Щоденник Мавки

Корний Дара

Тоня знову запручалася, хотіла висмикнути свою руки з рук жінки.

– Ну і гаразд. Не вір. Але ж спробувати можна, правда? Твої традиційні методи геть безсильні, тому давай спробуємо нетрадиційні. Але, може, ти передумала і той Роман не дуже вже і потрібен тобі, га?

Ні-ні, вона не передумала. Гарячково запрацювали-завирували думки. І здоровий глузд у цей момент, напевне, тихо спав. Господи, хіба може бути гірше, аніж небажання жити, вкоротити собі віку? Як згадати останні місяці животіння – знову хочеться щось із собою вчинити, щоб не мучило більше так.

– Але ж… Той. Роман одружений. Він, він… Він мене використав і тепер навіть бачити не хоче.

Мама йому зателефонувала, сказала, що я у лікарні, а він… – у Тоні на очах знову зблиснули сльози. Але ридання вона втримала: – Він сказав, що зараз з дружиною і дітьми в гостях у діда з бабою і що приїде аж за три дні. Просив передати мені вітання. Навіть не перетелефонував…

І Тоня, сама не знаючи як, вибовкала незнайомій жінці все. І те, як вона його любить. Хоча наче любити нема за що, бо воно нездарисько та віслюк, і що навіть принижувалася настільки, що набивалася в приятелі до його дружини… і так далі, і тому подібне.

Наталена не перебивала, але коли Тоня вмовкла, твердо сказала:

– Твоя мама дещо мені розповідала, але… Схоже, вона й половини не знає. Не журися, дитино. Я тобі допоможу. Гарантія стовідсоткова і пожиттєва.

– Як це? Що ви маєте на увазі?

– Твій Роман буде тільки твій аж до смерті, якщо будеш в усьому чемно слухати мене.

– Скільки це мені коштуватиме?

– Тобі – нічого. Зовсім-зовсім нічого, – Наталена посміхалася.

Посмішка Наталени нагадувала вишкір акули, та зараз Тоню це аніскілечки не бентежило. Вона подивилася своїми чорними очима в не менш чорні очі жінки та чітко промовила:

– Але так не буває. Усе має ціну.

– Розумниця, – відповіла Наталена. – Не буває. Про це не хвилюйся, ми про оплату вже домовилися з твоєю мамою. Хочеш знати більше – запитай у неї. Якщо вона захоче – відповість скільки. Та не думаю, що зараз це так важливо. Вона твоя мати і хоче бачити тебе і живою, і щасливою.

Тоня кивнула. Вона в мами розпитає і верне гроші, якщо там велика сума, а зараз:

– Якщо так – то я згодна. Отже, що потрібно зробити?

У кабінет тихо постукали. Антоніна Володимирівна наче прокинулася від сну і тільки тепер зрозуміла, що замерзла. Зуб на зуб не попадав. Різко зачинила вікно, підійшла до письмового столу.

– Так-так, прошу, – кинула в бік дверей.

– Антоніно Володимирівно, тут до вас Василь Вікторович, можна чи ви зайняті? Що сказати?

Антоніна поправила на собі своє широке плаття, яке зовсім не приховувало її цікавого положення, пригладила на голові волосся:

– Проси, Людочко. Хай заходить. І зроби нам, будь ласка, гарячого чаю, ти ж знаєш, який мені можна і який п’є Василь Вікторович.

Тоня причепила до обличчя звичну запопадливу посмішку, саме таку, яку люблять багаті замовники.

9. Робота як робота

Магдалена сиділа у своєму кабінеті та дивилася у вікно. Весна в цьому році припізнилася. Середина квітня, а все ніяк зима не відступиться. Щойно на пару днів блисне сонце, як знову по-січневому захурделить… Майже як у неї в серці. Уже п’ять років спливло, як вона тут працює. Останній рік то сама собі господиня, а не дівчинка «за дорученням». Дівчинка виросла. Так, виросла. Соломійка, старша донечка, вже на другому курсі університету, молодша Оленка в десятому класі… Час іде. Усе в неї гаразд наче. Та чи все гаразд? Майже дорослі діти, робота, яка, крім грошей, дає ще й задоволення. Та якийсь неспокій нещадно ятрить душу… Ох, то певне погода на неї так впливає. Хочеться не тільки тілу тепла.

Закуталася тісніше у свою довгу шаль, хоча в кабінеті досить тепло. «Усе, зупинися, навіжена! Меланхолію геть. Зосередься на роботі», – здоровий глузд старається вплинути на серце.

Кволо діють слова. Бо пам’ять усе вертає і вертає її в минуле. Майже п’ять років минуло, як один день… Ні-ні, не один. Бо та жінка, впевнена в собі, самодостатня та впливова, що сидить зараз у цьому кабінеті, лишень очима нагадує ту перелякану та розгублену, яка починала тоді життя спочатку.

З нової сторінки, з нового рядка. І саме вчасно підоспіла допомога. Бо комусь її життя дуже важливе, очевидно. Бо тоді, коли її світ завалився, вона примудрилася не померти від розпачу та болю, не думала й не гадала, що має такий високий больовий поріг. Вона не впадала в депресію, було ніколи, не різала собі вени, таке і на думку не спало, не тонула в алкоголі, бо ж подруга Машка завжди перед очима як застереження. Вона змогла встати на ноги, навіть не з колін, зуміла з лежачого напівмертвого стану піднятися. Бо доля послала їй для цього помічників, і вона рада, що не відсахнулася від них, не пройшла мимо, хоч якими дивними та непривабливим, навіть огидними, з першого погляду вони видалися…

Машка…

То Машка знайшла їй роботу. Оця непутьова алкашка Машка, яка нишпорить по смітниках у пошуках себе, яка опустилася так низько, що нижче не буває… Оця Машка вхопилася за неї, мов за соломинку, яка мала повернути її до життя, хоч трішки, хоч інколи. Машка тоді довго трималася, наче отримала у вигляді Магдалени шанс на виправлення. Півроку зовсім не пила.

Серпневого дня зателенькав мобільний телефон, і чемний жіночий голос запросив її на співбесіду. Спочатку не могла второпати, що до чого, хто і навіщо телефонує. Господи, скільки вона різних офісів та фірм обійшла в пошуках тої роботи. Оце останній місяць на півставки влаштувалася двірником, зарплата не дуже, зате хоч за квартиру могла сплатити. Збиралася подавати на розлучення, а там також витрати… От і микалася, крутилася, мов ненормальна… У сусідньому офіс-центрі вранці прибирала. Копійка до копійки, і вже не соромно на себе в дзеркало дивитися… І тут оцей дзвінок – її запрошують на співбесіду. Як?

Напевне, Машка постаралася…Телефонувала Машці, щоб похвалитися, та – поза зоною, домашній – не відповідав. Згадала, що завтра річниця смерті Машчиного чоловіка, стало не по собі. Не знала, на якому цвинтарі того поховано, здається, навіть не у Львові. Якось не випадало нагоди запитати. Була впевнена, Машка там. Ох, чому вона не випитала? Картала себе за це. Звісно, горю б не зарадила, проте інколи присутність живої душі поруч дозволяє тобі не впасти…

Переминалася з ноги на ногу… Потрібно налаштуватися на ділову розмову. Діти до першого вересня, поки не почалася школа, у мами, тож часу в неї зараз багато. Співбесіда о сімнадцятій.

Але це була не зовсім і співбесіда. Сімнадцята нуль-нуль, вона на місці. Її вже чекали. Білява довгонога секретарка, як і годиться в серйозних офісах, правда, не в міні. Припасована посмішка на вустах:

– Вишневецька Магдалена Юріївна? Дуже приємно. Семен Степанович чекає на вас. Будете чай, каву, воду, сік?

Попросила звичайної води, нерішуче шарпнула ручку важких дубових дверей. Подумала про свій зовнішній вигляд. От уже влипла! Збиралася вдома на автоматі, якнайменше про це міркувала. Жахнулася: вилинялі джинси, синя футболка, темні кеди, зачіска – кінський хвіст… Але довго міркувати над тим не було часу. Глибоко вдихнула і на видиху зайшла…