Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Він узяв перли Вініфред і танцівницю.
— Що? — скрикнув Джеймс і впав у крісло.
Його несподівана знемога стривожила Емілі, і, погладжуючи його чоло, вона мовила:
— Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!
Джеймсові щоки й чоло почервоніли.
— Я заплатив за них, — сказав він тремтячим голосом. — Він злодій! Я… я знав, що так воно й буде. Він укоротить мені віку, він…
Йому забракло слів, і він завмер у кріслі. Емілі, яка досі вважала, що знає його дуже добре, злякалася й кинулась до буфета, де зберігався бром. Вона не бачила, як упертий форсайтівський дух боровся в цьому худому тремтячому тілі проти страшенного збурення, що його викликало кричуще порушення форсайтівських принципів, — форсайтівський дух, що озвався з глибин його єства: «Нема чого шаленіти, цим нічого не вдієш. Твій шлунок не зможе перетравити сніданок. Тебе розіб'є параліч». Невидимий для неї, цей дух допоміг Джеймсові куди краще за бром.
— Випий ось це, — сказала вона.
Джеймс тільки відмахнувся.
— Як це могло статися, що Вініфред дозволила йому забрати свої
Емілі зрозуміла, що криза минула.
— Нехай носить мої, — відказала вона добродушно. Я їх ніколи не ношу. Їй доведеться взяти розлучення.
— Отаке скажеш! — мовив Джеймс— Розлучення! У нашій родині ніхто ніколи не розлучався. Де Сомс? Він скоро буде.
— Ні, — майже люто одрізав Джеймс— Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.
— Ну що ж, — спокійно сказала Емілі, — ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.
І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.
А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора, — вже і чай випили і пообідали, — то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:
— Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!
Сомс кивнув головою.
— Ну й добре, — сказав він. — Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.
Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:
— В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.
Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.
— У Тімоті вам передавали привіт, — сказав він. — Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.
І він подумав: «Але як саме — ти не повинен знати».
Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.
— Цілий день мені було так гірко на душі, — сказав він. — Вони ніколи нічого мені не розказують.
У Сомса стиснулося серце.
— Все гаразд. Нема чого турбуватися. Ну то як, підете вже спати? — і він узяв батька під руку.
Джеймс слухняно підвівся, весь тремтячи, і вони поволі перетнули кімнату, що, осяяна каміном, здавалася надзвичайно пишною, і вийшли на сходи. Дуже повільно вони зійшли нагору.
— На добраніч, мій хлопчику, — сказав Джеймс біля дверей спальні.
— На добраніч, тату, — відповів Сомс.
Його рука погладила рукав під пледом; здавалося, що рукав порожній, така худа була батькова рука. І, відвернувшись від світла, що сліпило йому очі крізь відчинені двері, Сомс пішов сходами нагору до своєї спальні.
«Мені потрібний син, — подумав він, сівши на край ліжка. — Мені потрібний син».
VI. ВЖЕ НЕ МОЛОДИЙ ДЖОЛІОН У СЕБЕ ВДОМА
На деревах не дуже позначається плин часу, і старий дуб на верхньому лужку в Робін-Гілі, здавалося, анітрохи не змінився від того дня, коли Босіні ліг під ним і сказав Сомсові: «Форсайте, я знайшов місце для вашого будинку». Відтоді під його гіллям дрімав Свізін і помер старий Джоліон. А тепер поряд із гойдалкою там часто малював уже не молодий Джоліон. У всьому світі для нього не було, мабуть, святішого місця, бо він щиро любив свого батька.
Дивлячись на цей могутній стовбур, — порепаний і місцями порослий мохом, але без жодного дупла, — він міркував над тим, як минає час. Це дерево, мабуть, бачило всю англійську історію; адже воно, напевно, росло тут принаймні з часів королеви Єлизавети. Ті п'ятдесят років, що він прожив на світі, були дрібничкою для цього велетня. Коли будинку позад нього, який тепер належить йому, буде триста років, а не дванадцять, це дерево, можливо, й тоді стоятиме тут, крислате й дупласте, хто ж бо наважиться вчинити блюзнірство й заміритися на нього сокирою? Можливо, навіть тоді в цьому будинку житиме котрийсь із Форсайтів, що ревно його охоронятиме. І Джоліон думав про те, яким стане цей будинок у такому старому віці. Стіни його вже заплела гліцінія — він уже й тепер не здавався новим. Чи не піддасться він часові, чи збереже свою гідність, якої надав йому Босіні, чи, може, велетень Лондон захопить його в полон і перетворить на острівець серед нетрища абияк споруджених непоказних будинків? Оглядаючи будинок зсередини і ззовні, він знову й знову переконувався, що Босіні, споруджуючи його, був сповнений натхнення. І справді, архітектор вклав у нього свою душу! Може, цей дім колись стане «зразком англійської архітектури», — нечувана удача для споруди, створеної в цей період занепаду архітектурного мистецтва. І його душа, в якій потяг до краси зливався з форсайтівським інстинктом зберегти свої набутки і передати їх цілими нащадкам, пишалася
Джун так і не змогла ужитися з жінкою, яка незаконно зайняла місце її матері; і, коли помер старий Джоліон, вона влаштувала собі в Лондоні щось на зразок студії й оселилася там. Але по смерті мачухи вона вернулася в Робін-Гіл і взяла кермо влади в свої маленькі рішучі руки. Джоллі був тоді в Герроу, а Голлі ще проходила науку у мадемуазель Бос. Відчуваючи, що вдома його нічого не втримує, Джоліон вирушив за кордон із своїм горем і скринькою фарб. Там він довго блукав, здебільшого по Бретані, і нарешті добився до Парижа. Він прожив там декілька місяців і повернувся помолоділий і з русявою борідкою. За своєю вдачею він належав до тих людей, які не господарюють, а тільки мешкають у домі, тож його цілком влаштовувало те, що в Робін-Гілі порядкує Джун, а він має змогу податися зі своїм мольбертом, куди й коли йому заманеться. Щоправда, вона була схильна розглядати цей дім як щось на зразок притулку для своїх протеже, але, зазнавши сам недолі, Джоліон назавжди сповнився співчуттям до знедолених, і «бідолашки» Джун, що з'являлися в домі, не дратували його. Ну що ж, нехай приводить їх сюди, хай підгодовує; хоч він із своїм трохи цинічним гумором помічав, що вони не тільки розчулюють її співчутливе серце, а також задовольняють її потяг до владарювання, однак його зворушувало те, що у неї стільки підопічних «бідолашок». Взагалі до дітей своїх, до сина й дочок, він ставився з кожним роком дедалі поблажливіше, по-братерському, і стосунки між ними почали відзначатися якоюсь дивною рівністю. Коли він приїздив у Герроу до Джоллі, то майже завжди був трохи непевен, хто з них старший; вони сиділи поряд, їли вишні з паперового мішечка, і, звівши брову, він ледь усміхався доброю і водночас іронічною усмішкою. Він ніколи не забував прихопити з собою про всяк випадок грошей і одягтися якомога ошатніше, щоб синові не довелося за нього червоніти. Вони були справжні друзі, але до інтимних розмов у них якось не доходило, мабуть, тому, що обом їм була притаманна однакова форсайтівська стриманість. Вони знали, що заступляться один за одного в біді, але заявляти про це вголос не мали потреби. На саму думку про моралізаторство Джоліона проймав холодний піт — почасти тому, що він відчував до цього природжений жах, а почасти через той гріх, який вчинив замолоду. В крайньому разі він міг би сказати: «Слухай-но, друже, не забувай, що ти джентльмен»— і потім, напевно, мучився б від думки: а чи це часом не снобізм?
Великий крикетний матч був, мабуть, найважчим щорічним іспитом для їхньої дружби, бо Джоліон закінчив Ітон. Вони були підкреслено уважні один до одного під час цього матчу і, вітаючи успіх кожен своєї команди вигуком «Ура!», неодмінно додавали: «Ох, не пощастило твоїм, хлопче!» або «Не щастить твоїм, тату!», — тим часом як серце у них радісно билося від того, що другу команду спіткала невдача. І Джоліон приходив на матч у сірому циліндрі, замість звичайного капелюха, щоб не вразити синові почуття, — чорного циліндра Джоліон терпіти не міг. Коли Джоллі поїхав до Оксфорду, Джоліон супроводив його туди, потішений, збентежений і трохи побоюючися скомпрометувати свого сина в очах цього юнацтва, яке здавалося йому значно самовпевненішим і старшим за нього самого. Він часто думав: «Як добре, що я художник, — він-бо вже давно облишив свою посаду страхового агента у Ллойда — це така професія, що ні до чого не зобов'язує. До художника ніхто не поставиться зверхньо — його не можна сприймати серйозно». Джоллі, який від природи відзначався своєрідною витонченістю, відразу був прийнятий у невеличкий відособлений гурток, що його батько спостерігав із потаємною посмішкою. У хлопця було русяве, хвилясте волосся й дідові глибоко посаджені сталево-сірі очі. Джоллі був гарно збудований, стрункий і завжди тішив естетичне почуття Джоліона, він трохи навіть боявся його, як усі художники, що захоплюються фізичною красою осіб однієї з ними статі. Однак і при цій нагоді він закликав на поміч усю свою хоробрість і зважився дати синові таку пораду: