Щоденник Мавки

Корний Дара

А після танців чоловіки-цигани на конях показували місцевим селюкам, як слід вправно їздити верхи. І найвправнішим вважався чоловік отої самої красуні-циганочки. А Василь невпинно дивився на неї. Мав відвести очі, мав… Бо вона вже й так пошматувала його зсередини своїм танцем. Розум знає, а серце своє чинить… Серце очі не відвело. І раптом весь світ для нього змалів до макового зернятка: вона і її очі заступали йому весь світ. І він уже не чув нікого та нічого не бачив. А вона дивилася лишень на свого чоловіка. Те, що потім відбулося, вважав якимсь дивним жахіттям.

Циганка раптом озирнулася, глянувши йому в очі, а в них – біль, страх, відчай… І несподівано,

рвучко кинулась бігти. А попереду багаття, і вона біжить простісінько в нього, та, схоже, це її мало хвилює. Хтось перехоплює жінку, смикає за руку на себе, але вона встигає захопити подолом широкої спідниці вогню. Жінка загоряється. Цигани, котрі стоять поруч, кидаються гасити… А тим часом поміж конем та вершником щось відбувається. Жеребець, котрий щойно мав на собі вершника, навіжено б’є копитами та сатаніє у смертельному ритмі. Вершник непорушно лежить долі. Кінь продовжував хвицятися, тупцяючи на його тілі. То чоловік циганки. Цигани відганяють жеребця – і батогами, і палицями. А в того наче біс уселився, бо він продовжує навіжено калічити чоловіка. Хтось крикнув, що кінь сказився, хтось побіг за рушницею, щоб пристрелити коня, з рота жеребця стікає піна, але він не вгаває й далі веде свій лихий танець.

Вогонь на спідниці циганки загасили, але вона не вгамувалася. Тому її міцно тримало декілька пар рук, бо вона виривалася, тягнулася до чоловіка, котрий непорушно лежав біля ніг жеребця.

То був імпульсивний та дурний вчинок. Василь, зовсім не думаючи про наслідки, кинувся в бік коня. Довкола вирувала юрба. Хтось схопив його за рукав, побачивши порив: «Куди, божевільний?» Не зважав, бачив тільки сполохані очі жінки, обгорілу спідницю, попечені ноги, руки в пухирях і вже утриматися на місці не міг.

Василь стояв перед гарцюючим жеребцем. Стояв і не знав, що далі робити. Бачив, як той наставив свої копита і вже був ладен кинутися на нього, та останньої миті, майже перед стрибком, Василь стрімко всім тілом подався вбік, кінь промазав і за інерцією пішов уперед, падаючи на коліна. Тоді Василь, не роздумуючи, заскочив на коня. Жеребець зірвався на рівні ноги та помчав. А Василь і не старався його притримати. Жеребець перестрибнув через багаття, зачепивши копитом найвищу палаючу гілку. Почувся чийсь зойк, вогонь, схоже, когось зачепив.

Василю потім переповідали, що все відбулося буквально за мить, хоч йому то все видавалося вічністю. Десь з півночі збуджений кінь носив Василя полями та лісами. А чоловік і не робив спроб зупинити чи якось прикоськати тварину. Бо чи можна зупинити божевільного? Звісно, можна, але якою ціною? І коли сонце першим промінчиком благословило ранкову землю, кінь зупинився. Василь майже фізично відчув усю неміч та біль тварини: не лишень жар від тіла, відчував, як тремтить змучена баским рухом плоть коня, згасає кров. У тілі жеребці не залишилося сили. Василь знав, що трапиться наступної миті. Він приготувався. Кінь здійнявся дибки, востаннє натужно заіржав та повалився замертво на правий бік. Василь устиг вистрибнути неушкодженим із сідла.

Пізніше з’ясується, що жеребця три дні тому на водопої вкусила лисиця. Рану замазали глиною і не дуже на неї зважали, бо, на диво, ані почервоніння-загноїння, ані якихось явних симптомів не спостерегли. А гарячковість та норовистість коня списували на молодість… І маєш тепер… Чоловік молодої циганки був мертвий. Понівечене, пошматоване тіло молодого чоловіка оплакували найпрекрасніші у світі очі. Подружжя не мало дітей: Бог не дав, тож оплакувати тіло молодого цигана допомагав увесь табір.

Василя

цигани вважали тепер не просто чоловіком, який зумів приборкати скаженого жеребця…

За циганським повір’ями, душа роми, який помер насильницькою смертю, не може просто так відійти. Якщо чоловік утопився, то його душа вважається замкненою в проклятій водоймі, котра його втопила. У жодному разі не дозволялося брати з неї воду, навіть для коней, бо можна зачепити душу покійного. Якщо це зробити, то табір переслідуватимуть нещастя. Тому цигани старалися якнайшвидше покинути се лихе для них місце. Якщо ж людина загинула з вини якогось звіра, то вважалося, що саме у винуватця смерті вселялася душа покійника і поки не впаде замертво хижак-вбивця, душа вважатиметься полоненою, замкненою, стражденною. А така стражденна душа зазвичай накликає на рід прокляття та біди. І не сховатися від них, не втекти. Слід було якнайшвидше знищити винуватця-вбивцю, щоб звільнити невинну душу, а отже, і весь циганський рід. А герой-українець Василь «убив» того, хто полонив душу цигана, і тепер сприймався рятівником циганського роду. Тому міг просити в циган будь-що і йому не могли відмовити.

І Василь попросив! Не мало і не багато – взяти собі за дружину молоду вдову…

Що тут зчинилося!

Ватажок ромів не міг відмовити чоловіку, бо інакше прокляття знову впаде на весь рід, проте ж переступати через традиції та закони не мав права. Василь усе-таки чужинець, вона – циганка, хоч і збезчещена. Вона збезчестила вогонь. Вона втратила чоловіка та стала річчю.

Питання було винесено на циганський суд, він і тільки він мав силу закону для циган. Правда, спочатку Василеві пропонували гроші, відкупні, і то не маленькі, аби лише відмовився від молодиці-циганки. Та Василь затявся на своєму, хоча грошова спокуса була доволі вагома. Запропонованих грошей вистачило б і на те, щоб купити землі, і корову, і коня, та ще й підлатати хату. Та в чоловіка наче дідько вселився, чи, мо’, дух убитого цигана, бо вже від того проклятого страшного вечора не міг ні про що думати, окрім чорних очей молодиці.

Траплялися в циган випадки, коли роми одружувалися з чужинцями. Звісно, рідко, та були. Досі жінка-вдовиця сама вибирала, як і з ким їй далі жити. Але молода вдова, хоч і прожила з чоловіком десять років, досі не народила дитини. У циган така жінка вважалася неповноцінною, такою, що самостійно не може приймати жодних рішень. І за неї все вирішує родина. Тож циганку ніхто й не питав.

Я не знаю, які слова знайшов тоді Василь, щоб переконати циганський суд залишити йому вдовицю. Може, на руку Василеві зіграло те, що суд приймав рішення поспіхом, бо, за циганським звичаєм, не можна довго залишатися біля могили одноплемінника – це не давало душі перейти спокійно в ліпший світ. Перебування ж поруч колишньої дружини лишень мало прискорити цей процес: душа побачить, що вона з іншим щаслива, і спокійно відійде.

Щойно молода вдовиця з клуночком за плечима переступила поріг Василевої злиденної хати, молодий чоловік запитав її: «Скажи мені, жінко, чи ти справді готова стати моєю дружиною, чи то чиниш з примусу? Якщо з принуки, то я тебе не тримаю і ти можеш піти туди, куди забажаєш. Можеш вернути і до своїх – поміркуй! Ти добре відаєш, що, за вашими законами, пошлюблена жінка, котра ще не народила і втратила мужа, вважається річчю, і тому я тебе можу повернути протягом сорока днів. І тоді цигани вже самі вирішать, як тебе якнайвигідніше збути. І я не впевнений, що той інший тебе любитиме більше, аніж я. У тебе є час, щоб подумати, – аж сорок днів».