. Заголовок проголошував: «Бури відмовляються визнати наш сюзеренітет!» Сюзеренітет! «Так само, як і вона! — подумав він. — Сюзеренітет! Він і досі належить мені по закону. Вона, мабуть, почуває себе страшенно самотньою в тому вбогому тісному помешканні!»

XII. НА ФОРСАЙТІВСЬКІЙ БІРЖІ

Сомс був членом двох клубів клубу «Знавці», який він зазначав на своїх візитних картках, але рідко відвідував і клубу «Поступ», якого він не зазначав на візитних картках, але до якого часто навідувався. Він вступив до цього ліберального

закладу п'ять років тому, переконавшися, що тепер майже всі його члени справжні консерватори серцем і кишенею, якщо не принципами. Дядечко Ніколас дав йому рекомендацію. В клубі була гарна читальня, опоряджена в адамівському стилі.

Зайшовши до клубу того вечора, він подивився на телеграфну стрічку, сподіваючись новин про Трансвааль, і помітив, що консолі упали від ранку на сім шістнадцятих. Він повернувся, щоб іти до читальні, але почув позаду голос.

— Ну, Сомсе, усе вийшло непогано.

Це був дядечко Ніколас у сюртуку, в сорочці з низько викоченим коміром і в чорній краватці, протягнутій крізь кільце. Господи, який він моложавий і бадьорий у вісімдесят два роки!

— Я гадаю, що Роджер був би задоволений, — провадив дядечко. — Все було влаштовано дуже добре. Блеклі? Треба запам'ятати надалі. З Бакстоном нічого не вийшло. Через цих бурів у мене геть зіпсований настрій: Чемберлен втягне нас у війну. Ти як гадаєш?

— Так, війни нам не минути, — пробурмотів Сомс.

Ніколас провів рукою по своїх худих, чисто виголених щоках, свіжих і рожевих після літнього лікування; губи його ледь відкопилились. Ці події оживили всі його ліберальні погляди.

— Я не маю довіри до цього чолов'яги, просто якийсь буревісник, та й годі. Будинки подешевшають, якщо буде війна. Ти матимеш багато мороки з Роджеровим майном. Скільки разів я говорив йому, що частину будинків треба продати. Але він був страшенно впертий.

«Обидва ви однакові!» — подумав Сомс. Та він ніколи не заходив у суперечку з жодним із своїх дядьків, зміцнюючи в такий спосіб їхню думку, що він має на в'язах голову, і зберігаючи за собою право порядкувати їхнім майном.

— У Тімоті мені сказали, — мовив Ніколас, притишивши голос, — що Дарті нарешті пішов з дому. Тепер твоєму батькові буде легше. За таким ледащом ніхто не жалкуватиме Сомс знову кивнув головою. Якщо існувало що-небудь, на чому всі Форсайти цілком погоджувалися, то це була думка про Монтегю Дарті.

— Не сидіть склавши руки, — сказав Ніколас, — а то він знову повернеться. Нехай Вініфред зразу вирве цей зуб На віщо зберігати те, що зовсім зіпсувалося.

Сомс подивився на нього скоса. Його нерви, напружені сьогоднішньою зустріччю з Айріні, підказали йому думку, що в цих словах є натяк на нього самого.

— Я дав їй таку саму пораду, — мовив він коротко.

— Ну, — сказав Ніколас, — мене чекає коляска. Пора вже додому. Щось я трохи нездужаю. Передавай привіт батькові.

І, віддавши цим належне кровним зв'язкам, він спустився своєю юнацькою ходою у вестибюль, де молодший швейцар закутав його в хутро.

«За моєї пам'яті дядечко Ніколас завжди трохи нездужав, — думав Сомс— А вигляд у нього завжди такий, наче він житиме вічно. Оце родина! Якщо судити з нього, то у мене попереду ще тридцять вісім років здоров'я. І я не хочу їх марнувати» І, підійшовши до дзеркала, він став розглядати своє обличчя. Якщо не зважати на одну-дві зморшки та на дві-три сиві волосини у підстрижених темних вусах, хіба він постарішав більше за Айріні? Вони у розквіті віку — і він, і вона — обоє. І в нього промайнула химерна думка. Дурниця! Нісенітниця! Але думка вернулася знову. І, стривожений її настирливістю, як буваєш стривожений, коли тебе морозить раз у раз, що віщує гарячку, він сів на кімнатну вагу. Сто п'ятдесят чотири фунти! За двадцять років його вага не змінилася навіть на два фунти. Скільки їй років? Майже тридцять сім — у такому віці ще можуть бути

діти, звичайно, можуть! Їй буде тридцять сім дев'ятого числа наступного місяця Він добре пам'ятає її день народження — він завжди свято шанував цей день, навіть той, останній, незадовго перед тим, як вона покинула його і коли він був майже певен, що вона його зраджує. Чотири рази її день народження святкували в його домі. Він завжди чекав цього дня з нетерпінням, бо своїми подарунками сподівався заслужити хоч якоїсь вдячності, хоч трохи душевного тепла. Крім, звичайно, того останнього дня народження, коли він піддався спокусі і переступив межі своєї святобливості. І він відігнав цей спогад. Пам'ять ховає трупи давніх вчинків під купою сухого листя, з-під якого вони тільки невиразно бентежать наші почуття. І раптом він подумав: «А що, як я пошлю їй подарунок на день її народження? Зрештою, ми ж християни! Може б, я… може б, ми знову поєдналися!» І, все ще сидячи на вазі, він глибоко зітхнув. Аннет! Так, але між ним і Аннет — неминучість цього клятого розлучення! І як усе це владнати?

«Чоловік завжди може домогтися цього, якщо візьме провину на себе», — сказав Джоліон.

Проте з якої речі він повинен брати на себе цей бруд і заплямувати свою бездоганну репутацію, репутацію твердої підпори закону? Це несправедливо! Це донкіхотство! Цілих дванадцять років вони не живуть разом, і за цей час він не робив ніяких кроків, щоб здобути свободу, а тепер уже пізно використати як підставу для розлучення її стосунки з Босіні. Не вживши своєчасних заходів, щоб розлучитися з нею, він сам поставив себе у таке становище, з якого навряд чи вдасться викрутитися, навіть коли йому пощастить довести її провину, що тепер майже неможливо. До того ж його гордість ніколи не дозволить йому послатися на ту давню історію, бо він уже й так зазнав через неї багато страждань. Ні! Тільки нова подружня зрада, але вона каже, що нічого не було; і він майже… майже вірить їй. Немає виходу! Немає ніякого виходу!

Він устав із глибокого сидіння, оббитого червоним оксамитом, почуваючи себе так, наче йому зсудомило нутрощі. З таким відчуттям ніколи не пощастить заснути. І, знову надівши, пальто й капелюха, він вийшов з клубу й подався у східну частину міста. На Трафальгар-сквер він почув якийсь дивний гамір, що, чимраз наближаючись, долинав до нього із Стренда. Виявилося, що його зчинив гурт газетярів; вони кричали так гучно, що не можна було розібрати жодного слова. Він зупинився, прислухаючись, і один із них підбіг до нього, вигукуючи:

— Купуйте газету! Екстрений випуск! Ультиматум Крюгера! Оголошено війну!

Сомс купив газету. Ось воно, екстрене повідомлення! Перша його думка була: «Для бурів це справжнє самогубство». Друга думка: «Чи я продав усе, що треба?» Коли щось лишилося, то вже пізно — завтра в Сіті буде паніка. Він проковтнув цю думку, визивно труснувши головою. Цей ультиматум — страшенне зухвальство; він воліє зазнати збитків, аніж змиритися з ним. Вони хочуть, щоб їх провчили, і ми їх провчимо; але треба принаймні три місяці, щоб вони прийшли до тями. Там немає війська: наш уряд завжди ловить гав! Хай їм біс, цим газетним писакам! Нащо будити людей серед ночі? Можна було б почекати до ранку. І він з тривогою подумав про батька. Хлопчаки здіймуть галас і на Парк-лейн. Підкликавши кеб, він сів і звелів їхати туди.

Джеймс і Емілі щойно пішли до спальні, і, повідомивши новину Уормсонові, Сомс уже рушив був до сходів, але потім зупинився й запитав:

— Якої ви думки про це, Уормсоне?

Дворецький перестав чистити Сомсів циліндр і, трохи схилившись наперед, стиха сказав:

— Звичайно, сер, у бурів немає ніякої надії вистояти, але я чув, що вони дуже влучно стріляють. Мій син служить у Інніскіллінзькому полку.

— Ваш син, Уормсоне? А я й не знав, що ви одружені.

— Авжеж, сер. Я ніколи про це не розповідаю. Мабуть, його теж пошлють туди.