Сага про Форсайтів
Шрифт:
Легенький подив від несподіваного відкриття, що він знає так мало про людину, що її, як йому здавалося, він знає так добре, розвіявся іншим легеньким подивом — новим несподіваним відкриттям, що війна може зачепити когось особисто. Народившись у рік, коли спалахнула Кримська війна, він почав пам'ятати себе вже після того, як придушили повстання в Індії; численні дрібні війни, які відтоді вела Британська імперія, були суто професійні й зовсім не стосувалися Форсайтів і того, що вони уособлювали в державі. Звичайно, ця війна буде така сама. Проте він швидко перебрав у пам'яті всю родину. Двоє Гейменів, він чув, приписані до якогось кавалерійського полку — це приємно згадати, в цьому є якийсь аристократизм; мундири у них сині із сріблом — принаймні раніше такі були, — і вони їздять верхи. А Арчібальд, він пригадує, вступив був до ополчення, проте ненадовго, бо Ніколас, його батько, почав нарікати, що син, мовляв, не робить ніякого діла, «а тільки походжає, як той павич, у своєму мундирі». Нещодавно він чув від когось, що старший син молодого Ніколаса, дуже молодий Ніколас, пі шов у військо добровольцем. «Ні, — думав Сомс, поволі йдучи нагору сходами, — нема чого непокоїтись!»
Він зупинився на площадці біля дверей, що вели до спальні й туалетної кімнати батьків, вагаючися, чи слід йому зайти і заспокоїти їх. Відчинивши вікно на сходах, він прислухався. З Пікаділлі долинав тільки звичайний вуличний гамір, тож, подумавши: «Якщо цих автомобілів намножиться, то зміняться ціни на будинки», — він уже хотів був піднятися вище, до своєї кімнати, що її завжди тримали готовою для нього, коли раптом почув удалині хрипкий голос газетяра. От тобі маєш: зараз він пробіжить під їхніми вікнами! Сомс постукав у двері й зайшов.
Батько напівлежав на ліжку, нашорошивши вуха, що стирчали з-під сивого волосся, яке Емілі так гарно підстригала. Він лежав рум'яний і такий чистенький, під білим простиралом, спершись на подушку, з якої двома вістрями стирчали його високі, кощаві плечі, прикриті нічною сорочкою. Тільки його очі, сірі й недовірливі, із зморшкуватими повіками, перебігали від вікна до Емілі, — одягнена в халат, вона ходила по кімнаті, натискаючи на гумову грушу, прикріплену до флакона. В кімнаті ледь пахло одеколоном, який вона розбризкувала.
— Все гаразд, — сказав Сомс, це не пожежа. Просто бури оголосили війну.
Емілі спинилась.
— Ой! — тільки й сказала вона і подивилася на Джеймса.
Сомс теж поглянув на батька. Той сприйняв новину зовсім не так, як вони чекали, — його ніби заполонила якась невідома їм думка.
— Гм! — раптом промимрив він. Я не доживу і не побачу, чим усе це скінчиться.
— Дурниці, Джеймсе! До різдва буде по всьому.
— Що ти тямиш у цьому? — суворо відказав Джеймс. — Приємна новина, та ще й у таку пізню пору! — і він поринув у мовчанку, а дружина й син стояли, наче заворожені, чекаючи, що він зараз скаже: «Ні в чому немає певності, хтозна, що воно діється. Я давно знав, що так воно й буде!» Але він мовчав. Його сірі очі бігали по кімнаті, очевидно, нічого не помічаючи; потім простирало заворушилося, і раптом під ним випнулися гострі коліна.
— Треба послати туди Робертса. Все це накоїв Гладстон зі своєю Маджубою.
Обоє слухачів почули щось незвичайне в його голосі, ніби якесь щире хвилювання. Здавалося, він говорив: «Мені вже ніколи не доведеться побачити мою країну в мирі й злагоді. Я помру, так і не дізнавшися, що вона перемогла». Хоч вони й знали, що Джеймсові не можна хвилюватись, а проте були зворушені. Сомс підійшов до ліжка й погладив батькову руку, яка вистромилася з-під простирала, довга, помережана жилами.
— Запам'ятайте мої слова! — сказав Джеймс— Консолі дійдуть до номінальної вартості. А Вел з великого розуму може записатися добровольцем.
— Та заспокойся, Джеймсе! — вигукнула Емілі. — Слухаючи тебе, можна подумати, що й справді є якась небезпека.
На цей раз її лагідний голос, здавалося, заспокоїв Джеймса.
— Еге ж, — промимрив він, — я давно казав вам, що так воно й буде. Звичайно, я нічого не знаю, бо ніхто нічого мені не розказує. Ти ночуєш у нас, мій хлопчику?
Криза минула, тепер його збудження перейде в звичайну для нього тиху тривогу; і, запевнивши батька, що він ночуватиме тут, Сомс потиснув йому руку і пішов до своєї кімнати.
Наступного дня у Тімоті зібралося стільки гостей, скільки не бувало вже багато років. Власне кажучи, не піти туди в цей час, коли сталася подія, що сколихнула всю націю, було майже неможливо. Не те щоб була якась небезпека — точніше, небезпека була якраз така, що виникла потреба запевняти одне одного, ніби немає ніякої небезпеки.
Ніколас завітав туди ще зранку. Він бачив Сомса вчора ввечері — Сомс сказав йому, що війни не минути. Цей старий Крюгер вижив з розуму — йому вже не менше як сімдесят п'ять років! (Самому Ніколасові було вісімдесят два). Що сказав на це Тімоті? Після Маджуби його мало не побив грець. Ці бури підлі загарбники! Темнокоса Френсі, що з'явилася слідом за ним, зразу ж, як і годилося вільнодумній Роджеровій дочці, зайшла з ним у суперечку, докинувши.
— Хто б уже говорив, дядечку Ніколасе! Наші поселенці дадуть їм два очки вперед, хіба ні?
Два очки вперед! Де вона набралася цих нових висловів? Не інакше, як у свого брата Джорджа.
Тітонька Джулі вважала, що Френсі не годиться казати таких речей. Небіж любої місіс Мак-Ендер, Чарлі Мак-Ендер, теж поселенець, а проте аж ніяк не можна назвати його загарбником. На це Френсі відповіла одним із своїх не зовсім пристойних дотепів, які вона, проте, любила часто повторювати:
— В нього батько шотландець, а мати відьма.
Тітонька Джулі затулила вуха, хоч і запізно, а тітонька Гестер посміхнулась; що ж до дядечка Ніколаса, то він насупився: чужий дотеп ніколи не припадав йому до смаку. Цієї миті ввійшла Меріен Твітімен, а зразу за нею з'явився молодий Ніколас. Побачивши сина, Ніколас підвівся.
— Ну, мені пора, — сказав він. — Нік вам розтлумачить, хто виграє ці перегони.
І, пустивши шпильку своєму старшому синові, котрий, як підвалина непомильності й директор страхової компанії, захоплювався спортом не більше, ніж його батько, він пішов. Любий братик Ніколас. Які перегони він мав на увазі? Чи це тільки один із його жартів? Як на свій вік він тримається пречудово! Скільки грудочок цукру покласти любій Меріен? А як там поживають Джайлс і Джесс? Тітонька Джулі висловила побоювання, що для їхнього полку тепер настануть гарячі часи — його пошлють охороняти узбережжя, хоча, звичайно, у бурів немає кораблів. Але ж ніхто не може поручитися, чи не вкоять чого при нагоді французи, особливо після того жахливого інциденту в Фашоді [27] , який вразив Тімоті так прикро, що він кілька місяців не купував консолей. Подумати тільки, які ці бури страшенно невдячні — після всього, що для них зроблено: ув'язнили доктора Джемсона [28] , а він така чудова людина, це й місіс Мак-Ендер не раз говорила. До того ж на переговори з ними послали такого розумного чоловіка, як сер Альфред Мілнер. Не розуміє вона, чого їм треба. ©
27
Фашоді — Місто в Судані, захоплене 1898 р. французами (згодом французи змушені були повернути його англійцям).
28
Джемсон — управитель англійської Південноафриканської компанії.
Але цієї хвилини стався один із тих сенсаційних випадків, що їх так цінували у Тімоті і що їх часом породжують великі події.
— Міс Джун Форсайт.
Тітонька Джулі й тітонька Гестер відразу підвелися, тремтячи від образи, від якої й досі щеміло їхнє серце, мліючи від давнього почуття ніжності й від гордості, що блудна внучка нарешті повернулася в їхній дім! Оце-то сюрприз! Серденько Джун — через стільки років! А як чудово вона виглядає! Зовсім не змінилася! Вони мало не запитали її. «А як поживає твій любий дідусь?»— забувши в цю запаморочливу хвилину, що бідолашний любий Джоліон уже цілих сім років спочиває в могилі.