Щоденник Мавки
Шрифт:
– Доброго ранку, матусю, – проспівала Магдалена. – Я вас так сильно люблю. Мені так добре вдома, мамо, так добре. Як колись у дитинстві, коли всі були живі – і тато, і бабуся з дідусем, і прабабуся. Ходімо сьогодні до них на цвинтар, свічки запалимо, пом’янемо. Адже любити можна не тільки живих, правда? Любити можна й тих, кого завжди пам’ятатимеш…
Сьогодні цілий день падав дощ. Та для мого міста то не дивина, ось якщо його довго немає, це починає насторожувати. Він падав невтомно, не дозволяючи сонцю й на мить визирнути, хоч би просто для того, щоб личко вмити в дощовій криниці. Небо затягнуло сірим. І світ ураз видався мені також сірим. Незатишно стало. І я у своїй теплій хаті ввімкнула світло, гарну музику і з горнятком теплого чаю залізла під ковдру – попустило. Я люблю дощ, але тоді, коли я з ним поруч на вулиці. Ходжу-броджу, перестрибую через калюжі. І навіть сіре небо не здається аж таким похмурим. Я просто знаю, що то призначення в нього таке – інколи плакати…
Та що я про сумне на ніч? Завела мову про дощ… Я ж хотіла про інше написати. Про щастя. Бо коли лежала умиротворено під ковдрою з горнятком лісового чаю, що завжди пахне літом, а в ногах муркала безтурботно моя кішка, подумалося: зараз я щаслива чи мені просто добре? І чи є межа між тим добре та щасливо? Думка снувала плетиво далі, і вже інше запитання влізало в голову. Що потрібніше – розум чи щастя? І от, до чого я домислилася. Слухай, серце, слухай і, застерігаю наперед, не кажи тільки – так не буває. Бо буває ще й не так…
Зустрілися
– Звичайно, я, – каже Розум. – Бо коли маєш розум, то і на кусень хліба заробиш легко, і родину прогодуєш, і всякий тебе поважає та поради просить. А з щасливого що взяти? Ну, щасливий і тільки… Блиск в очах хіба що! Та через нього тебе часто божевільним вважають і обходять десятою дорогою.
– Ох-ох, що ви таке кажете, – закректало сердито Щастя. – Що вартий розум, коли немає поруч того, заради чого варто жити.
– А заради чого варто жити? – уже відверто насміхався Розум із Щастя.
– Та ви не знаєте наче? Усі хочуть бути щасливими. І найпоширеніше побажання на всі свята – побажання щастя.
– О, то ви сказонули! Се скоріше побажання везіння, багатства. Бо кожен по-своєму розуміє вашу присутність, – кепкував Розум. – Багатий щасливий тільки в ті моменти, коли заробить купу грошей. А потім стає знову нещасним, призвичаївшись до багатства. Бідний чується щасливим, коли надурнячок знайде загублений мідячок… Та то буває не часто. Хворий щасливий, коли стає здоровим, а потім, коли звикне, знову нарікає. Мати щаслива, коли бачить щасливими дітей, і нещасна, коли ті її забувають, а то часто трапляється. Бачите, шановний, лишень дурень щасливий завжди, бо в нього відсутній розум!
– О, ви, добродію, хочете сказати, що щастя тільки дурні мають і тільки дурні його шанують?
– Та, ні! Борони Боже. Я кажу, що без розуму щастя перетворюється на дурість…
Хтозна, скільки вони б отак сперечалися, якби їхню розмову не підслухав випадковий мандрівник.
– Доброго здоров’ячка, панове!
Щастя та Розум здивовано витріщилися на чоловіка. Як він сміє втручатися, це нечувано!
Та той, здається, не зважав.
– Я оце випадково підслухав вашу суперечку, шановні, і мушу сказати, що кожен з вас має слушність. Так можна й до безкінечності сперечатися, а ладу не буде. А чи не пробували ви розв’язати свою суперечку якось інакше?
– Як це? – зацікавлено перепитав Розум, хоча мав би покарати цього зухвальця.
– Не словесно, а в дії. Знайдіть якусь нещасну і нерозумну людину та спробуйте по черзі догодити їй. Кому це ліпше вдасться, той і виграв.
– А що, – сказав Розум. – Можна спробувати.
– Чому ж не спробувати? Можна! – І собі погодилося Щастя та похапцем додало: – Тільки той, тре’ знайти когось для цього діла підходящого, когось зовсім випадкового тобто.
Щастя скоса глянуло в бік Розуму, наче натякаючи на підступність останнього, оскільки той міг легко підсунути одного з власних мудрагеликів.
Розум насупився, правильно витлумачивши недобрі натяки Щастя. Чоловік зрозумів, що якщо не втрутиться, ті знову зачнуть суперечку.
– О, це простіше простого, шановне панство! Шукати довго і нудно нікого не треба. Я йду із одного села. Ондечки воно бовваніє, – і чоловік махнув рукою в бік розкиданих на пагорбі хаток, які здалеку нагадували поодинокі гриби. – Зайдете в село – і перша хата ваша. Перший-ліпший – найліпший! Кращого годі й бажати.
– Першого-ліпшого, кажеш? – перепитало Щастя.
– То перший найліпший, кажеш? – і собі озвався Розум.
Чоловік, підтакуючи, кивнув.
На тому й погодилися. І мандрівник заспішив далі своєю дорогою.
Щастя та Розум подибали до села. На самому його краю стояла сумна вбога хатинка, підперта кілком. Біля хати росла груша, рясно всіяна вже стиглими плодами. А під грушею лежав чоловік – у подертому одязі та в дірявому брилі. Відкривши широко рота, він дрімав.
– Доброго здоров’ячка, чоловіче! – обізвалися Щастя та Розум.
– Ага! – відповів той, навіть не підводячи голови. – Доброго!
– А що це ти робиш? – запитало Щастя.
– Обідаю, – відповів чоловік.
– Обідаєш? – здивовано перепитав Розум. – А де стіл з наїдками та напоями? Хіба можна лежачи з відкритим ротом обідати?
– Можна, – відповів чоловік. – Я настільки бідний, що в мене ані стола, ані наїдків нема, уже не кажучи про лаву чи стілець. Але, слава Богу, груші вродили рясно. Тож я ними й обідаю.
Розум продовжував допит. Любив він це діло.
– Але чому ти лежиш, хіба так можна наїстися?
– А як інакше? – чоловік від безглуздого запитання аж сів. – Я чекаю, коли грушка мені до рота впаде, а то, мушу сказати, досить виснажливо. Непроста робота.
– О! – здивувалося Щастя. Воно ще не зустрічало таких бовдурів. Різних бачило, але такого… – А ти не пробував груші з дерева руками зривати?
– Як це? – запитав чоловік. Хвильку ошелешено дивився на Щастя і враз розплився в посмішці: – О, ви такий розумний, пане! Дякую за науку, точно – руками.
Чоловік радісно вигукуючи: «Дякую, аж підскакую!» – зірвався на ноги та почав жадібно рвати груші й запихати їх до рота.
– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.
– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.
– А взимку? – не вгавав Розум.
– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.
– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?
– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і з’ясуємо, хто з нас важливіший.
Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:
– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?
– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.
– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.
– Моя, – відповів чоловік.
– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:
– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле… Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато… Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.
– Овва, – тільки й вимовило Щастя.
– Ну що, Щастя? Хочете подивитися, що може Розум?
Щастя
То тільки в казках час швидко біжить, а в житті він повільно тягнеться. Та хоч би там як, спливло п’ять років, і Щастя вирушило в дорогу. Ще здалеку воно запримітило на місці старої халупки добротну високу кам’яницю, обнесену міцним парканом. На подвір’ї – купа птаства, коні в стайні іржуть, свині кувікають, вівці мекають. Довкола чистота та порядок. Подвір’ям порядкує чоловік, а його і не впізнати – багато вбраний, у шкіряних чоботах.
З хати вигулькнула молодиця:
– Семене, ходи полуднувати, серденько, – заспівала вона мелодійним голосочком. А гарна молодиця, як намальована. – Усієї роботи не переробиш!
– Ходи злий мені на руки водиці.
Щастя замилувалося тою картиною. Не могло повірити, що се той самий чоловік. Подружжя пішло до хати. А Щастя всілося на лаві та й зажурилося. Програло воно, виходить, спір Розуму. І тільки-но воно подумало про Розум, як той тут як тут опинився поруч.
– Доброго здоров’ячка, Щастя!
– І вам, брате, того ж бажаю. Бачу-бачу, як ви тут господарюєте. Ви виграли. Виходить, розум важливіший від щастя, – і Щастя сумно зітхнуло.
Та Розум не поспішав радіти. Навпаки, був похмурий та насуплений.
– Ні, брате, не так усе просто. Дістав чоловік розум, і все наче гаразд: і добробут у хаті, і багатий урожай у полі, і хліб у коморі… Розумом своїм всього добився, навіть оженився на найкращій дівчині з села. Не найбагатшій, а добрій, працьовитій. Але… Що з того?
– Як це що? – здивувалося Щастя. – Ви виграли.
– Та мій Семен, навіть коли був безталанним злидарем, таким нещасним не почувався, як зараз, – бідкався Розум. – І що я вже не вигадував – усе дарма! Нема в чоловіка радості та втіхи від отриманого. Нема…
Глянуло Щастя уважніше на Розум, тоді перевело погляд на чоловіка з жінкою, які мовчки вийшли з хати, сіли на призьбі й сумно пригорнулися одне до одного, молодиця гірко заплакала…
– Тепер ваша черга. Маєте усе виправити, – сказав Розум.
Через кілька років йшов тим селом мандрівник та й зупинився біля знайомої груші. Але не впізнав ані хати, ані господарки… Подвір’ям бігало двійко замурзаних та щасливих хлопчаків, весело гавкав собака, граючись з ними, а неподалік на призьбі сиділа молодичка, тримаючи на руках немовля та щось до нього ніжно промовляючи. З хати вийшов чоловік. Окинув радісним оком ту гарну картину. Сів поруч дружини, приголубив ніжно, посміхнувся маляті. Семен вважав себе найщасливішим у світі.
– Гм, – хитро посміхнувся в довгий вус мандрівник: – Певно, спір унічию завершився. Що варте щастя без розуму і чи потрібен той розум, коли не маєш щастя?
Ось така казка. Хитра й мудра водночас. Про Щастя і про Розум.
А тепер спи, мій хороший, і хай тобі насниться Щастя! Та, зрештою, і Розум також не завадить.
8. Антоніна
Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу.
Чи легко отримати те, чого жадаєш усім серцем, душею, розумом, тілом? Ніколи нічого задарма не дається, і якщо якийсь дурень почне переконувати в протилежному – плюньте йому в пику… Антоніна Володимирівна це знала напевне. «Задарма і тато з мамою не сплять» – ця бородата приказка її першого чоловіка часто вигулькувала в голові, бо завжди ілюструвала дійсність.
Антоніна стояла біля вікна, вдивляючись у набурмосений кавальчик сірого неба. Осінь, пізня, непривітна, жорстока… Тут довкола так усе забудували, що з вікна її офісного кабінету тільки й видно, що кусень неба, а він часто-густо такий, як її настрій. Сьогодні настрій препаскудний. Здається, чого тобі хотіти, жінко, отримала майже все, чого бажала. Так! Тому жадай далі, йди до мети, залазь на свою нову Джомолунгму – уперед! Та неспокій дедалі частіше гнітив і псував їй настрій. Бо справа була в отому «майже все» і ще в ціні, яку довелося сплатити. Часто-густо заливала то все алкоголем, тоді трохи попускало… Хай не надовго, але попускало. А зараз… Пити не можна, хіба що вино, і то не багато. Та хіба то знеболить, це ж лишень для «полякати» свого дикого звіра всередині, а щоб по-справжньому… Закрутило в грудях, навіть запекло…
«Ти сильна, – наказувала собі. – Ти зможеш!» Так, зможе, так, змогла. Приклала руку до шиби, уважно роздивлялася свої пальці з дорогим французьким манікюром. Руки були як у справжньої леді, білі, м’які, молоді, ніжні. Не могла собі дозволити при такій посаді та при такому чоловікові мати недоглянуті руки. Не те що ця…
Курка…
Сучка драна.
Нервово тріпнула головою. Як же ж хочеться випити! Чи принаймні закурити. Нервово підбігла до розсувної шафи ліворуч від дверей. Відчинила похапцем. Уся тремтіла, наче в пропасниці. Запхала руку між книгами, витягла маленьку тоненьку жіночу цигарку і сірники. Повернулася назад до вікна, прочинила його. Закурила, затягнулася…
Ох, кайф. Попустило наче. Та чи надовго? Куриво допомагало трохи ліпше, аніж вино… Що ж, мусить потерпіти, уже недовго, якихось три місяці. Погладила лівою рукою, вільною від сигарети, свій вагітний живіт. Прислухалася до себе. Тиша. Дитя спало. «Спи-спи, ще намучишся в цьому світі. А зараз спи». Вона по-справжньому любила свого ненародженого сина, набагато більше, аніж першого, який скоріше був для неї не дитиною, а обов’язком – вона мусить його любити, вона мусить ним опікуватися, вона мусить… І так далі. З сином Романа буде не так. Уже від початку все не так.
Тоня спочатку не дуже хотіла дитини, але обставини складалися проти неї – і вона мусила. Мусила, щоб втримати Романа, щоб не збожеволіти від ревнощів.
Дивилася на кінчик сигарети, який сірим смутком тлів у руці.
Добре, вона все робить правильно. Народження дитини навічно прив’яже Романа до неї… Була впевнена. Навіть якщо й захоче повернутися до Магди, то його назад уже точно ніхто не прийме. Дитя як приз. Дитя як засторога. Тонине та Романове спільне дитя.
Так, Роман. Її одвічна покара. Він уже робив спробу повернутися до Магдалени, матері своїх дітей. Робив… Цього їй, звісно, не розповідав, та Тоня дізналася. Магдалена, ця мокра тупа курка, не прийняла його. Гидливо кинула словами, мов камінням, що вживані презервативи викидають на смітник. Ти ба, яка метаморфоза! Роман за пляшкою оковитої батькові проговорився, а той доньці наплів. Ліпше б не знала, не було б так гірко… Вона мусить убезпечити себе від таких вивертів.
Бо…
Інколи вночі він голосно крізь сон гукає: «Магдусю, кохана!» Прокидається наляканий, мокрий, чи то від холодного поту, чи від сліз, тоді палко намагається переконати Антоніну, що жах намарився. І Тоня робить вигляд, що вірить. Вірить… Заспокоює, встає, робить чай з ромашки, співає колискову. Докотилася. Вона малому рідко коли її співала. А тут…
Так, Антоніно, це тільки початок тої нагороди, яку маєш сплатити за кохання. Губи нервово шепочуть: «Назад дороги немає. Усе відбулося так, як ти хотіла. Усе!»
Сигарета докурена. А вона й досі стоїть біля розчиненого вікна. Холодне львівське повітря заходить не тільки в кімнату, починає залізати і під одяг, проте Тоня цього навіть не зауважує. Цей лихий звір розплати завжди буде з нею. Мучитиме, гризтиме, не забуватиметься…
Пригадалося… Тої травневої ночі Роман, як зазвичай після сексу з нею, зачав вдягатися, кинувши через плече: «Тонь, ти супер-пупер неперевершена коханка!» Тоня муркотливо підкотила до чоловіка, зазирнула спокусливо в очі: «Зостанься, Ромасику! Зостанься до ранку. А їй скажеш, що був з кумом».
Роман криво посміхнувся. Та не переставав убиратися. І вже біля вхідних дверей озирнувся та кинув:
– Тонь, я думаю нам час зав’язувати. Усе добре в міру…
– Ти боїшся, що дружина дізнається? – розпачливо сплеснула руками Антоніна. – Та всі ж так живуть. Ми сучасні люди. Усі зраджують, звісно, крім твоєї чокнутої Магди.
– Ну от, ти сама собі щойно відповіла на запитання – не всі так живуть… До того ж, крім Магди, існують ще й діти, а в чому вони винні?
– А я? У чому винна я? – не вгавала Тоня. – Діти виростуть, вони рано чи пізно йдуть від нас до чужих дівчат чи хлопців, а ти хочеш залишитися поруч з тією, котру не любиш. Чи, може, хочеш сказати, що кохаєш її? А хто ж тоді я? Коханка. П’ять років – тільки коханка, а не кохана?