"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

Щукін підвівся і тихо сказав:

— Дякувати вам повинен я. Спасибі…

— А тепер поговоримо, як кажуть, по-сімейному, — сказав Старков, дочекавшись, коли Щукін вийшов. — Так, цікаво, як він поведеться в сім'ї? Чи скаже їм всю правду?

— Гадаю, що скаже, — сказав Рудін.

— До речі, Рудін. Треба буде вам, не відкладаючи, написати все, що ви думаєте про Щукіна. Треба розібратися по справедливості з усіма його ділами.

— Я напишу.

— Де список?

Марков поклав перед Старковим два засургучовані пакети.

— Ось. Але його треба склеїти.

Старков викликав по телефону начальника технічного відділу, передав йому пакети.

— Робота дуже термінова. За годину список ціленький мусить лежати у мене на столі.

Старков по черзі оглянув усіх, хто сидів за столом, і сказав:

—

Слідів особливої втоми на вас я щось не бачу.

— А ми відпустки й не просимо, — сказав Рудін. — Принаймні я.

— Відпустку ви все ж одержите. Всі. Двомісячну.

— А як Кравцов? — спитав Марков.

Старков посміхнувся.

— Йому з відпусткою доведеться зачекати. Він продовжує діяти в зондеркоманді СС. Спочатку він був в Осиповичах, а тепер його зондеркоманда в районі Барановичів. Вирішили його там залишити. Поки що… — Старков підвівся. — Сердечно пом'янемо загиблих: Добриніна, Колю й бійців Будницького. — Коли всі встали, він додав: — На війні як на війні.

Помовчали і знову сіли.

— До Верховної Ради надіслано подання про відзначення всіх вас високими нагородами, — вів далі Старков. — У тому числі й загиблих. Ваша робота оцінюється дуже високо. До цієї оцінки приєднується і товариш Олексій з усім обкомом партії, тепер уже не підпільним. Він надіслав мені радіограму. Ображається тільки, що ви не попрощалися з ним як належить. Мушу вас попередити: операція ваша найсуворіше засекречена і залишиться засекреченою надовго. — Старков сів, узяв із столу папірець і заглянув у нього. — А тепер давайте, поки ви не розбіглися, підчистимо деякі хвости. У мене до вас є кілька запитань…

Почалася робота. І в тому, про що вони говорили, про що сперечалися, вчорашнє відсувалося все далі й далі, і все частіше чулися слова: «треба зробити», «ми намітимо план», «я запропонував би так», «але слід врахувати, що вони будуть тепер обережніші»…

Старкову принесли радіограму. Він прочитав її сміючись і передав Маркову.

— Ну ось вам, будь ласка. Як працює Марченко! Він уже знає, що ми тут зібралися.

Всі по черзі читали радіограму:

«Освоївся міцно. Вкрай необхідні досвідчені люди для влаштування їх у місця, що нас цікавлять. Тут знайти важко, майже неможливо. Привіт. Марченко».

— Де він? — спитав Марков.

— Де? — Генерал помовчав. — Марченко в Берліні, товариші.

Після цього в кабінеті генерала стояла тиша, і саме в ній і відчувалася шаноблива повага людей, які розуміються в справі, до подвигу свого товариша, який ось і в цю хвилину тиші, і в наступну, і ще мільйони хвилин працюватиме, відчуваючи в себе за спиною холодок дихання смерті. Така вже у них робота.

Розмова наблизилась до кінця. Старков ще раз подякував усім за прекрасно виконане завдання і з дуже серйозним виглядом сказав:

— У зв'язку з вашим поверненням я провів тут одну нелегку операцію: всі ваші родини викликані з евакуації і зараз чекають не дочекаються вас дома. Все. Беріть у чергового машини — і по домівках…

Марков закінчив свої справи тільки пізно вночі. Старков дав йому свою машину, вона вже стояла біля під'їзду, але Маркову захотілося пройтися по Москві, та й жив він зовсім недалеко.

Перейшовши площу, він заглибився в темну ущелину вулиці 25 Жовтня. Війна тривала, і Москва була наглухо затемнена. На вулиці ні душі — комендантська година.

— Пред'явіть документи!

Перед Марковим стояли, невідомо звідки взявшись, два солдати і лейтенант — комендантський патруль. Тієї ж миті Марков зрозумів, що опинився в безглуздому становищі: у нього не було не тільки нічної перепустки, а й будь-яких документів взагалі. Вдень він подбати про це забув: звик за три роки жити без всяких папірців.

Він почав пояснювати молодому лейтенанту, в чому річ, але лейтенант перебив його суворою вимогою:

— Ваші документи, громадянине!

— Зробимо так, — сказав Марков. — Ось будинок держбезпеки. Поведіть мене туди, і там ми все з'ясуємо.

Коли б не так! Лейтенант був, як кажуть, з іншого відомства і, не слухаючи більше пояснень, наказав своїм солдатам відвести затриманого до військової комендатури.

І смішно, і досадно, а треба йти. Та ще зчепивши руки за спиною: очевидно, патрулеві він видався дуже підозрілим.

На безлюдній вулиці гучно лунають кроки солдатів, що йдуть позад

нього. В одного весело побрязкує розгвинчена підківка на каблуці. Марков уже не досадував на те, що йому не повірили. Більш того, він би, напевне, стурбувався, якби цього не трапилося, і ще сьогодні зчинив би тривогу з приводу небезпечної довірливості військових патрулів. Досадно було тільки, що він на годину пізніше побачить дружину і синочка. Він їм навмисне не подзвонив, хотів зробити все так, як мріялося там, у тилу ворога, — прийти додому без попередження, постукати в двері і на запитання дружини: «Хто там?» — відповісти: «Один жебрак, який хоче стати принцом…» Двадцять років тому він, комсомолець, слюсар залізничних майстерень, освідчувався в коханні робфаківці Каті Лизловій. Він не міг користуватися старорежимними висловами на зразок «прошу вашої руки» і почав молоти щось безглузде і плутане про жебрака, який хоче стати принцом, — до цього він випадково прочитав дитячу книжку. Катя розсердилась і заявила, що принци — це із царської монархії, яку, хвалити бога, повалили в жовтні, і тоді довелося йому вдатися до старорежимних формул. Але слова про принца і жебрака міцно увійшли в їхнє життя, і вони згадували їх і в хвилини ніжності, і коли трохи сварились. Ну нічого. Жебрак, що хоче стати принцом, за годинку все ж постукає в заповітні двері… А поки що треба йти темною і тихою Москвою. За спиною гучно гупають чоботи солдатів. У одного брязкотить підківка. Його ведуть до комендатури. Війна триває. Петро Марченко зараз у Берліні. А Кравцов десь зі своєю зондеркомандою. Вони воюють. Все-таки чудова професія — розвідник. Вічно воюючі солдати Батьківщини. Вони гинуть, коли навіть немає на землі війни. Раптом згадався Коля Кримов, разом з яким вони за комсомольською мобілізацією прийшли в ЧК. Перед війною Кримов працював у Німеччині. Ще на початку сорок першого року він почав надсилати донесення про те, що Німеччина готує напад на Радянський Союз. Йому в грубій формі відповідали, що він замість вірогідної інформації збирає провокаційні чутки. Кримову не повірив Сталін — людина, що була для Колі мало не богом. І в день, коли гітлерівські банди ринулися через наш кордон, Коля Кримов застрілився. Там, у Берліні… Звичайно, можна тепер спокійно розмірковувати про те, що він виявив слабкодухість, замість того, щоб з ще більшою люттю боротися з ворогом. Але хто знає, скільки він пережив за ті місяці, коли бачив, як насувається на Батьківщину велика біда, коли він, щохвилини ризикуючи життям, здобував усе нові і нові докази того, передавав їх у Москву і у відповідь одержував: «Це провокація». Ану ті, хто спокійно тепер розмірковує, станьте на хвилинку на місце Колі Кримова. У нього ж було звичайнісіньке серце — пульсуюча грудочка м'язів, пронизана живими нитками нервів. Адже навіть стальна струна рветься, якщо її перетягнути… А тепер там, у Берліні, Петро Марченко, він немовби підхопив незримий прапор, що випав з рук Колі Кримова. Щасти тобі, дорогий Петре!.. Так, ми солдати, і, як належить на війні, ми зазнаємо втрат. І ми по-солдатському змикаємо лави, щоб іти далі, вперед, бачачи перед собою одну святу мету — спокій і щастя своєї Вітчизни. Про нас не співають пісень. І не треба. Так нам навіть краще. На кожному нашому папірці стоїть гриф: «Цілк. таємно». Як покладеш ці слова на пісню? Слава героїв відкритої війни — гордість народу, вона своїм дзвінким, далеко чутним голосом кличе за собою інших. Нам слави не треба. Гучної — тим паче. Нашими портретами цікавляться тільки вороги. А хіба з кінцем Гітлера зникнуть назавжди вороги нашої великої Вітчизни? Про кого ж тоді дбав Гіммлер, створюючи у нас про запас агентуру групи «Два ікс»? Але вже цієї ночі по всій країні діють оперативні групи чекістів: їх справою вже став роздобутий Рудіним список… Незрима війна триває, і кінця їй поки що не видно. І спасибі вам, мовчазні солдати, що розмірено крокуєте за моєю спиною. Зараз ви разом з нами…

Коли Марков вийшов, Старков подзвонив по телефону до нього додому і сказав Катерині Сергіївні, що хвилин за десять вона побачить свого чоловіка.

— Пожартуйте з нього, — попросив Старков. — Погримайте його за дверима довгенько, виявіть пильність, розпитайте, хто та що…

— Добре, спробую, — сміялася Катерина Сергіївна, але з голосу було ясно, що ніякої пильності вона не виявить.

Хвилин через п'ятнадцять, коли Старков читав чергове донесення Марченка з Берліна, пролунав телефонний дзвінок.