Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Я забув попередити, що зі мною обідає леді. Нехай куховарка приготує ще яку-небудь страву, і перекажіть Біконові, щоб запріг у ландо пару коней на пів до одинадцятої: треба буде відвезти її до міста. Чи міс Голлі спить?
Покоївка гадала, що не спить. І старий Джоліон навшпиньки прокрався галереєю до дитячої кімнати й відчинив двері, завіси яких були завжди змащені, щоб вечорами він міг заходити й виходити зовсім нечутно.
Але Голлі таки спала, лежачи, як маленька мадонна, схожа на тих, що давні малярі, докінчивши, не могли відрізнити від Венери. Її довгі темні вії притислися до щік; від обличчя віяло спокоєм — очевидно, із шлуночком уже було все гаразд. І старий Джоліон стояв у напівтемній кімнаті, побожно милуючись онучкою. Її личко було таке чарівне, поважне й любе. Доля щедро наділила Джоліона благословенним даром знову жити в дітях. Внуки були його майбутнім життям — тим майбутнім життям, яке визнавав його поганський здоровий глузд. Ось вона, його крихітка, у якої ще все попереду, і в її тонесеньких жилочках тече його кров — частка
Айріні стояла біля рояля; вона скинула капелюшок та мереживний шарф, і тепер видно було її золотаве волосся й матово-білу шию. Старому Джоліонові вона здавалася на диво гарною, в сірій сукні, на тлі рояля палісандрового дерева.
Він подав їй руку, і вони урочисто рушили до їдальні. В кімнаті, де за обідом вільно сиділо двадцять чотири чоловіка, тепер стояв тільки невеличкий круглий столик. Коли старий Джоліон залишився сам у домі, його став гнітити великий обідній стіл, і він звелів його прибрати, поки приїде син. Тут, у товаристві двох чудових копій Рафаелевих мадонн, він звичайно обідав на самоті. Того літа це була єдина неприємна для нього година дня. Він ніколи не їв багато, як товстун Свізін, чи Сільванус Гейторп, чи Ентоні Торнуорті — друзі минулих часів; невесело було сидіти за столом самому, під поглядами мадонн, і він споживав свій обід поспіхом, щоб перейти до більш духовної втіхи, яку йому давали кава й сигара. Але цього вечора все було по-іншому! Він поглядав через стіл на Айріні й розповідав їй про Італію і Швейцарію, про свої мандрівки та про різні випадки зі свого життя, про які вже не можна було розповідати синові й онуці, бо вони все те чули. Старий Джоліон був радий, що знайшов нову слухачку Він не належав до тих стариганів, що безперестану пережовують свої спогади. Його самого швидко стомлювали пусті балакуни, тож він інстинктивно уникав стомлювати інших, а природжена галантність примушувала його дотримувати міри особливо в розмові з жінками. Йому хотілося, щоб вона розговорилась, проте хоч вона відповідала йому, усміхалася і начебто охоче його слухала, він весь час відчував ту таємничу замкнутість, що вабила в ній найбільше. Він не терпів жінок, що хизуються своїми плечима й очима і базікають, не закриваючи рота; а також самовпевнених жінок, які люблять всіма командувати і вдають із себе хтозна-яких розумних. В жінках його приваблювала тільки одна-єдина риса — чарівливість, і що спокійніше вона виявлялася, то більше йому подобалася. А в цієї жінки чарівливість була прозора, як сонячний день над італійськими горбами й долинами, що їх він колись любив. А те, що вона жила так відлюдно, зближувало його з нею, породжувало незбагненне бажання здобути її приязнь. Коли чоловік дуже старий і остаточно вибув із гри, буває приємно почувати, що йому не загрожують домагання молодих суперників, бо він усе ще хоче бути першим у серці красуні. І він пив вино, і дивився на її уста, і почував себе майже молодим. А пес Балтазар лежав і теж дивився на її уста, зневажаючи в душі перерви в їхній розмові й зеленкуваті келехи, повні золотавої рідини, якою він гидував.
День уже згасав, коли вони повернулися до вітальні. І, запаливши сигару, старий Джоліон сказав:
— Зіграйте мені Шопена.
По тому, які чоловік курить сигари і яких він любить композиторів, можна дізнатися, з чого зіткана його душа. Старий Джоліон не терпів міцних сигар і Вагнерової музики. Він любив Бетховена, Моцарта, Генделя, Глюка й Шумана і, з якихось незбагненних причин, опери Мейєрбера; проте останніми роками його зачарував Шопен, а в малярстві він став схилятися перед Ботічеллі. Віддаючись новим уподобанням, він усвідомлював, що відступає від взірців золотого віку. Поезія його нових улюбленців різнилася від поезії Мільтона, Байрона й Теннісона, Рафаеля й Тіціана, Моцарта й Бетховена. Вона була наче оповита серпанком; ця поезія не полонила зразу,
Айріні сіла за рояль під електричною лампою з перлово-сірим абажуром, а старий Джоліон, умостившись у кріслі, так щоб її бачити, заклав ногу на ногу й поволі пихкав сигарою. Вона сиділа хвилину, поклавши пальці на клавіші, очевидно, міркуючи, що йому заграти. Потім почала, і старого Джоліона сповнила сумовита втіха, подібної якій не буває на світі. Помалу його опанувало заціпеніння, і він оживав тільки на мить, щоб вийняти з рота сигару. Була тут і Айріні, і випите вино, і пахощі тютюну; але був перед ним і світ, де сонячне сяйво переливалося в місячне, і озерця з лелеками, а над ними синіли дерева з вогненними трояндами, червоними, як вино; і порослі лавандою луки, де паслися молочно-білі корови; і жінка, примарна жінка, темноока, білошия, вона усміхалася, простягаючи руки; а з високості, що бриніла, як музика, впала зірка й зачепилася за коров'ячий ріг. Він розплющив очі. Прегарна річ; і грає вона чудово — в неї ангельське туше! І він знову заплющив очі. Душа його дивовижно повнилася журбою і радістю, як то буває, коли стоїш під липою, обсипаною медовим цвітом. Не жити власним життям, а просто собі стояти, ніжитися в усмішці жіночих очей і вдихати чудесні пахощі! І він відсмикнув руку, яку пес Балтазар раптом лизнув.
— Чудово! — мовив він. — Будь ласка, грайте — ще Шопена!
Вона знову заграла. Тепер його вразила схожість між нею і її Шопеном. Поколихування, яке він помітив у її ході, відчувалося також у грі, і в ноктюрні, що його вона вибрала, і в ніжній темряві її очей, і в сяйві її волосся, наче позолоченого місячним світлом. Так, вона зваблива; проте ані в ній самій, ані в її музиці немає нічого від Даліли. Довга синя струминка тютюнового диму здіймалася від його сигари і танула вгорі. «Отак і ми щезнемо! — думав він. — Не буде більше краси. Невже нічого не буде?»
Музика знову змовкла.
— Може, хочете Глюка? — спитала Айріні. — Він любив писати свою музику в залитому сонцем саду, а поряд стояла пляшка рейнвейну.
— Авжеж. Послухаймо «Орфея».
Тепер навколо розлягалися квітучі поля, що мінилися золотом і сріблом, погойдувалися осяяні сонцем білі постаті, літали барвисті птахи. Всюди було літо. Душу його заливали хвилі солодкої млості й жалю. Ненароком струснувши на себе попіл із сигари, він дістав шовкову хусточку, щоб змахнути його, і відчув змішані пахощі тютюну й одеколону. «Ах! — подумав він. — Це просто на хвильку вернулася молодість!» — і вголос сказав:
— Ви ще не грали мені «Che faro» [13] .
Вона не відповіла, не поворухнулась. Він відчув, що її охопило якесь дивне хвилювання. Раптом вона встала й відвернулася, і його пройняв болючий сором. Який же він товстошкірий! Адже вона теж, як Орфей, — вона теж шукає в чертогах пам'яті свого загиблого коханого! І, збентежений до глибини душі, він підвівся з крісла. Вона відійшла до великого вікна в кінці вітальні. Він тихенько пішов за нею. Вона склала руки на грудях: йому видно було щоку, зовсім білу. І, глибоко зворушений, він мовив:
13
Che faro — Арія Орфея.
— Не треба, не треба, голубонько!
Слова ці вихопилися в нього несамохіть — він завжди так заспокоював Голлі, коли в неї щось боліло, — але вони справили негайний і прикрий вплив. Вона підняла руки, затулила обличчя й заплакала.
Старий Джоліон стояв і дивився на неї глибоко запалими від старості очима. Гіркий сором, якого їй завдав цей вибух розпачу, що так не в'язався з її самовладанням і спокійною поведінкою, свідчив, що досі вона ніколи не виказувала свого горя в присутності чужої людини.
— Не треба, не треба! повторював він упівголоса й обережно торкнувся до неї рукою.
Вона повернулася і притулилась до нього, сховавши обличчя в долонях Старий Джоліон стояв непорушно, поклавши їй на плече худу руку Нехай собі виплачеться їй одразу полегшає на душі! А пес Балтазар підвівся спантеличений і почав їх розглядати.
Вікно було й досі відчинене, завіси не запнуті, й останні відблиски дня зливалися зі світлом лампи; пахло свіжоскошеною травою. Навчений довгим життєвим досвідом, старий Джоліон мовчав. Навіть горе з часом виплаче всі сльози, тільки Час може втамувати скорботу, Час, свідок того, як гаснуть усі почуття, усі людські пристрасті, Час розрадник усіх жалів. Йому спали на думку слова. «Як спраглому оленю дзюркіт струмка»; але ні, вони зовсім ні до чого. За мить, відчувши пахощі фіалок, він зрозумів, що вона витирає очі Він випнув підборіддя, притиснувся вусом до її чола і відчув, як вона здригнулася всім тілом, наче дерево, що струшує з себе краплини дощу. Вона піднесла його руку до уст, ніби кажучи: «Вже минулося! Даруйте мені!»
Поцілунок сповнив його дивної втіхи, він повів її назад до рояля. А пес Балтазар пішов слідом за ними і поклав їм до ніг кісточку із з'їденої за обідом відбивної котлети.
Прагнучи стерти пам'ять про її сльози, старий Джоліон не міг придумати нічого кращого за порцеляну, і, поволі переходячи з нею від шафки до шафки, він брав статуетки із Дрездена, Лоустофта й Челсі і крутив їх у своїх тонких, по мережаних жилами руках, шкіра на яких, всіяна блідим ластовинням, виглядала дуже старою.