Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Чого ти такий сердитий, красунчику?
Він відсахнувся, обминув її і раптом заспокоївся. Якщо Крам посміє сказати хоч одне слово, він дасть йому такого чосу, що той навіки замовкне. Він пройшов ярдів сто, тішачись цією думкою, а потім його охопив болісний неспокій. Ні, все це не таке просте! Він пригадав, як у школі, коли під час відвідин виявлялося, що батьки якогось учня стоять нижче певного рівня, то учневі цього ніколи не забували. Такої плями нічим не змиєш. Чому його мати вийшла заміж за батька, якщо він «шалапут»? Це дуже несправедливо — навіть нечесно — нав'язати йому батька «шалапута». Але найгірше те, що коли Крам вимовив це слово, Вел збагнув: у глибині душі він давно відчував, що його батька не можна вважати добропорядною людиною. Гіршого лиха не може бути, гіршого не може статися ні з ким! Пригнічений, як ніколи, він дійшов до Грін-стріт і відімкнув двері ключем, якого він колись поцупив. У їдальні його чекали куликові яєчка, а також нарізаний хліб, масло і трохи віскі на денці графина — якраз стільки, на думку Вініфред, щоб він відчув себе мужчиною. Його занудило від самого вигляду їжі, і він зійшов нагору.
Вініфред почула його ходу й подумала: «Слава богу, хлопчик вернувся! Якщо він удався в батька, то просто не знаю, що мені робити! Але ні — у нього моя вдача. Любий Вел!»
III. СОМС ЗБИРАЄТЬСЯ ДІЯТИ
Коли Сомс зайшов у маленьку сестрину вітальню в стилі Людовіка XV, з невеличким балконом, де влітку завжди цвіла висяча герань, а тепер стояли горщики з lilium auratum, його вразила сталість людського життя. Кімната виглядала точнісінько так, як і двадцять один рік тому, коли він прийшов до молодого подружжя Дарті з першим візитом. Він сам дібрав усі меблі для цієї кімнати і зробив це так грунтовно, що ніякі пізніші доповнення не могли змінити її атмосфери. Так, він подбав про сестрин добробут і зробив їй велику послугу Атож, для Вініфред дуже багато важило те, що хоч вона прожила з Дарті стільки років, її добробут зберігся і досі. Після першого знайомства з Дарті Сомс розпізнав його справжню натуру, сховану під удаваною статечністю, savoir faire [18] і гарною зовнішністю, які до такої міри засліпили Вініфред, її матір і навіть Джеймса, що він допустився фатальної помилки — дозволив цьому жевжикові одружитися з його дочкою, хоч той не мав нічого за душею.
18
Savoir faire — Діловитість (фр.).
Вініфред, яку Сомс помітив, оглянувши меблі, сиділа за своїм бюрком у стилі буль із листом у руці. Вона встала і пішла йому назустріч, висока, як і він, з широкими вилицями, елегантно вбрана. Проте щось у її обличчі стурбувало Сомса. Вона зібгала листа в руці, але потім, очевидно, передумала і простягла його Сомсові. Брат був також її повіреним у справах.
Сомс узяв аркуш поштового паперу клубу «Айсіум» і прочитав таке:
«Ти більше не зможеш ображати мене в моєму власному домі. Завтра я виїжджаю за кордон. Кінь з'їздився. Мені несила терпіти твої образи. Нарікай сама на себе. Жодна людина, маючи хоч крихту самоповаги, не зможе знести такого знущання. Більше я до тебе не звернуся ні з чим. Прощай. Я забрав фотографію дівчат. Передай їм мій привіт. Мені байдуже, що скажуть твої родичі. Це вони все наробили. Я хочу розпочати нове життя.
М. Д.»
На цьому листі, що його за всіма ознаками написано в післяобідньому настрої, видніла ще не зовсім висохла пляма. Сомс глянув на Вініфред — пляма, очевидно, від сліз — і прикусив язика, щоб не сказати: «Скатертю дорога!» Потім йому спало на думку, що, одержавши цього листа, вона опинилася в тому самому становищі, з якого йому так хочеться вирватись, — становищі нерозлученого Форсайта.
Вініфред відвернулася і піднесла до носа золотий флакончик. В Сомсовому серці прокинувся глухий жаль разом із невиразним почуттям образи. Він прийшов до сестри поговорити про своє становище, сподівався знайти у неї співчуття, а застав її в такому самому становищі, й, звичайно, вона хоче поговорити про це й сподівається знайти співчуття у нього. Отак воно завжди буває! Нікому, очевидно, й на думку не спадає, що у нього є свої власні турботи й клопоти. Він склав листа так, що пляма опинилася всередині, й спитав:
— То що ж усе-таки сталося?
Вініфред спокійно розповіла йому історію з перлами.
— Сомсе, як ти гадаєш, невже він і справді виїхав? Ти ж бачиш, у якому стані він писав цього листа.
Коли Сомс чогось хотів, він завжди намагався власкавити долю, удаючи, ніби не вірить у здійснення своїх сподівань; отож він відповів:
— Та ні, навряд. Можна буде довідатися в його клубі.
— Якщо Джордж там, — сказала Вініфред, — він напевне знає.
— Джордж? — мовив Сомс. — Я бачив його на кладовищі.
— Ну, тоді він, звичайно, сидить там.
Сомс, чий здоровий глузд схвально відзначив сестрину проникливість, сказав нехотя:
— Гаразд, я сходжу в клуб. Ти що-небудь казала на Парк-лейн?
— Я розповіла Емілі, — відповіла Вініфред, яка й досі зберегла шикарну звичку називати матір на ім'я. — Батька розбив би параліч.
І справді, всякі неприємності тепер старанно приховували від Джеймса. Ще раз окинувши поглядом кімнату, наче намагаючись визначити справжнє становище сестри, Сомс вийшов на вулицю і попрямував до Пікаділлі. Надходив вечір — жовтневий вечір, що дихав холодною імлою. Сомс простував швидко, з похмурим зосередженим виразом. Треба покінчити з цим ділом якомога скоріше, він збирався пообідати в Сохо. Довідавшись від швейцара «Айсіума», що містера Дарті сьогодні не було в клубі, Сомс поглянув на цього статечного чоловіка і вирішив запитати, чи є містер Джордж Форсайт. Виявилося, що він тут. Сомс, який завжди остерігався свого кузена Джорджа, що не проминав нагоди покепкувати з нього, пішов слідом за слугою, трохи заспокоєний думкою, що у Джорджа недавно помер батько. Йому, мабуть, припало тисяч тридцять, окрім тих грошей, які Роджер записав на його ім'я раніше і які уникли податку на спадщину. Джордж сидів у віконній ніші й дивився надвір, а перед ним стояла напівспорожнена тарілка з пампушками. Його висока огрядна постать у чорному костюмі височіла майже зловісно, водночас зберігаючи надзвичайну елегантність іподромного завсідника. На його м'ясистому обличчі з'явилася бліда посмішка, і він сказав:
— Здоров, Сомсе! З'їси пампушку?
— Ні, дякую, — промимрив Сомс, погладжуючи капелюха й підшукуючи доречний вираз, щоб висловити співчуття; він помовчав, а тоді додав — Як почуває себе твоя мати?
— Дякую, — відповів Джордж. — Так собі. Не бачив тебе хтозна-відколи. Ти ж не буваєш на іподромі. Як справи в Сіті?
Сомс, відчуваючи, що готується дотеп, вирішив іти навпростець і відказав:
— Я хочу запитати тебе про Дарті. Я чув, що він…
— Дав дьору, гайнув до Буенос-Айреса з кралею Лолою. Тим краще для Вініфред і маленьких Дарті. Ну ж він і тип!
Сомс кивнув головою. Хоч як вороже ставилися один до одного двоюрідні брати, проте коли йшлося про Дарті, вони відчували себе однодумцями.
— Дядечко Джеймс тепер зможе спати спокійно, — провадив Джордж. — Мабуть, він тебе теж обібрав добряче.
Сомс посміхнувся.
— Ага! Ти вчасно роздивився, що це за птах, — приязно мовив Джордж. — Йому пальця в рот не клади. А тепер треба пильно наглядати за молодим Велом. Я завжди співчував Вініфред. Вона мужня жінка.
Сомс знову кивнув головою.
— Я пообіцяв вернутися до неї, — мовив він. — Вона хоче знати всю правду. Мабуть, нам доведеться вжити заходів. Щодо Дарті, це річ певна?
— Певна, як лихварський процент, — відказав Джордж (саме він вигадав чимало чудернацьких виразів, які згодом приписували іншим). — Учора ввечері він був п'яний як чіп; проте сьогодні зранку таки вирушив у плавання. Він пливе на «Тускарорі», — і, видобувши з кишені картку, Джордж глумливо прочитав: «Буенос-Айрес, до запитання, містерові Монтегю Дарті». На твоєму місці я поспішив би з цими заходами. Він остобісів мені за вчорашній вечір.
— Так, — відповів Сомс, — але це не завжди легко зробити.
З виразу очей Джорджа він збагнув, що той згадав про його власну історію; він устав і простяг йому руку. Джордж устав і собі.
— Вітай від мене Вініфред. Якщо хочеш знати, моя порада така: негайно запиши її для участі в перегонах на шлюборозлучний приз.
Біля порога Сомс озирнувся на нього скоса. Джордж знову вмостився в кріслі і втупився у вікно: він здавався таким величезним і самотнім у своєму чорному костюмі. Сомс ніколи ще не бачив його таким тихим. «Мабуть, він усе-таки сумує, — подумав він. — Загалом їм, напевно, припало тисяч по п'ятдесят. Краще нехай би не ділили капіталу. Якщо розпочнеться війна, вартість будинків зменшиться. А втім, дядечко Роджер добре знався на цьому ділі». І на тлі вуличного присмерку перед ним виникло обличчя Аннет: каштанові коси, сині очі з темними віями, свіжі уста і щоки, повні, рум'яні, незважаючи на лондонські тумани, її тендітна постать француженки. «Треба діяти!»— сказав він собі подумки. Біля будинку Вініфред він зустрів Вела, і вони зайшли разом. У Сомса вже давно виникла одна ідея. Айріні опікає його кузен Джоліон; перший крок, який слід зробити, — це поїхати до нього в Робін-Гіл і побачитися з ним. Робін-Гіл! Дивне, дуже дивне почуття викликала в ньому ця назва! Робін-Гіл, дім, що його Босіні спорудив для нього й Айріні, дім, у якому їм так і не довелося мешкати, фатальний дім! І в ньому живе тепер Джоліон! Гм! І раптом він подумав: «Кажуть, що в нього син у Оксфорді! Чому б не взяти з собою юного Вела і не познайомити їх! Непоганий привід! Справжня причина буде прихована, ніхто ні про що не здогадається». Отож, ідучи нагору сходами, він сказав Велові: