Щоденник Мавки

Корний Дара

Одного жовтневого дня повертався з роботи додому. Потрапив у корок біля лаври. Простояв десь з півгодини. Несподівано у вікно, яке відчинив, щоб пустити до салону трохи припізнілого осіннього тепла, влетів жовтогарячий метелик. Затріпав крилами, покружляв над головою і вилетів із вікна назад – на сонце, на волю. І в той момент щось наче надірвалося всередині. Метелик кликав його за собою. І Олексій пішов за метеликом. Додому того вечора Олексій повернувся поночі, з кишенями, набитими каштанами. Дружина спала. А вранці Олексій мовчки зібрався, закинув рюкзак на плечі, товариш давно вже запрошує в Карпати. Ірині нічого не сказав – відмовлятиме

і з ним не поїде. Знайде мільйон відмов, а чути їх уже несила. Залишив записку для неї на столі і… Чкурнув слідком за метеликом.

Чи не вперше за багато літ йому було по-справжньому добре. Ігор та його дружина Орися, добрі люди, у яких зупинився, геть інші, не схожі на його оточення. Нема в них ані перських килимів, ані високих стель, отих, що аж під три метри, дурнуватих люстр, фікусів на підвіконні… Але є багато тепла в очах та якоїсь прадавньої мудрості: головне – ми двоє, усе решта, якщо виникне потреба, додасться. Після тої мандрівки Олексій усе частіше дозволяв собі «вистрибування» з чужої шкіри, яка, на щастя, для нього не встигла стати рідною. І це також було продовженням отого початку кінця. Тепер розумів це.

Навіть не помітив, як дружина завершила розмову з мамою та ввійшла до кімнати.

– Ото вже мама. Ти ж знаєш. До смерті заговорить. Тільки ж учора увечері бачилися. І от, знову, за рибу – гроші.

Він прислухався. Ірина чомусь виправдовувалася. Може, і не перед ним, а перед собою. Кивнув співчутливо, сів на канапу.

– Іро, скажи, правду! Хоч один раз – зізнайся чесно: ти мене хоч трішки любиш… – осікся та поправив себе: – Тобто любила?

Дивився в очі. Знизу верх. Сидів на канапі, а вона нависала над ним хмарою, справжня Іринка-Хмаринка. І була в той момент розгублена та трохи захоплена зненацька. Навіть трішки нагадувала ту далеку Іринку-Веселинку, у яку він закохався, коли вперше побачив.

– Правду хочеш почути? Яку правду? – перепитала дерев’яним голосом. – Дорослий розумний чоловік, а головного так і не втямив. Хіба можна трішки любити? Чи трішки бути живим, чи трішки мертвим? Або живий, або мертвий. Або любиш, або ні. То як склянка з водою – або вона повна, або порожня. Наша з тобою порожня. Чи любила я тебе? Напевне, ні, Олексію. Тобто, не напевне. Точно – ні! Ти запитав – я відповіла. Мені з тобою просто було добре. І в ліжку, і в хаті, і в побуті, і з дитиною. Але, видно, тільки цього добре, щоб прожити з іншою людиною поруч усеньке життя, замало. Принаймні для мене. Терпіти чужі дивацтва і щоби хтось зумів витримати мої недивацтва чи приймав їх, називай як хочеш, – це й означає любити. Я не можу більше і не хочу, бо не люблю тебе. Тому… Пробач, однак я не можу з тобою більше жити, Олексію. Мені набридло вдавати щасливу жінку. І я не хочу ставати потворною мегерою, бити посуд, влаштовувати розбори через дрібниці. Усе закінчилося. Крапка. Майно поділимо навпіл. Син залишиться зі мною. Ти будь-коли можеш спілкуватися з ним, приходити до нас. Будь ласка. Мені здається, що ти не дуже й здивований чи заскочений зненацька. Правда ж? Ти чекав цього. Ти теж заплутався. Усе закінчилося, так. І в тобі все закінчилося, правда? Я не можу вважати тільки себе винною в тому, що зараз відбувається між нами. Ми чужі. А хіба можуть чужі жити вкупі? У тебе свій світ, у мене – власний. І ті світи – антагоністи, розумієш? Це навіть не дві паралелі.

Умовкла. Чекала відповіді. І він заговорив:

– Може, й розумію. Ще не вирішив. Дякую за відвертість, Іро. Мені від

тебе нічого не треба. Любові ти мені дати не хочеш, тому що не можеш? – Підвівся з канапи, підійшов до своєї чорної робочої сумки.

Іра, сплівши руки у вузол на грудях, спостерігала за ним. Олексій витяг з сумки теку з документами. Простягнув дружині:

– Ось. Там документи на квартиру. Вона твоя. Я владнав усі юридичні моменти. Ще рік тому владнав, передбачав, мабуть. Усе по справедливості. Ти цю квартиру більше любиш, аніж ме… – знову осікся. Укотре виправив себе: – Тобто, ти це помешкання любиш. Ти вклала в нього всю себе.

Умовк, щось обмірковував. Тоді додав:

– Так, квартира ваша – твоя і синова. Галерею теж переписав на тебе. Ти й так, фактично, ведеш всі справи, і доволі вправно. Машину я також залишаю тобі. Ключі від квартири і машини на столі в кабінеті.

Ірина відверто здивовано крутила папку.

– Але ж як? Звідки ти міг передбачити, що я… – затнулася. – Що ми той…

– Я не передбачаю майбутнє, Іро, – говорив чесно, дивлячись в очі. – Я просто живу з тобою давно. І так буде справедливо!

Іра нервово пересмикнула плечима, зітхнула. В очах читався переляк, вона могла чекати чого завгодно, але не цього. Несподівано заторохкотіла:

– Льошко, ти-ти, ти не розумієш… Я не вимагаю все кидати ось так різко. Е-е-е-е, тобто… Без наркозу різати по живому, і малий, і мама. І все-все-все… Ми можемо розміняти квартиру на дві – буде і для тебе, і для нас вистачить. А бізнес, і дачу, і машину продати, гроші поділити. Усе навпіл. Мені також нічого чужого не треба. Це все… не правильно.

Олексій зітхнув і тихо сказав:

– Ні, Ірусю, усе нарешті правильно. Не правильно одружуватися з тим, кого не любиш. Не чини більше так. А решта все правильно. Це я залишаю не тобі, і не твоїй мамі, це я залишаю сину й матері моєї дитини та тій Іринці-Веселинці, яку я колись любив. Сергійко, звісно, не зрозуміє ані мене, ані тебе. І не простить зради. Ми обоє зраджуємо зараз його довіру. Бо… Дитині потрібна повноцінна родина. Та я тебе все одно в протилежному не переконаю. Твоя ж мама зуміє все показати дитині в такому світлі, що я ще й винним залишуся.

– Давай не будемо, Льошо. До чого тут мама? – При згадці про маму Ірина різко сіпнулася. Видно, мамині інструкції були надто дошкульними і сама Ірина відчувала це.

– Звісно, не будемо. Хай тобі щастить. – Олексій узяв сумку, перекинув її через плече. І вже на порозі озирнувся.

– Іро, спробуй знайти того, як ти кажеш, – справжнього. Хай він буде хорошим для тебе, гаразд? І не тільки він тебе любитиме, а й ти спробуй полюби його теж.

Вона трохи розгублено кивнула й додала:

– А твої речі – одяг, книги і решта?

– Заберу завтра, коли син буде вдома. Хочу попрощатися.

– Попрощатися? Ти кудись від’їжджаєш? От бачиш, – вона вхопилася, мов за ниточку виправдання, за ту його поїздку. – Тебе ніколи немає вдома. Для тебе мандри важливіші від нас. Друзі, подорожі. А для мене це чуже і…

Він підняв руку, мов білий прапор примирення. Вона замовкла.

– Давай без артистизму, Іро. Ти ж знаєш, що все навпаки. Я втікаю на іншу планету, щоб не бути зайвим у твоєму житті. Це нестерпно – бути зайвим. Не будемо сваритися, бити посуд, кидатися словами, мов гранатами. Ми з тобою достатньо набили скла. Так – розбите на друзки не склеїш. Ох, мандри-мандри. Так, я від’їжджаю, Іро, і дуже далеко. Я десь загубив себе, їду шукати…