"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
Коли лейтенант Трегубов повернувся до КДБ і доповів про все начальникові відділу, той швидко дав по телефону кілька розпоряджень, коротко доповів комусь про подію і, нарешті, назвав останній номер.
— Це Бабакін говорить. Слухай-но, я пригадую, що в одному з твоїх донесень по «Сатурну», які проходили через мене, було щось про дівчину, яку Мюллер обробляв, щоб закинути в Москву. Пам'ятаєш? Тоді нікуди не виходь, зараз ми зайдемо до тебе з лейтенантом Трегубовим. Дуже
В кабінеті полковника Рудіна лейтенант Трегубов повторив свою розповідь.
— Ясно. Це вона, — сказав Рудін. — Виходить, вона тоді зломилась?
— Ні. Вона сказала, що вижила чудом, а потім, коли пішли німці, вже своїм ходом, як вона висловилась, перебралася в Москву, до сестри.
— Його шукають? — спитав Рудін.
— Шукаємо таксі,— відповів Бабакін.
— Генерала Маркова поінформовано?
— Так. Він на чотирнадцяту нуль-нуль призначив оперативку…
В цей час центральна диспетчерська таксі вже вшосте передавала по радіо одне й те ж оголошення:
— До уваги всіх водіїв! До уваги всіх водіїв! Якщо побачите машини за номерами 30–32 і 30–37, передайте їх водіям наказ директора парку: негайно з'явитися в свій парк. Повторюю…
Це оголошення могли чути лише водії радіофікованих машин, а їх було ще не так багато, до того ж ще й не кожний водій уважно до цього прохання поставиться. Старший лейтенант держбезпеки Глєбов це розумів і, нудьгуючи в таксомоторному парку, намагався побороти своє нетерпіння.
Першою прибула машина з номером 30–32. Водієм її виявилася жінка. І відразу ж Глєбов документально встановив, що в той час, коли трапилася подія, ця машина за викликом обслуговувала народного артиста республіки Смирнова-Сокольського.
Артамонов після Гернгросса возив ще з десяток пасажирів і вже після полудня одвіз веселу компанію в Химки. І там він влип: біля під'їзду річкового вокзалу стояла ціла валка вільних таксі. Повертатися в місто впорожні — невигідно, буде холостого пробігу кілометрів з сім. Але він помітив, що таксі все ж потроху розбирають, і вирішив ждати своєї черги й подрімати.
Його розбудив літній водій.
— Слухай-но, тебе в гараж начальство кличе. Негайно. По радіо зранку трублять. Мабуть, порушення якесь зробив?
— Ніяких порушень не було! — розізлився Артамонов, але згадав про контроль на вокзалі.— А може, ти помилився, не про мене йдеться?
— Точно. 30–37. Номер прямо в мозок удовбали — кличуть, кличуть…
А твій номер який?
А тобі навіщо?
— Легко сказати, такий холостяк треба зробити! На випадок чого підтвердиш, що я з Химок відчалював.
— Це можна. Номер мій — 40–14. Прізвище — Соловйов.
Артамонов
У гаражі пасажира не виявилося. Замість нього з Артамоновим розмовляв симпатичний молодий товариш. Це був Глєбов.
— Розкажіть мені, де ви були сьогодні між десятою і одинадцятою ранку, — попросив Глєбов.
Артамонов хотів було спитати, а хто ти такий, щоб я для тебе балачки розводив, але одразу ж подумав, що трубити півдня по радіо марно не будуть.
— Де я в цей час був? Дайте-по пригадати… Значить, Преображенка. Потім ЦПКіВ Горького… Потім ГУМ… Потім Савеловський… Потім знову ГУМ… Потім Химки. А звідти на виклик сюди.
— А в районі Третьяковки ви не були?
Артамонов відповів не відразу, ніби силкувався пригадати. Насправді ж він швидко міркував: «Ясно — здача. Бучу зчинила бісова душа. Але засікли мене, очевидно, точно і петляти небезпечно. Нехай вона згорить, ця тричі проклята п'ятірка!»
— Так, я був і там.
— Там ви взяли високого статечного чоловіка у світло-сірому костюмі? — спитав Глєбов.
— Ну, взяв. І що з того?
— Куди ви його відвезли?
— Метро Білоруський вокзал.
Артамонов дивився на симпатичного молодого товариша, бачив, як той хвилюється, і не міг зрозуміти, чого б це. Невже через нещасні чотири карбованці з полтинником?
— Він зайшов у метро?
— Не те що зайшов — вбіг.
— Дорогою він що-небудь казав?
— Тільки «хутчіш» та «хутчіш». Я йому сказав, що не хочу штраф платити, тоді він заявив, що всі штрафи заплатить сам. Щедрий… на слово.
— Він говорив по-російському?
— Так. Тільки він, по-моєму, не росіянин, слова калічить.
— Як він з вами розплатився?
— Добре розплатився, — почав посміхаючись Артамонов.
— Мене не цікавить сума, — перебив його Глєбов. — Він платив монетами чи бумажкою?
— Бумажкою, бумажкою… — огризнувся Артамонов.
— Вона у вас збереглася?
Артамонов м'явся, знову вдаючи, що хоче пригадати, чи є в нього та п'ятірка.
— Товаришу Артамонов, це дуже важливо, щоб бумажка виявилася у вас! Дуже важливо!