Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ти ж розумієш, — чув він Сомсів голос, — ми не можемо дозволити, щоб усе це почалося знову. Для всього є межа; треба кувати залізо, поки воно гаряче.
Вел вивільнив руку.
— Але… але ж ви ніколи не розкажете про цей випадок із перлами. Я цього не знесу, не знесу, та й годі!
Вініфред вигукнула:
— Ні, ні, Веле, ніколи! Тобі хотіли тільки показати, який нестерпний твій батько!
І дядечко ствердно кивнув головою. Трохи заспокоєний, Вел дістав сигарету. Цей тоненький вигнутий портсигар подарував йому батько. Ой як це жахливо — саме тепер, коли він їде вчитися в
— Невже мамі не можна допомогти якось інакше? — спитав він. — Я сам би піклувався про неї. А це можна зробити й згодом, якщо справді виникне така потреба.
На устах Сомса з'явилася посмішка, миттєва гірка посмішка.
— Ти не розумієш, що говориш. В таких справах не може бути нічого фатальнішого, ніж зволікання.
— Чому?
— Кажу тобі, хлопче, не може бути нічого фатальнішого. Я знаю це з власного досвіду.
В голосі його звучав гіркий біль. Вел дивився на нього здивовано, йому ніколи не доводилося бачити, щоб дядечко виявляв будь-які почуття. Ага! Так, тепер він пригадав: колись була тітонька Айріні, і з нею щось сталося — сталося щось таке, про що всі мовчать; одного разу він чув, як батько обізвав її негарним словом.
— Я не хочу говорити погано про твого батька, — провадив твердо Сомс, — але я знаю його досить добре і можу сказати з певністю: не мине й року, як він знову сяде на шию твоїй матері. Можеш собі уявити, що означатиме його повернення для неї і для всіх вас. Єдиний вихід — розрубати цей вузол негайно.
Вел мимоволі притих; і, подивившись на материне обличчя, він, мабуть, уперше по-справжньому збагнув, що його почуття не завжди мають найбільшу вагу.
— Гаразд, мамо, — сказав він, — ми тебе підтримаємо. Я б хотів тільки знати, коли це станеться. Ти ж знаєш, що це мій перший семестр. Я не хочу бути там, коли справа завариться.
— Хлопчику мій любий, — стиха мовила Вініфред. — Навіщо тобі цей клопіт? — Так за звичкою вона висловила те, що, судячи з виразу її обличчя, завдавало їй глибокого болю. — Коли це буде, Сомсе?
— Не можу сказати. Не раніше як через кілька місяців. Спочатку треба домогтися поновлення твоїх подружніх прав.
«Що воно, в біса, таке? — подумав Вел. — Які ці юристи нудні й тупі! Не раніше як через кілька місяців! Тим часом я знаю напевно одне: у мене немає настрою обідати вдома». І він сказав:
— Вибач, мамо, але зараз я маю йти: мене запрошено на обід.
Хоча це був його останній вечір — завтра він виїздив, — Вініфред кивнула йому головою майже з вдячністю; обоє відчували, що сьогодні вони вже вдосталь виливали свої почуття.
Наче в чаду, вискочив пригнічений Вел на туманну Грін-стріт. І, тільки дійшовши до Пікаділлі, він побачив, що в кишені у нього всього вісімнадцять пенсів. Хіба ж на вісімнадцять пенсів пообідаєш, а йому дуже хотілося їсти. Він сумно подивився на вікна клубу «Айсіум», де часто вони з батьком так розкішно обідали! Прокляті перли! Їх ніяк не забудеш! Але чим більше він міркував і ходив вулицями, тим дужче, певна річ, його мучив голод. Якщо не повернутися додому, то залишалося тільки два місця, куди він міг піти: до дідуся на Парк-лейн і до Тімоті на Бейзвотер-род. Де буде не так нудно? У дідуся, мабуть, обід буде кращий, навіть коли він з'явиться несподівано.
— Привіт, Уормсоне, як на вашу думку, чи дадуть мені пообідати?
— Саме збираються сідати за стіл, містере Веле. Містер Форсайт буде дуже радий бачити вас. Він згадував вас за сніданком: казав, що ви ніколи не заходите.
Вел усміхнувся.
— Ну, ось я й прийшов. Заріжте вгодоване теля, Уормсоне, подайте шампанського.
Уормсон ледь усміхнувся — ну й шибеник із цього хлопця!
— Я спитаю місіс Форсайт, містере Веле.
— Отакої, — буркнув Вел, скидаючи пальто. — Ви, мабуть, забули, що я вже не школяр.
Уормсон, який не був позбавлений почуття гумору, відчинив двері за вішалкою з оленячих рогів і оголосив:
— Містер Валерус, мем.
«От клята душа!» — подумав Вел, заходячи у вітальню.
Теплі обійми, вигук Емілі: «Це ти, Веле!»— і тремтячий голос Джеймса: «Нарешті ти з'явився!»— допомогли йому відновити почуття власної гідності.
— Чому ти нас не попередив заздалегідь? У нас сьогодні на обід тільки бараняче сідельце. Шампанського, Уормсоне, — сказала Емілі.
І вони пішли в їдальню.
За великим обіднім столом, тепер якомога зсуненим, — столом, за яким колись сиділо стільки елегантно вбраних гостей, — Джеймс умостився на одному кінці, Емілі на другому, а Вел посередині між ними; і на хлопця раптом повіяло самотиною, у якій жили бабуся і дідусь тепер, коли всі четверо їхніх дітей вилетіли з гнізда. «Сподіваюсь, я вріжу дуба перш ніж постарію, як дідусь, — подумав він. — Бідолашний старий, він висох на скіпку!» І, притишивши голос, він сказав Емілі, поки дідусь і Уормсон обговорювали питання, чи не забагато цукру поклали в суп:
— Вдома у нас таке заварилося, бабусю. Та, мабуть, ви знаєте.
— Знаю, мій хлопчику.
— Дядечко Сомс саме був у нас, коли я йшов із дому. А як, на вашу думку, невже нічого не можна зробити, щоб уникнути розлучення? Чому він так наполягає на цьому?
— Тихше, любий! — пошепки мовила Емілі. — Ми приховуємо це від дідуся.
Джеймсів голос озвався з протилежного кінця столу:
— Що там таке? Про що це ви розмовляєте?
— Про Велів коледж, Джеймсе, — відповіла Емілі. — У ньому навчався молодий Парізер, пам'ятаєш, згодом він мало не зірвав банк у Монте-Карло.
Джеймс пробурмотів, що він не знає, а Вел нехай там бережеться, бо ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він похмуро подивився на внука; крізь настороженість у його погляді прозирала любов.
— Чого я боюся, — сказав Вел, утупивши погляд у тарілку, — то це того, що мені доведеться жити в скруті.
Він інстинктивно вгадав слабке місце старого — його побоювання, що внуки не досить добре забезпечені.
— Ні, — сказав Джеймс, і з його ложки закапав суп, — ти матимеш досить грошей, тільки гляди, щоб тобі на все вистачило.